Стефани Майер – Сутінки (страница 57)

— Це, звісно, не розлючений гризлі… — пробурмотіла я, не звертаючи уваги на сердитий погляд. Хотіла б я знати, чому Едвард так відреагував на згадку про Алісу. Гублячись у здогадках, я не забувала швидко винищувати пластівці.

Він стояв посеред кухні, схожий на статую Адоніса, й відсторонено дивився у вікно у двір.

Потім перевів погляд на мене; на вустах розцвіла усмішка, від якої перехоплювало подих.

— Також гадаю, тобі варто відрекомендувати мене батькові.

— Він знає тебе, — нагадала я.

— Я маю на увазі, як твого хлопця.

Я підозріливо витріщилася на нього.

— Навіщо?

— Хіба це не обов’язково? — невинно поцікавився він.

— Я не знаю, — зізналась я. Мій досвід романтичних стосунків не давав достатньо матеріалу для узагальнень. Та й навряд чи звичайні правила застосовні до нас з Едвардом. — Знаєш, це не обов’язково. Я не очікую, що ти… Тобто, ти не повинен прикидатися через мене.

Він поблажливо посміхнувся.

— Я не прикидаюся.

Я підштовхнула залишки пластівців до краю тарілки, кусаючи губу.

— То ти збираєшся сказати Чарлі, що я твій хлопець, чи ні? — наполіг він.

— А ти — мій хлопець? — притлумила я внутрішнє бажання скулитися від думки, що Едвард, Чарлі й «хлопець» співіснуватимуть одночасно у часі та просторі.

— Мушу визнати, що слово «хлопець» щодо мене — досить умовна назва…

— У мене склалося враження, що ти, власне, щось більше, — зізналась я, втупившись у стіл.

— Ну, навіть не знаю, чи варто знайомити Чарлі з усіма кривавими подробицями, — Едвард потягнувся через стіл, щоб ніжно підняти моє підборіддя холодними пальцями. — Нам знадобиться пояснення, чому я проводжу тут багато часу. Не хочу, щоб шеф місцевого відділку Свон наклав на мене судову заборону.

— А ти проводитимеш? — запитала я, раптом розхвилювавшись. — Ти справді часто тут буватимеш?

— Тільки доки буду бажаним гостем, — запевнив Едвард.

— Я завжди бажатиму тебе, — попередила я. — Вічно.

Він повільно обійшов стіл, зупинився за десь за метр від мене, простягнув руку, щоб торкнутися щоки кінчиками пальців. Обличчя нагадувало згорнену книжку.

— Я засмутила тебе? — запитала я.

Едвард не відповів. На певний час, не скажу, довго чи коротко, спинив свої очі на моїх.

— Ти закінчила? — зрештою запитав він. Я скочила з місця.

— Так.

— Тоді одягайся — я зачекаю тут.

Вирішити, що вдягнути, було складно. Сильно сумніваюся, що існують книжки з етикету, в котрих є розділи з порадами, що вдягати, коли коханий вурдалак веде тебе додому, щоб познайомити зі своєю вампірською родиною. Яке полегшення бодай подумки вимовити це слово! Я усвідомлювала, що навмисно уникаю казати його вголос.

Кінець кінцем я зупинилася на єдиній спідниці — повсякденній, але довгій, кольору хакі. Зверху вдягнула темно-синю блузку, що колись заслужила Едвардів комплімент. Швидко зиркнувши у дзеркало, я зрозуміла, що зачіска нікуди не годиться, тому зібрала волосся ззаду у хвостик.

— Гаразд, — підстрибом помчала я униз сходами. — Я маю цілком пристойний вигляд.

Едвард чекав під східцями, ближче, ніж я думала; я впала просто на нього. Він підхопив мене, на кілька секунд затримав на відстані, потім раптово притягнув до себе.

— Ти помиляєшся, — пошепотів він мені у вушко. — Маєш неймовірно непристойний вигляд. Ніхто не може бути таким спокусливим — це не чесно.

— Так — спокусливо?! — здивувалась я. — Можу пере вдягнутися…

Він зітхнув, похитавши головою.

— Яка ти дурненька! — ніжно притиснув він холодні губи до мого чола, і кімната завертілася навколо мене. Аромат його дихання забив памороки.

— Пояснити, як ти спокушаєш мене? — сказав він. Запитання було явно риторичне. Його пальці повільно помандрували вниз по моєму хребту, я шкірою відчула прискорення його дихання. Мої руки безсило притулилися до його грудей, у голові знову зашуміло. Він неквапливо схилив голову, холодні губи вдруге торкнулися моїх, дуже обережно, ледь розтулившись.

І тут я впала.

— Белло? — схвильовано запитав він, підхопивши мене й повернувши у вертикальне положення.

— Через… тебе… я… знепритомніла… — звинуватила його я крізь туман.

— Що мені з тобою робити? — застогнав Едвард у відчаї. — Коли я вчора поцілував тебе, ти накинулася на мене! Сьогодні зомліла!

Я слабко засміялася, дозволяючи його рукам підтримувати мене. Голова досі йшла обертом.

— Занадто, як на того, кому все добре вдається, — зітхнув він.

— У тім і біда, — ніяк не могла повністю отямитись я. — Тобі все вдається занадто добре. Занадто-занадто.

— Тебе нудить? — запитав Едвард. Він уже мав нагоду спостерігати подібне.

— Ні, це не схоже на минулу непритомність. Я не знаю, що трапилося, — засоромлено похитала я головою. — Здається, я забула, що треба дихати.

— Я не можу нікуди вести тебе у такому стані.

— Зі мною вже все гаразд, — наполягала я. — Все одно твоя родина подумає, що я несповна розуму, тож невелика різниця.

Якусь мить він уважно вивчав мій вираз обличчя.

— Колір твоєї шкіри зараз зводить мене з глузду, — ні з того ні з сього видав він. Від радості я зашарілася, відвела погляд.

— Послухай, я щосили намагаюся не думати про те, що на мене очікує, тому, може, ми нарешті поїдемо? — сказала я.

— Ти хвилюєшся не тому, що прямуєш на зустріч із цілою родиною вурдалаків, а тому, що боїшся не сподобатися їм, правильно?

— Абсолютно, — відрізала я, приховуючи подив від того, як вільно Едвард вживає власну видову назву.

Він похитав головою.

— Ти неймовірна.

Коли Едвард спрямував пікап за місто, я зрозуміла, що не маю жодної гадки, де він мешкає. Ми переїхали міст через річку Калава, дорога в’юнилася на північ, будинки пролітали повз нас, одні зникали з очей, інші наближалися. Потім вони взагалі закінчилися, ми поїхали через оповитий туманом ліс. Я саме намагалася вирішити — запитувати чи виявити терпіння, коли ми раптом повернули на ґрунтівку. Без жодного вказівного знаку, ледь помітну серед папороті. Ліс наступав на неї зусібіч; дорога проглядалася вперед не більш ніж на кілька метрів, велетенською гадюкою звиваючись навколо старезних дерев.

Та за кілька миль ліс порідшав, ми несподівано опинилися на невеличкій галявині, чи краще сказати — газоні? Втім, лісова напівтемрява не відступила; широке крислате гілля шістьох віковічних кедрів розкинулося над цілим акром землі. Безпечна тінь від дерев тягнулася прямісінько до стін будинку, що примостився поміж гілок, які затуляли від очей простору веранду, що ліпилася до першого поверху.

Не знаю, чого я очікувала, та точно не цього. Будинок мав довершений, величний вигляд, напевно, йому років сто, не менше. Пофарбований у м’який, неяскравий білий колір, усі три поверхи високі, прямокутні, пропорційні. Вікна та двері здавалися або частиною оригінальної будівлі або ж чудовою реставрацією. Крім пікапа, машин поблизу не спостерігалося. Неподалік чувся шепіт річки, захованої у темному царстві лісу.

— Ого!

— Подобається? — усміхнувся Едвард.

— Будинок… має своєрідний шарм. Він смикнув за кінчик мого хвостика, захихотів.

— То як, ти готова? — запитав він, відчиняючи двері.

— Куди там. Пішли вже, — я спробувала засміятися, та сміх застрягнув десь у горлі. Я нервово пригладила волосся.

— Маєш чарівний вигляд.

Едвард без особливих роздумів невимушено взяв мене за руку. Ми пішли до веранди крізь глибокі сутінки. Я знала, що він відчуває моє напруження, його великий палець заспокійливо виводив кружечки на зовнішньому боці моєї долоні.

Едвард відчинив для мене двері.