Стефани Майер – Аптекар (страница 99)

Ключовим був передостанній ящик. У ньому лежав ще один лоток зі шприцами — порожніми — тоншими за попередні. Вона помацала краї ящичка зі споду — певна річ, у Кевіна обов’язково мало бути щось таке. Зачепивши нігтями, вона відкрила потаємне дно і зазирнула, що всередині.

— Сподіваємось, Карстенова гра дотягує до рівня «Оскара», — пробурмотіла вона сама до себе.

Вона перейшла до останнього, найглибшого ящичка, де Деніел склав її найбільш показний реквізит: паяльну лампу, ножиці для проволоки, щипці, а також кілька сторонніх знарядь, які Деніел додав із Кевінових запасів.

Була там ще одна потрібна їй річ — просто маленьке знаряддя з дротів, яке вона помітила, коли вони вперше відвідували Печеру Бетмена. Видобувши його зі свого рюкзака, вона поклала знаряддя у третій лоток у першій шухляді, під шприцом. Їй потрібен вільний доступ до нього.

Алекс випросталась.

— Ідеально. Дякую.

— Ти, — сказала Вал до Деніела, — їдеш до місця рандеву. А тебе — повела вона далі пальцем, показуючи на обличчя Алекс, — треба підправити, і ставаймо до праці. Час спливає. — Вона показала на подвійні двері через кімнату.

— Прийду за тридцять секунд, — пообіцяла Алекс.

Вал закотила очі.

— Добре, розігруйте свою коротку сцену прощання. — Вона, повернувшись, пройшла в одвірок.

— Алекс, — почав Деніел.

— Стривай.

Узявши його за руку, вона знову вивела його з кімнати, котячи скриньку вільною рукою. На плечі в неї висіла велика сумка-аптечка. Ейнштейн спробував піти слідом, але заскиглив, коли вона зачинила перед ним двері.

Вони пройшли тихим коридором до ліфта. Алекс натиснула кнопку виклику. Коли двері відчинились, Деніел зайшов усередину, а вона пройшла слідом, підставивши ногу, щоб двері не зачинились. Відпустивши руків’я скриньки, вона обхопила обличчя Деніела долонями.

— Послухай мене, — мовила вона тихо. — У седані, у бардачку, лежить конверт із манілового паперу. Там два пакети документів: паспорти, водійські права та зв’язки грошей.

— Я вже не надто скидаюсь на Кевіна.

— Знаю, але люди старіють, у них випадає волосся. Можеш напнути окуляри, поголитись, перефарбувати волосся знов у брунатне. І якщо все обернеться погано, тобі доведеться це зробити. А потім поїдеш у найближчий аеропорт і сядеш на будь-який літак, що летить з Північної Америки, гаразд?

— Я тебе не залишу.

— Коли я кажу «обернеться на зле», то маю на увазі, що я більше тебе не чекатиму, мене не буде.

Він витріщився на неї зі стурбованим виразом новоствореного обличчя.

— Гаразд? — повторила вона наполегливо.

Він вагався, потім кивнув.

— От і добре, — сказала вона таким тоном, ніби цю дискусію вже вичерпано. Вона не відчувала, щоб він був переконаний, киваючи, але часу на сперечання вони не мали.

— Сьогодні поводься тихо, — наставляла вона. — Не розмовляй ні з ким, хіба що в разі нагальної потреби. Міркуй, як підлеглий. Ти тут, лише щоб носити торби й вести машину, збагнув? Просто заробіток. Тобі байдуже до всього, що відбувається довкола. Хай що ти побачиш, на тебе це не має жодного впливу. Жодних емоційних реакцій. Збагнув?

Він серйозно кивнув:

— Так.

— Якщо стане небезпечно, тобі варто тікати. Це не твій клопіт.

— Добре, — погодився він, але цього разу не так рішуче.

— Ось, — вона зняла з пальця золоту каблучку. Більшу з двох. Забравши його руку зі своєї спини, вона спробувала надіти йому каблучку, перепробувавши всі пальці. Як і у випадку з Кевіном, згодився лише мізинець. Принаймні вона змогла натягти йому каблучку нижче фаланги. Сподіваймось, вона не буде недоладною в його образі.

— Будь вкрай обережний з нею, — мовила вона до нього. Підніми цю маленьку ляду, якщо треба скористатись каблучкою. Хай що робитимеш, зубця цього не чіпай. Якщо не використовуєш, не відкривай. Але якщо тікатимеш і хтось заступить тобі шлях, просто зроби так, щоб зубець торкнувся його шкіри.

— Зрозумів.

Алекс зазирнула у приголомшливо блакитні очі, шукаючи Деніела за дивовижею його незбагненно простого маскування. Настанови в неї скінчились, а почуття, яке їй кортіло розділити з ним, здавалось, годі висловити словами.

— Я… я не знаю, як повертатись до свого попереднього життя, — сказала вона, намагаючись пояснити. — Я більше не знаю, як жити, жити без тебе. Те, що ти став людиною, за яку я відповідаю, — найкраще, що трапилось зі мною в житті.

Він ледве всміхнувся, хоча до очей усмішка не дійшла.

— Я теж тебе кохаю, — прошепотів він.

Вона силкувалась усміхнутись у відповідь.

Поклавши руки їй на плечі, Деніел цілував Алекс одну безкінечну секунду. А потім знову їй усміхнувся, незнайомий та знайомий водночас. Вона на крок відступила від нього.

— Я ж казав тобі, що буду поруч, якщо тебе потрібно буде підстрахувати, — мовив він.

Ліфтові двері зачинились.

Розділ 29

Цього разу жодної перуки не використовували, тільки легку стрижку, завдяки якій скидалось, що її волосся справді стильно пострижене. Здається, таке називають хлопчачою стрижкою з асиметричними пасмами. Колір — помірно білявий, завдяки чому колір її обличчя ніби світився і виграшно підкреслював форму її обличчя, чого не траплялось з її природним волоссям відколи… вона могла пригадати своє волосся привабливим.

— Я не жартую, — мовила Алекс. — Ти вчилась на косметолога?

Вал намащувала її тушшю такою твердою рукою, немов хірург.

— Ні, я ніколи надто не полюбляла школу. Мені вона завжди видавалась такою собі в’язницею, тому я не збиралась затримуватись там на додатковий час. Мені просто подобалось гратись зі своєю зовнішністю, створюючи нові образи під кожен настрій. Я багато тренуюсь.

— Гадаю, ти справді досягла висот. Якщо тобі колись набридне бути найпривабливішою жінкою на планеті, ти можеш відкрити салон краси.

Вал зблиснула своїми чудовими зубами.

— Я й гадки не мала, що колись захочу мати справжнього друга жіночої статі. Але це цікавіше, ніж я гадала.

— Аналогічно. Мені просто цікаво, але, якщо не хочеш, — не відповідай, але скажи, Вал — це Валері?

— Валентін. Чи Валентіна. Залежно від настрою та обставин, ім’я змінюється.

— А, — мовила Алекс. — Краще личить.

— Дуже по-моєму, — відповіла їй Вал. — Звісно, народилась я не з цим ім’ям.

— А чиє? — пробурмотала Алекс.

Вал кивнула.

— Цілком логічно. Батьки насправді не знали мене, обираючи ім’я. Звісно, воно не годилось.

— Я власне ніколи під таким кутом не розмірковувала над цим, але насправді все має сенс. Моя мати обрала ім’я для більш… жіночної дівчинки.

— А мої батьки, мабуть, вважали, що я буду дуже нудною дитиною. Я виправила це непорозуміння дуже швидко.

Алекс гигикнула. Віднедавна виявляється, що в цьому смішку ледве прихована паніка. Приємно було побалакати, як, на її думку, розмовляли нормальні люди, намагаючись не згадувати про те, що, можливо, це остання світська розмова, яку вона матиме за життя, але вона не могла зосередитися на жартах.

Вал поплескала її по голові:

— Усе буде гаразд.

— Ти не мусиш вдавати, що віриш в успішність мого плану. У нього маємо вірити лише ми, невдахи, які наражають себе на лінію вогню.

— Твій план непоганий, — переконувала її Вал, — просто я не з тих, хто любить ризикувати. І ніколи такою не була, — вона знизала плечима. — Якби я була сміливою, зробила б це.

— Я нечесно вчинила, попросивши тебе піти зі мною.

— Ні, чесно. Я… мені Кевін небайдужий. Частина мене не хоче повірити, що те, про що ти розповідаєш, справді йому заподіюють. Він завжди здавався таким невразливим. Саме це в ньому мене приваблює. Як я вже казала, я не смілива, тому мене зачаровують сміливі люди. А інша частина мене…

Вал на мить відхилилась назад, несподівано маленька щіточка з блиском для губ затремтіла. Її обличчя досі було ідеальним, але знову обернулось на лялькове. Витончене, але порожнє.

— Вал, з тобою все гаразд?