Стефани Майер – Аптекар (страница 101)

— Повертай ліворуч, — наказала вона Карстенові, коли Вал, повернувши праворуч, попрямувала на схід. «Ягуар» щез із очей за рогом.

Карстен швидко опанував себе. Увімкнувши поворотник, він виїхав на смугу ліворуч, нехтуючи світлофором і майже вдаривши вантажівку, що прямувала. Алекс, узявши його телефон із підставки для чашки, вимкнула його й поклала собі в кишеню.

— Чого хочеш? — спитав він. Голос його лунав спокійно, але безінтонаційність видавала його напругу, Алекс це помітила.

— Мені потрібна твоя допомога.

Хвильку він перетравлював її слова.

— Поверни на наступному повороті праворуч.

Він обачно послухався.

— Хто твоя напарниця?

— Я її найняла. Не твоя турбота.

— А я справді повірив, що цього разу ти померла.

Алекс не відповіла.

— Що ти скоїла з Лівві?

— Ще нічого незворотного.

— Їй же тільки три, — його голос невластиво зламався.

Вона повернулась до нього, аби глянути з подивом, але марно, бо він ніколи не зводив очей з дороги, що простягалась попереду.

— Невже?

— Вона тебе нічим не скривдила.

— А як скривдили тебе троє невинних людей у Техасі, Карстене? Та пусте, — мовила вона, коли він роззявив рота, аби відповісти. — Це, вочевидь, риторичне запитання.

— Чого тобі від мене треба?

— Кевіна Біча.

Знову запала тривала пауза, поки він усе переосмислював.

— У наступному кварталі повернеш ліворуч, — скомандувала вона.

— Як ти… — він захитав головою. — У мене його немає. Він у ЦРУ.

— Я знаю, у кого він. І знаю, що Діверз слідує під час допиту твоїм настановам, — запевнила вона. — Твій спеціаліст веде справу. Я переконана, що ти знаєш, де вони його опрацьовують.

З кам’яним обличчям він дивився у вітрове скло.

— Я не збагну, що коїться, — пробурмотів він.

— Отже, поговорімо про те, на чому ти знаєшся, — мляво мовила Алекс. — Звісно, ти пригадуєш зіллячко, яке ми з Барнабі приготували на твоє замовлення, що звалось «Крайній строк».

Його зблідле обличчя стало плямистим, на шиї та щоках запалали червонувато-коричневі плямки. Вона забрала свій телефон з його очей, що машинально на нього позирали. Тепер фото мало первісний розмір, і добре помітною стала крапельниця, приєднана до руки дівчинки. На штативі висіли фізрозчин, живильна крапельниця, а під нею — маленький пакунок із зеленим розчином.

Він пильно вдивлявся у фото, а потім знову перевів погляд на дорогу.

— Як довго? — спитав він крізь зуби.

— Я була щедрою. Дванадцять годин. Одна вже спливла. Ця операція не має забрати більше чотирьох годин максимум. Потім Лівві безпечно повернуть матері, без жодної шкоди.

— А мене вб’єш?

— Я буду з тобою відвертою. Шанси нам обом залишитись неушкодженими — погані. Багато залежить від твоєї акторської майстерності, Карстене. На щастя для нас обох, ми обоє знаємо, як переконливо ти здатен грати.

— А що буде, коли, не з моєї вини, ти помреш?

— Недобре для Лівві. І для її матері, до речі. Уже все запущено в дію. Якщо тобі небайдужа твоя родина, ти дуже-дуже постараєшся, аби витягнути мене живою.

— Ти, мабуть, блефуєш. Ти ніколи не була такою холоднокровною.

— Політика змінюється. Люди змінюються. Розповісти тобі секрет?

Вона дала йому час на відповідь, але він дивився просто перед собою, зціпивши зуби.

— Кевіна Біча не було в Техасі, коли Діверз послав ватагу кілерів. Зате там була я, — її слова зависли в повітрі, та вона повела далі. Не тільки Карстен має акторські здібності. — Я вже не та, яку ти колись знав, Карстене. Ти здивуєшся, дізнавшись, на що я тепер здатна. Далі поверни праворуч.

— Гадки не маю, чого ти тут сподіваєшся досягти.

— Отже, до справи, — мовила Алекс. — Де Кевін?

Карстен навіть не вагався.

— У будівлі на заході міста. Колись то було місце для допитів ЦРУ, але вони вже багато років ним не користуються. Офіційно це місце покинуте.

— Яка адреса?

Він назвав із пам’яті, не затинаючись.

— Яка там охорона?

Він поглянув на неї, вивчаючи її з хвилину, перш ніж відповісти.

— Цього я не знаю. Але знаючи Діверза, охорони там більше, ніж потрібно. Він зі шкури буде пнутись. Він боїться Кевіна Біча. Тому він і вигадав цю шараду з братом. Неризиковано, — так він про все казав. — Карстен гигикнув, але не весело, а радше гірко.

— Він знає мене в обличчя?

Карстен здивовано зиркнув на неї:

— Ти що, заходити зібралась?

— Він мене впізнає? — наполягала вона. — Скільки даних про мене з моєї справи він бачив? Ти показував йому плівку з метро?

Карстен скривив губи.

— Ми із самого початку домовились… не змішувати наші клопоти. Те, що потрібно було знати. Багато років тому він мав доступ до справи про твоє вербування, записів кількох проведених тобою допитів. Можливо, він досі має ті файли, але нічого з поточного. Єдине фото в тій течці — з поховання твоєї матері. Ти була дуже молодою, мала довше та темніше волосся, — він замовк, немов загубившись у думках. — Діверз не з тих, хто переймається деталями. Сумніваюсь, що він здатен зв’язати тебе з тією світлиною. Ти вже не схожа на ту дев’ятнадцятирічну Джуліану Фортіс.

Вона сподівалась, що він має рацію.

— На кону більше, ніж моє життя, — нагадала вона йому.

— Я розумію. І… і я приймаю цю ставку. Але я гадки не маю, що ти збираєшся робити, щойно зайдеш у будівлю.

— Ми робитимемо, Карстене, ми. І, мабуть, ми натрапимо на море куль.

— А Лівві розплачуватиметься? Це неприйнятно! — гаркнув він.

— Тоді дай мені більше інформації, яку опрацьовувати.

Він глибоко вдихнув, а вона зиркнула на нього. Він здавався виснаженим.

— А як тобі таке, — запропонувала вона. Вона покладалась на інтуїцію. Чула, як він сердився, розмовляючи по телефону, на якогось Нього і, на її думку, вона здогадалась, про кого йдеться. Зрештою, це саме Діверзів план так видовищно провалювався, знову й знову. — Чи буде справедливим припустити, що ти не задоволений, що Діверз очолює цю вашу спільну операцію?

Він кряхнув.

— Ви з Діверзом сперечались про те, що робити далі?

— Сама знаєш.