Стефани Майер – Аптекар (страница 100)

Вал кліпнула очима, її обличчя знову ожило.

— Так.

— Зігравши свою роль, ти поїдеш звідси, адже так?

— Звісно. У мене купа друзів, здатних мене захистити. Можливо, я навідаю Занга. Переконана, що він досі нудний, але в нього дивовижне помешкання в Пекіні.

— Пекін — чудова ідея, — Алекс майже зітхнула. Якщо вона переживе сьогоднішню ніч, вона зробить усе належне, аби отримати паспорт. Спустить решту своїх заощаджень — усі Кевінові гроші від наркотиків. Перебування десь поза зоною легкої досяжності американським урядом видається втіленням раю на землі.

— Якщо… хоча «коли», мабуть, більш доречне слово, — міркувала Алекс сама до себе. — Якщо ми не вийдемо на зв’язок до світанку, їдь навідати Занга. Якщо зможу, то зателефоную тобі з таксофона.

Вал ледь усміхнулась.

— У тебе є мій номер, — вона скривила губи. — Знаєш, є один чоловік… можливо, я зможу добути бронежилет для собаки-поводиря.

Алекс на мить пильно вдивлялась у неї, потім відчула, як морщиться її обличчя. У цьому новому самогубському плані ніяк не передбачалось, як Алекс може не наражати Ейнштейна на небезпеку.

— Пречудова думка, мені аж полегшало, — її вдячні слова не відповідали виразові обличчя.

Вал простягла босу ногу й провела нею по спині Ейнштейна, пестячи його. Він раз ударив хвостом об мармурову підлогу, але без особливого ентузіазму.

— Добре, — веселіше промовила Вал. — Ти готова. Я накину на себе речі, і ми йдемо.

Поки Вал зникла у вбиральні, Алекс подивилась на своє обличчя. Вал знову виконала свою роботу надзвичайно. Алекс мала привабливий вигляд, але не впадала в око. Волосся, цілком очевидно, було її власним, а це вкрай важливо; сьогодні, безперечно, її пильнуватимуть, а перука, майже напевне, її видала б. Вона мала більш-менш правдоподібний вигляд для ролі, яку обрала. Певна річ, їй було б зручніше взагалі без макіяжу — з власного досвіду вона знала, що люди в цьому середовищі постають саме такими, без зайвого галасу та марнославства. Але ж це просто багаж її минулого.

Вона нахилилась над Ейнштейном, який сидів на підлозі. Він поглянув на неї благальним поглядом. Вона погладила його морду, потім почесала за вухами.

— Я зроблю все, що зможу, — пообіцяла вона. — Без нього я не повернусь. Якщо я зазнаю невдачі, Вал подбає про тебе. Усе буде добре.

Вираз Ейнштейнових очей не змінився. Вони не приймали ані відмовок, ані втішливих призів. Тільки благали.

— Я спробую, — присяглась вона. На мить вона прихилила чоло до його вуха. А потім, зітхнувши, підвелась. Ейнштейн, поклавши голову на лапи, і сам зітхнув.

— Вал? — покликала Алекс.

— Дві секунди, — відповіла Вал. Голос лунав ніби здалеку, як з іншого боку футбольного поля. Ванна кімната була гарна — як у дорогому готельному номері люкс, але не така божевільна, як в іншому помешканні Вал. Можливо, розкоші тут приберегли для вбиральні.

Вона чула, як Вал зачинила двері у вбиральню, і підвела очі; Алекс аж підскочила від подиву через таку зміну, а потім кивнула.

— Слушний маєш вигляд, — схвалила Алекс.

— Дякую, — відповіла Вал. — З деякими особливостями життя шпигунів я спроможна впоратись.

Вбрання, яке одягла Вал, не було непримітним. На ній була сукня, що майорить, огортаючи її з голови до п’ят, немов сарі, але вкриваючи значно більше тіла; на сукні були елементи, подібні до шарфів, що спадали навколо неї, прикриваючи обриси її тіла. Видавалось, що сукня щойно з якогось авангардистського показу мод, та, мабуть, так воно й було. Така запам’ятовується. Але ззаду все, що можна було збагнути про її статуру, — що це висока жінка. На ній була густа темна перука зі штопороподібними кучерями, що вип’ячувались в різні боки. Привертаючи увагу, така зачіска водночас приховувала форму її обличчя і частково власне обличчя. Одягнувши великі сонцезахисні окуляри з широкою оправою, вона добре сховається.

— Ходімо? — спитала Вал.

Алекс, глибоко вдихнувши, кивнула.

Алекс припаркувала миршавенький зелений «Ягуар» Вал за метр від пагорба, з якого відкривався краєвид на велику сіро-коричневу бетонну будівлю, де розташовувались офіси. Вал наполягла, щоб вони їхали зеленою машиною, яку, певна річ, їй подарував ще один шанувальник. За її словами, якщо ця потоне на дні озера, то Вал журитись не буде.

З цього кута Алекс могла помітити в’їзд у підземний багатоповерховий гараж. Сумно, що Карстен так ніколи й не перебрався у кращий офіс. Можливо, йому подобаються гнітючі краєвиди? Можливо, вони видавались слушними до його роботи, а йому подобалось, коли речі добре пасують. Мабуть, він не збирався полегшувати Алекс завдання, але добре, що все вийшло саме так.

Вони з Вал просиділи в «Ягуарі» більше години, Вал раз вийшла, аби заплатити за парковку через автомат. Вони не розмовляли; її думки були далеко-далеко, працюючи надміру й намагаючись визначити недоліки в її плані та виправити їх, настільки це можливо. Стільки всього облишено на долю випадку… а вона випадковості не любить.

А Алекс здавалось, що подумки Вал — у Пекіні. Добре місто для втечі. Можливо, Вал там навіть буде в безпеці. Як же Алекс хотілось, щоб вони з Деніелом зараз сідали на літак до Пекіна.

Деніелові, певно, подобалося чекати не більше, ніж їй. Мабуть, він зараз у парку, і йому немає чого робити, аж поки не повернеться Алекс, і ніяк дізнатись, що відбувається. Принаймні, вона може почекати разом із Вал, хоча наразі жодна з них не була хорошим товариством.

Нарешті внизу почався рух, вона сіла рівніше. При в’їзді в гараж підіймався червоно-білий шлагбаум, щоб дати комусь дорогу. Щонайменше двічі тривога була через вантажівки доставки, але цього разу з гаража виїздив темний седан. Алекс, завівши двигун, викотилась на шлях. Хтось позаду сигналив їй у клаксон, але вона не вшанувала його навіть поглядом. Здаля машина ніби була схожа на Карстенів чорний «БМВ». Зараз було тільки ледве по четвертій, не слушний час, щоб урядовий чиновник їхав з роботи.

І ось їхня перша значна нагода. Щойно Ерін Бойд переконається, що її донька зникла, вона, панікуючи, безперечно, зателефонує батькові. Адже так? Вона знає, що в нього — важливе урядове завдання. Тому вважатиме його впливовим та здатним в усьому зарадити. Вона не покладатиметься у разі викрадення доньки тільки на поліцію. Але чи забрало б це стільки часу? Коли Алекс востаннє мала можливість перевірити, ніхто Карстену не телефонував, і він досі перебував у офісі. Безперечно, керуючи тим, як допитують Кевіна.

Вона гадала, що він прямуватиме до доньки. Здавалось, що це єдина ймовірна реакція. Але що, як у Карстена є інші варіанти? Що, як він натомість послав спецпризначенців? Чи він настільки розсудливий? Якщо він мусив… мабуть, так.

Але ж Діверз, безсумнівно, здатен сам проводити допит кілька годин, хіба ні?

Алекс кермувала радше наступально, ніж захищаючись, сунучись уперед, нехтуючи навіть найблідішим відтінком жовтого, аби зупинитись. Вона знала два найзручніших шляхи від офісу Карстена до зоопарку, звідки, як вона гадала, телефонувала Ерін. Чи перелякана мати піде з місця, де востаннє бачила доньку, чи вона напевне знає, що дитина не сидить десь у кущах? А якщо вона телефонувала з поліцейської дільниці, то у Карстена є кілька варіантів, а отже, і маршрутів у нього кілька.

Скільки всього облишено на долю випадку…

«БМВ» їхав тією дорогою, якою слід, тією, яку б вона сама обрала як найшвидшу до зоопарку. Він теж їхав трохи безладно. Вона акуратно їхала слідом на відстані двох машин. Їй не хотілось, аби він злякався.

Так, це його авто. Номери збігаються. І в авто ніби виднілась майже цілком лиса голова Карстена.

Алекс видивлялась його очі в люстерці заднього виду, але він, здається, зосередився на дорозі. Вона зманеврувала на паралельну смугу.

Вона гадала, що почуватиметься краще, зважаючи на те, що ця частина плану втілюється саме так, як вона планувала. Утім, почувалась вона так, ніби у шлунку хтось свердлить величезну діру; коли їхала збоку його машини, їй здалося, що зараз почне блювати. Бо якщо спрацює ця частина плану, їй доведеться втілювати й решту.

Світлофор попереду засвітився жовтим. Машини посунули вперед, але Карстен уповільнював хід. Він усвідомлював, що надто забарився, аби встигнути. Машина перед ним теж загальмувала. Алекс могла проїхати вперед по своїй смузі, адже машина, що їхала попереду, повернула праворуч, та натомість вона зупинилась просто поруч із Карстеном.

Вона помахала рукою, повернувши обличчя в його бік. Вона навмисно махала розмашисто, аби він помітив цей жест боковим зором.

Карстен зиркнув на цей порух, безперечно, його думки снували деінде, і через турботи все його чоло зборознили зморшки. За мить він усвідомив, що перед його очима. У момент, поки він ще не оговтався, перш ніж міг натиснути на газ і добути зброю або набрати номер телефона, вона підняла над головою мобільний, що тримала в руці. На екрані — збільшене обличчя його сплячої онуки.

Він остовпів, і раптом усі події почали ставати на свої місця.

Вона, стрімко виплигнувши зі свого авто, потяглась до пасажирських дверцят на його машині. Вона не озирнулась, щоб глянути, як Вал прослизнула на водійське місце, але почула, як за нею зачинились дверцята. Алекс чекала, поклавши руку на ручку пасажирських дверцят «БМВ», а поки не клацнули замки, і дверцята відчинились. Вона залізла в авто й сіла поруч із ним. Безслівне пересідання забрало менше двох секунд. Це, мабуть, привернуло увагу водіїв машин, що були поруч, але вони, певно, все забудуть уже на наступному світлофорі.