Стефани Майер – Аптекар (страница 103)

— Вільно, Ловеле, — мовила вона до Карстена. Він мляво випростався. — Поїдеш зі мною на задньому сидінні, а пан Томас кермуватиме.

— Мовчазний хлопець, — мовив Карстен, залазячи в машину через задні дверцята.

— Він тут не для того, аби тебе розважати; він тут, щоб тримати тебе на шворці.

Алекс зачинила за ним дверцята, обійшла авто й сіла в машину з іншого боку. Карстен витріщився на неї.

— Оце так обличчя… дуже правдоподібно, Джулс. Філігранно. Навіть не помітно, що на тобі зараз макіяж.

— Я здобула собі чимало навичок і, прошу, називай мене доктор Джордан Рейд. Будь ласка, покажи пану Томасу дорогу до місця призначення. Коли ми вийдемо, за п’ять хвилин отримаєш свій мобільний.

Їхні з Деніелом погляди перестрілись у люстерку заднього виду, і він раз ледь помітно їй кивнув. Карстен нічого не сказав такого, аби Деніел запідозрив, що його впізнано, протягом часу, поки вони перебували удвох.

Деніел завів машину. Карстен сказав йому адресу і дав кілька коротких настанов. Деніел кивнув.

Карстен, повернувшись до Алекс, спитав:

— Припускаю, хтось зараз із Лівві?

— Не можна покладатись на припущення, ти ж знаєш.

— Якщо я постараюсь, Джулс, якщо… зроблю все від мене залежне… — повів Карстен. — Його голос раптом став грубішим. — Будь ласка, відпусти Лівві. Зателефонуй, зроби, що потрібно. Навіть якщо… навіть якщо знатимеш, що тобі не вийти. Я знаю, що в тебе є вдосталь підстав, аби скривдити мене, але прошу, не чіпай дитини, — наприкінці його голос зійшов на шепіт. Їй здалося, що він говорить від щирого серця, хай яке воно в нього є.

— Я ніяк не зможу їй зарадити, якщо не вийду звідти живою. Мені прикро, Карстене, як би я хотіла, аби вчинити інакше, але в мене не було ані часу, ані можливостей.

Зціпивши руки, що лежали на колінах, у кулаки, він пильно на них подивився. — Тобі краще знати, що ти робиш.

Вона не відповіла. І він, мабуть, збагнув, що це означає.

— Якщо ми підемо на дно, — його голос залунав голосніше, — принаймні забери з нами того покидька Діверза. Зможеш?

— Обов’язково.

— Ми вже майже п’ять хвилин, як вийшли.

— Добре, тримай.

Алекс віддала Карстенові телефон. Увімкнувши його, він за мить обрав номер із телефонної книги. У гучномовці в машині пролунали два дзвінки.

— Ти чого мене перериваєш? — відповів чоловік. Він намагався говорити тихо, майже шепочучи, та Алекс розчула, що в нього глибокий баритон. Голос здавався роздратованим.

Карстен теж був роздратований.

— Припускаю, прогресу немає?

— Мені бракує на це часу.

— Усім нам бракує на це часу! — гаркнув Карстен. — Усе, досить. Я буду біля брами за дві хвилини. Переконайся, що вони чекають на мене та моїх асистентів.

— Що… — повів Діверз, але Карстен поклав слухавку.

— Агресивно, — сказала Алекс.

— Ми завжди так взаємодіємо.

— Сподіваюсь.

— Я своє виконаю, Джулс. Якби справа не стосувалась Лівві, гадаю, мені б навіть усе це сподобалось. Я так втомився від того бундючного дурня.

Споруда, до якої вони під’їхали, мала б цілком покинутий вигляд, якби не дві машини, що стояли на парковці біля входу. Маленьку парковку захищали круті рукотворні насипи, що оточували її з трьох боків, а з четвертого стояла непоказна одноповерхова бетонна будівля. Фасад цієї будівлі був непомітний, поки не заїдеш на парковку. Споруду було заховано поміж безкінечної низки складів та офісних будівель у радянському стилі, котрі всі належали якійсь урядовій структурі й на око здавались порожніми. Як і лабіринт доріг, що звивались на території. Вона сумнівалась, що хтось заблукав би сюди випадково, тому втішалась, що поруч є Карстен, який проведе їх цим лабіринтом. Вона сподівалась, що Деніел був уважним. Алекс намагалась запам’ятати маршрут, хоча навряд їй доведеться показувати йому зворотний шлях.

У темних маленьких віконцях не світилось, але цього варто було сподіватись. Перший поверх був лише маскуванням.

Карстен вийшов, відчинив для неї двері й притримав їх, вживаючись у роль. Вона майже усміхнулась, згадавши, як усе було, коли вона була його талантом. Утім, сьогодні в неї така роль. Вона мала опанувати її.

Деніел витягнув із багажника сталеву скриньку на коліщатах і підкотив до неї. Мабуть, хтось за ними вже спостерігає, хоча вона й не змогла розгледіти камеру.

— Обережно з цим, — різко застерегла вона, беручи руків’я з його рук. Розправивши манжет на лівій руці, вона струсила з рукава уявну пилинку. Деніел підійшов і став просто за правим плечем Карстена. Вона помітила золоту каблучку на мізинці, яка видавалась трохи недоладною. Але решта образу була цілком відповідною: навіть у темряві його темний костюм видавався слушним, консервативним, але недорогим; кожен агент ФБР у цій країні має у своєму гардеробі щось таке. Бейджика немає, утім, будь-який працівник у його відділі й не має носити знаки ідентифікації. У такій організації бейджики не надівають.

Випроставши плечі, вона подивилась на темну будівлю, намагаючись звикнути до думки, що, імовірно, вона більше ніколи не побачить цієї огидної парковки.

Розділ 30

— Ходіть за мною, пані Рейд, — мовив Карстен, проводячи їх у голу сіру кімнату. Деніел ішов за ним по п’ятах, слідом — Алекс. Вона рвучко пройшла повз них, насилу встигаючи через свої короткі ноги.

Карстен у двері не стукав; просто став перед ними. Чекаючи, немов щойно подзвонив у ці двері.

За мить потому вони розчинились. Чоловік, який відчинив двері, був зодягнений у такий самий костюм, як у Деніела, тільки на цьому чоловікові він був новісінький, ще й виблискував. Він був нижчим за Деніела й ширшим у плечах. А під лівою рукою мав помітний горб.

— Сер, — мовив чоловік і привітався з Карстеном. У нього було коротке густе волосся, і Алекс помітила, що він, певно, почувається більш як удома, коли носить мундир. Однак його зовнішність теж є частиною маскування. Мундири були б знизу.

— Мені негайно потрібно побачитися з Діверзом.

— Слухаюсь, сер, він попереджав, що ви їдете. За мною.

Солдат, різко розвернувшись, закрокував усередину.

Вона зайшла слідом за Деніелом в офісне приміщення брудно-коричнево-жовтого кольору; сірий килим, кілька тісних офісних місць, відмежованих загородками, кілька незручних стільців. Двері важко зачинились за її спиною, зловісно клацнувши. Безперечно, хтось досі за ними спостерігає; вона не насмілилась озирнутись і поглянути на замок. Вона мала сподіватись, що він призначений для того, аби не впускати, а не для того, щоб не випускати.

Солдат різко повернув у тьмяний коридор, провів їх повз кілька темних кімнат із розчиненими настіж дверима й зупинився біля дверей з табличкою ПРИБИРАЛЬНИЙ ІНВЕНТАР. Засунувши руку в лівий рукав, він добув спіральний дріт із ключем. Відімкнувши двері, провів усіх усередину.

Кімната була погано освітлена: палала тільки вивіска запасного виходу над дверима, навпроти тих, у які вони увійшли. Уздовж стіни стояли цеберки та швабри, мабуть, для замилювання очей. Солдат розчинив двері запасного виходу, за якими показалась вкрита металом кабіна — ліфт. Вона мала б очікувати цього. Сподівалась, що Деніел пильнує свій вираз обличчя.

Вони долучились до солдата в ліфті. Коли вона повернулась обличчям до дверей, помітила, що в ліфті лише дві кнопки. Коли він натиснув кнопку один, вона відчула, як вони враз почали спускатись. Вона не знала напевно, але здавалось, щонайменше на три поверхи вниз. Не те, щоб необхідність, але, безперечно, з пантелику збиває. Незважаючи на те, що цю будівлю не використовували для таких допитів, які проводила вона, одначе, за процедурою, все одно слід змусити допитуваного почуватися стривожено та ізольовано.

І спрацювало. Вона відчула, як обидва відчуття в ній наростали.

Ліфт рвучко зупинився, розчинивши двері в яскраво освітлене фойє. Скидалось на пост охорони в аеропорту, тільки не такий залюднений і безбарвніший. Ще двоє чоловіків, цього разу в синіх армійських мундирах, та стандартні металодетектори за низькою стійкою та пласкими маленькими пластиковими піддонами для пряжок і ключів.

У цій кімнаті камери стеження були на видноті.

Карстен вийшов уперед, нетерплячий та впевнений у собі. Поклавши телефон у піддон, висипав жменю дрібних грошей. Пройшов крізь квадратну раму. Деніел швидко пройшов за ним, виклавши ключі від авто в інший піддон, потім, перш ніж забрати свої ключі, забрав речі Карстена й передав йому.

Алекс підкотила скриньку з інструментами, поставивши її обабіч детектора.

— Боюся, вам доведеться обшукати все вручну, — мовила вона, проходячи крізь раму. — У мене безліч металевих знарядь. Прошу, пильнуйте, деякі з них биткі, а деякі — під тиском.

Солдати перезирнулись, не приховуючи своєї невпевненості. Поглянули на понівечене обличчя, потім на скриньку. Вищий схилився, щоб розчинити верхню шухляду, а нижчий знову витріщився на її обличчя.

— Прошу, будьте обачні, — знову застерегла. — Це особливі шприци.

Нижчий наразі спостерігав, як вищий добув тацю зі шприцами, під якою стояла така сама таця. Він обережно поставив її на місце, не перевіряючи решту. Відчинив другу шухляду, зиркнув на напарника. Потім на Карстена.

— Сер, нам не можна пропускати далі зброю.

— Певна річ, мені потрібні будуть мої скальпелі, — мовила Алекс, дозволивши, щоб у її голосі проступила дрібка роздратування. — Я не збираюсь у вас гратися в інтернів.