Стефани Майер – Аптекар (страница 98)

Поклавши дівчинку на заднє сидіння, вона пристібнула її ременем безпеки за талію. А потім, щоб приховати її, укрила Олівію ковдрою.

Випроставшись, вона знову пересвідчилась, чи немає свідків. Нікого поруч не було, ніхто за нею не стежив. Добувши шприц із бокової кишені рюкзака, вона нахилилась, щоб впорснути ліки сплячій дитині. Вона розрахувала дозу для особи, завважки 13–20 кілограмів. Цього стане, аби Олівія не просиналась близько двох годин.

Алекс знову повернулась у авто та увімкнула кондиціонер. Вона знову могла дихати, здається, уперше, відколи увійшла до зоопарку.

Перший етап успішний. Ерін прокинеться хвилин за сорок п’ять. Алекс була переконана, що до того часу до неї вже дістанеться «швидка». Прокинувшись, вона заявить про те, що її донька зникла. Спочатку обшукають зоопарк, потім покличуть поліцію.

Алекс має бути на місці, коли Ерін зрозуміє, що її дитину забрали, що вона не просто десь блукає, у той час як у матері стався якийсь напад. Алекс була на 85 відсотків упевнена в тому, кому Ерін зателефонує першому.

Алекс дуже сподівалась, що Вал уже закінчить свої магічні перетворення на час, коли вона повернеться в новий сховок, щоб Алекс точно знала, який план втілюється, — не тому, що вона змінила свою думку щодо того, якого результату найбільше прагне. Іти самій… це самогубство. Але брати із собою Деніела… чи це не вбивство-самогубство?

Можливо, самовпевненість Вал щодо своїх здібностей була недоречною, і Деніел буде такий, як завжди, тільки в перуці.

Алекс спроможна все зробити самотужки. Вона просто дуже переконливо розповість, що трапиться з Олівією, якщо вона, Алекс, не переживе цієї ночі. Це змусить Карстена слухатись, хіба ні?

Вона й згадувати не хотіла про те, що міг зробити Карстен. Пастки, які він міг розставити так, що як тільки вона віддасть Олівію, втрапить просто йому в руки.

Наближаючись до будинку, де була нова схованка, Алекс зателефонувала Вал, тож коли вона заїхала на підземну парковку, Вал уже чекала на неї біля ліфтів із візком на колесах, схожим на той, на якому везуть замовлення мешканцям готелю, які замовляють обслугу в номер. Більше не було ані душі. Жодної камери вона не помітила, однак стояла між відчиненою лядою авто та салоном. Ані Вал, ані Алекс не прохопились жодним словом. Алекс засунула сплячу дитину на нижню полицю візочка, потім розправила скатертину так, щоб її обриси стали непомітні.

Цей ліфт був більш звичайним, ніж той, що піднімав до пентхауса Вал — проста срібна кабіна, як у більшості будинків, де Алекс доводилось мешкати. Алекс нервувалася через те, що ліфт, уповільнивши хід, спиниться, і їх помітять. Мабуть, Вал почувалась так само. Вона не відпускала кнопки з позначкою 16-го поверху, немов те, що вона її триматиме, забезпечить їх швидкою обслугою.

Поки ліфт їхав угору, Алекс уперше помітила вираз обличчя Вал. Він був… занадто збудженим. Алекс сподівалась, що у Вал не почнеться така собі ошаліла від влади цукрова лихоманка.

Ліфтові двері розчинились, ведучи в порожній коридор. То була гарна будівля з красивою ліпниною та мармуровою підлогою, але після помешкання Вал це мало цілком пересічний вигляд.

Вал везла візок маленьким коридорчиком, показуючи Алекс жестом іти попереду.

— Номер тисяча шістсот дев’ять, наприкінці. Не замкнено, — мовила вона, і Алекс знову насторожилась, почувши її збуджений голос. Хоча, можливо, якщо Вал достатньо захопиться, вона погодиться піти з Алекс на основне завдання.

Алекс поспіхом зайшла у квартиру: чимало ще належить підготувати, і вона має діяти швидко. Вона ледве звернула увагу на звичайну вітальню, поєднану з кухнею, із запнутими запонами вікнами в бежевих тонах. Помітивши відчинені двері у дальній стіні, за якою виднілась яскраво осяяна кімната з королівським ліжком, вона попростувала туди й побачила кілька спортивних сумок, що стояли біля уквітчаного покривала.

Вона вже була на півдорозі до виходу, коли по-справжньому усвідомила, що навколо неї, і саме тоді її погляд зосередився на чоловікові, що стояв у тьмяно освітленій кухні.

Вона, звісно, очікувала на щось, утім це не врятувало її від переляку. Вона, підскочивши, відійшла на крок, а її пальці автоматично лягли на маленькі гачки на її каблучках.

— Ну? — спитав він.

Високий чоловік у дешевому чорному костюмі чекав, пересилюючи усмішку.

— Я ж казала, — мовила Вал з-за спини, і Алекс відчувала, як вона самовдоволено усміхається, навіть не дивлячись на неї.

У чоловіка була нордійська зовнішність: біла шкіра та бліде, біло-русяве волосся. Його білява борода була акуратно зістрижена тримером, тому він нагадував їй університетського професора. У нього були такі світлі брови на тлі чола, що здавались майже невидимими, абсолютно змінюючи вираз його очей та чоло. Волосся, що обрамляло обличчя, було пряме, коротке та акуратно зачесане. А маківка — бліда, блискуча й абсолютно лиса. Через це форма його голови здавалась іншою, додаючи йому зайвий десяток років. Він носив сріблясті окуляри і мав несподівано пухкі щоки. Але найбільше вражали його ясні, крижано-блакитні очі, обрамлені майже білими віями.

— Ти скидаєшся на негативного героя штибу Джеймса Бонда, — пробурмотіла Алекс нерозбірливо.

— Це добре? — спитав Деніел, трохи незвичним голосом, — якось невиразно, дещо нечітко.

У Алекс упало серце, коли вона оглянула перетворення зблизька. Якби вона спеціально не вишукувала в ньому замаскованого Деніела, вона б проминула цього чоловіка на вулиці. Навіть якби вона шукала Деніела, цього чоловіка можна було б запідозрити тільки через його зріст. Коли відчай остаточно потонув десь у шлунку, Алекс зізналася собі, що насправді гадала, що у Вал нічого не вийде.

— Вал добре постаралась, — мовила Алекс, поволі починаючи ворушитися знову. — Ну ж бо, влаштуймо Олівію.

Ейнштен обнюхував загорнуту в ковдру дитину. Він тихо заскиглив, почуваючись не в своїй тарілці.

— Дуже добре? — наполегливо питав Деніел, виймаючи дитину з візочка й пригортаючи до грудей.

— Дай-но мені про це подумати за роботою, — ухилилась вона.

Деніел поклав Олівію на квітчасте покривало, прибираючи змоклі пухкі пасма волосся з її чола. Уже за кілька хвилин Алекс підвісила на крапельницю пакунки: один прозорий, інший матовий білий і найменший пакунок із темно-зеленою рідиною всередині. Вона хутко поставила катетер із найтоншою голкою, яку мала, і пустила рідини.

— Відійди, не заступай дороги, — сказала вона до Деніела.

Налаштувавши камеру на телефоні, який дала їй Вал, — за її словами, це друг залишив їй — вона зробила кілька знімків Олівії, яка спить. Погортавши фото, вона вибрала одне, яке, на її думку, згодиться.

— Ця частина плану мені найменше до смаку, — пробурмотів Деніел.

Підвівши очі, вона побачила біль на його обличчі. На його новому обличчі цей вираз видавався дивним.

— Сподіваймось, Карстен відчує те саме.

Зморшка на його чолі стала глибшою. Узявши його за руку, Алекс вийшла з ним із кімнати. Через те, як він скривив губи, його округлі щоки вип’ячувались ще більше.

— Що вона накоїла з твоїм обличчям? — спитала Алекс.

Деніел, засунувши два пальці в рот, добув два маленькі шматочки пластику.

— Через ці штукенції трохи важко розмовляти, — зітхнувши, він знову засунув пластик до рота, і щоки знову округлились.

Вал чекала їх у великій вітальні, її очі досі палали через те, як успішно вона виконала завдання.

— Дитина ж не прокинеться, так? — спитала вона.

— Не прокинеться.

— Добре. Я не знала б, як поводитись із малою. Отже, як гадаєш? Зовсім інакший, адже так?

Алекс знову поглянула на Деніела, її плечі опали. І на рівні талії він теж потовстішав; раніше вона й не зважила. Усе здавалося таким справжнім.

— Тобі не надто добре, хіба ні? — спитав Деніел.

— Достатньо добре, — відповіла Вал замість неї. — І вона це розуміє. Тому й така понура. Вона б радше ризикнула моїм життям, а не твоїм.

Деніел глянув на Алекс, чекаючи на її відповідь.

— Вал має рацію. Окрім того, що стосується наражання на небезпеку її життя. Я не хочу ризикувати нічиїм життям.

Вал фуркнула.

Деніел, схопивши Алекс за руку, пригорнув до грудей. — Усе буде добре, — пробурмотів він. — Ми разом упораємось. Те, що ти плануєш, завжди спрацьовує. Я до крапки виконуватиму твої настанови, ми все зробимо. Обіцяю.

Алекс міцно заплющилась, намагаючись загнати сльози назад у протоки.

— Не знаю, Деніеле. Що я роблю?

Він поцілував її в маківку.

— Припиніть, — обірвала їх Вал. — Ви двоє викликаєте в мене ревнощі, а з цього нічого доброго ніколи не буває.

Алекс розплющила очі й відринула від Деніела, струснувши його костюм, щоб переконатись, що на ньому не залишилось косметики.

— Бачу, у вас стало часу, аби добути з Печери Бетмена те, що мені потрібне. Ця скринька з інструментами просто чудова.

— Вона не просто чудова — зазирни у п’ятий ящик знизу. Решту я спакував, як ти просила, — відповів Деніел. — Хочеш усе передивитись, поки я не поклав у машину?

— Слушна думка.

Срібна скринька для інструментів — мабуть, із реквізиту з Кевінової заначки, — мала коліщатка й руків’я, що висовується, як у валізі, але, на відміну від валізи, у скриньці з лицьового боку було безліч шухляд, що замикаються на ключ. Вона швидко проглянула верхні ящички, перевіряючи, де лежать різноманітні ліки, визначаючи за кольоровими кільцями на шприцах. Шприци було поскладувано в гумові лотки, адже зазвичай вона зберігала їх саме так. У наступному ящичку знизу лежали різноманітні скальпелі та леза. Так багато їй не потрібно. Але найголовніше, щоб шухлядка була повною на вигляд. Далі поскладані пакунки з фізрозчином і системи для внутрішніх впорскувань, а також голки та катетери найрізноманітніших розмірів. Наступне відділення було глибшим. Там містились герметичні балончики та кілька випадкових хімікатів із Кевінових сховищ.