Стефани Майер – Аптекар (страница 19)

Власне, «Аптекар» не було слушним для неї кодовим ім’ям. Однак, «Молекулярний біолог», певно, занадто довге та важке для вимови прізвисько. Барнабі був експертом з хімії, і завдяки тому, чого він її навчив, вона вижила, але втратила свою лабораторію. Та спочатку вона привернула до себе увагу відділу завдяки тому, що провадила теоретичне дослідження моноклональних антитіл. Прикро, що вона не може ризикнути, взявши Деніела до лабораторії. Тоді б результати з’явилися значно швидше.

А вона вже була так близько до того, щоб прибрати біль з рівняння. Це був її Священний Грааль, хоча, здається, ніхто більше цього не прагнув. Вона була певна, що якби працювала останні три роки у лабораторії, а не переховувалась, рятуючи своє життя, то вже б знайшла ключ, який відкрив би для неї доступ до всього, що потрібно, у людськім розумові. Ані тортур, ані жаху. Тільки швидкі відповіді, які дають із задоволенням, а потім з таким самим задоволенням прямують чи то до камери, чи то до під стіну для розстрілу.

Вони б мали дати їй продовжити працювати.

Ще чотири хвилини.

Вони з Барнабі обговорювали, як поводитись під час цих відрізків допиту. Барнабі розповідав різні оповідки. Згадував казки, які чув у дитинстві, розмірковуючи над сучасними версіями чи альтернативними кінцівками, якби герої помінялись місцями. Він казав, що деякі його вигадки виявлялись непоганими, тож коли матиме час, запише їх. А вона гадала, що марнує час, не роблячи нічого корисного. Вона б радше працювала за планом. Спочатку вона створювала б нові версії моноклональних антитіл, які б контролювали реакцію мозку, блокуючи нейронні рецептори. Згодом вона планувала своє життя в бігах, розмірковуючи над усім, що, можливо, піде хибним шляхом, кожним найгіршим сценарієм, і над тим, як вона може вберегти себе від пасток. А потім — як уникнути пастки, якщо ти вже наполовину у неї втрапила. А потім над тим, що робити, коли вона закриється. Вона намагалася передбачити кожну ймовірність.

Барнабі казав, що час від часу її розумові потрібний відпочинок. Розважся трішки, бо який же тоді сенс жити?

Просто в тому, щоб жити, — вирішила вона. Просто жити — ось усе, про що вона просила. І тому вона докладала розумових зусиль, щоб це здійснювати.

Сьогодні вона розмірковувала над наступним кроком. Завтра вдень, завтра увечері чи, дай Боже, післязавтра, Деніел їй усе розповість. Усі ламаються. Простий факт полягає в тому, що людське створіння спроможне витримати біль лише протягом певного часу. Деякі краще зносять той чи інший біль, але в такому разі вона просто змінювала різновид болю. У якийсь момент, якщо він не заговорить, вона переверне Деніела голічерева, щоб він не захлинувся власним блювотинням, і дасть йому те, що вона називає «зеленою голкою»; хоча сироватка насправді прозора, як і решта зілля. Якщо не допоможе, вона впорсне йому один із галюциногенів. Завжди є новий спосіб відчути біль. У тіла є безліч способів відгукуватись на подразнення.

Щойно отримавши бажане, вона вгамує його біль і приспить його, а потім напише Карстену з цієї ІР адреси усе, про що дізналась. А потім вона поїде геть і їхатиме довго-довго. Можливо, Карстен і компанія за нею не поїдуть. А можливо, поїдуть. Але вона про це, мабуть, ніколи не дізнається, бо до смерті — сподівалася померти своєю смертю — продовжуватиме переховуватись.

Ще не спливло й дев’яти хвилин, як доза почала виходити. У кожного це відбувалося по-своєму, і Деніел належав до більшості. Його крики змінилися стогоном, а тіло поволі розпливлося, як купа плоті, на столі, а потім він затихнув. Вона вийняла кляп, він вдихнув повітря. Він довго не зводив з неї благоговійно-наляканого погляду, а потім розплакався.

— Я дам тобі кілька хвилин, — мовила вона, — щоб зібратися з думками.

Вона вийшла крізь вихід, якого він не міг бачити, а потім, тихо сівши на розкладачку, слухала, як він ковтає сльози.

Плач — звична річ, яка зазвичай була добрим передвістям. Але цілком очевидно, що це плаче Деніел-учитель. Жодного сліду Деніела Пітьми, чи свідомого погляду, чи захисного сіпання. Як його витягнути? Якщо це справді дисоціативний розлад, чи спроможна вона примусити потрібну їй особистість з’явитись? Сьогодні вона потребувала у своїй команді справжнього психолога. Якби вона покірно пішла в лабораторію, як вони хотіли, вони б, мабуть, знайшли їй психолога, щойно вона попросила. Але зараз уже нічим не зарадиш.

Вона тихо з’їла м’який батончик на сніданок, чекаючи, поки його дихання знову вирівняється, потім з’їла наступний. Вона запила його, випивши коробку яблуневого соку з міні-холодильника.

Коли вона повернулась у намет, Деніел у відчаї дивився на пінопластову стелю. Вона тихо підійшла до комп’ютера й натиснула на кнопку.

— Мені прикро, що довелося змусити тебе це пережити, Деніеле.

Він не чув, як вона увійшла. Від звуку її голосу він відсахнувся так далеко, як зміг.

— Не будемо більше до цього вдаватись, добре? — спитала вона і знову вмостилась на своєму стільці. — Я теж прагну повернутись додому. — Невеличка брехня, хоч водночас і переважно правда, якщо таке взагалі можливо. — І хоч ти навряд мені повіриш, але насправді я не садистка. Мені неприємно дивитись, як ти страждаєш. У мене просто немає вибору. Я не дозволю стільком людям загинути.

Його голос пролунав холодно.

— Я не… знаю… що ти маєш на увазі.

— Ти здивуєшся, як багато тих, хто таке каже, продовжуючи це повторювати знов і знов, з кожним новим раундом того, що ти щойно пережив, та навіть гіршого! А потім, у когось у десятому раунді, а в когось у сімнадцятому, раптом правда починає переливатись через край. І я розповідаю добрим хлопцям, де знайти боєголовку, чи хімічну бомбу, чи збудник хвороби. І це зберігає людям життя, Деніеле.

— Я нікого не вбивав, — мовив уривчасто.

— Але плануєш, а я змушу тебе змінити думку.

— Я б ніколи так не вчинив.

Вона зітхнула.

— Надовго затягнеться, чи не так?

— Я не можу розповісти тобі того, чого не знаю. Ти не того викрала.

— Я часто чула й ці слова, — мовила вона ласкаво, але ці слова зачепили її за живе. Якщо вона не може витягнути іншого Деніела, то, можливо, вона дійсно катує невинного?

Вона різко вирішила знову відійти від сценарію, хоча не надто зналась на тому, що стосується розумових хвороб.

— Деніеле, у тебе трапляються втрати пам’яті?

Тривале мовчання.

— Що?

— Чи траплялось, щоб ти, приміром, прокинувся десь і гадки не мав, як ти туди потрапив? Чи тобі колись казали, що ти щось зробив чи сказав, що ти не пригадуєш, щоб робив чи казав?

— У-у-у. Ні. Окрім як сьогодні. Ти ж це маєш на увазі, га? Що я планую скоїти щось жахливе, але не знаю, що саме?

— Чи тобі колись діагностували дисоціативний розлад особистості?

— Ні! Алекс, не я божевільний у цій кімнаті.

Від цього жодної користі.

— Розкажи мені про Єгипет.

Він повернув до неї голову. За виразом обличчя те, що було в нього на думці, було таким очевидним, наче він промовив це вголос. — Чи ви жартуєте зі мною, пані?

Вона просто чекала.

Він зітхнув, коротко й болісно.

— Отже, Єгипет має одну з найдовших історій сучасної цивілізації. Є свідчення, що єгиптяни мешкали вздовж берегів Ніла ще в десятому тисячолітті до н. е. Близько 6000 років до н. е.

— Чудно, Деніеле. Можемо тепер серйозно поговорити?

— Гадки не маю, чого ти причепилась! Можливо, ти перевіряєш, чи я справді вчитель історії. Чорт зна що!

Вона чула, що в його голос повертається сила. У її зілля була одна добра особливість — воно швидко вивітрювалось. Між раундами вона могла серйозно поговорити. І знала, що суб’єкти набагато більше бояться болю, коли його не відчувають.

Злет угору й падіння глибоко вниз ніби прискорювали все.

Вона клацнула кнопку на комп’ютері.

— Розкажи мені про твою подорож до Єгипту.

— Я ніколи не бував у Єгипті.

— Хіба ти не їздив туди з благодійною організацією два роки тому?

— Ні, останні три літа я перебував у Мексиці.

— Ти ж знаєш, що все це можна відстежити, так? Що номер твого паспорта є в комп’ютері, і там є запис про те, де ти побував?

— Саме тому ти маєш знати, що я був у Мексиці!

— Де ти познайомився з Енріке де ла Фуентесом?

— З ким?

Вона повільно кліпнула очима, на її обличчі з’явився вираз нудьги.

— Стривай, — мовив він, дивлячись угору, немов відповідь могла бути викарбуваною на стелі. — Мені знайоме це ім’я, колись давно в новинах розповідали про агентів наркоконтролю, що зникли. Він наркодилер, так?

Вона знову добула світлину де ла Фуентеса.

— Це він?

Вона кивнула.

— Чому ти вирішила, що я з ним знайомий?

Вона відповідала повільно:

— Бо в мене є фото, на яких ви удвох. І тому, що він сплатив тобі десять мільйонів доларів за останні три роки.

Він аж рота роззявив, і звідти вилетіло слово, немов зітхання:

— Щооо?