Стефани Майер – Аптекар (страница 21)

— На тебе.

— Ні, — прошепотів він. — Тобто, так, звісно, він схожий на мене, але я помічаю різницю.

Те, як він промовив «Звісно, він схожий на мене», знову свідчило про щиру чесність, але щось він досі недоговорює…

— Деніеле, ти знаєш, хто це? Цього разу справжнє запитання, без сарказму та іронії. Вона вже не гралася у психолога — надто зараз. Уперше, відколи почався допит, вона нарешті відчула, що на щось натрапила.

— Неймовірно, — видихнув він, не так від виснаження, як для того, щоб не бачити фото, а вона подумала: «Неможливо».

Нахилившись уперед, пробурмотіла:

— Розкажи.

Розплющившись, він питально й пильно дивився на неї.

— Ти впевнена? Він збирається вбити людей?

Він так природно говорить у третій особі.

— Сотні тисяч людей, Деніеле, — ствердила, відповідаючи йому так само чесно, як він відповідав їй. Вона теж заговорила у третій особі: — У нього є доступ до смертоносного вірусу, і він збирається поширити його за наказом наркобарона-психопата. Він уже й готелі забронював — на твоє ім’я. Збирається скоїти це за три тижні.

Шепіт:

— Я не вірю.

— І я вірити не хочу. Цей вірус… погана штука, Деніеле. Він уб’є людей більше, ніж бомба. І неможливо контролювати, як він поширюватиметься.

— Але як він міг так вчинити? Навіщо?

У цю мить вона була на шістдесят п’ять відсотків певна, що вони говорять не про одну з його дисоціативних особистостей.

— Тепер уже пізно про таке питати. Наразі єдине, що важить, — спинити його. Хто він, Деніеле? Допоможи мені врятувати тих невинних людей!

Його обличчя скривилося геть в іншій муці. Вона вже таке бачила. У іншого суб’єкта, коли його бажання зберегти вірність боролося з прагненням уникнути інших тортур. У випадку з Деніелом, як на неї, боролися між собою вірність та бажання вчинити правильно.

Цієї ідеально спокійної ночі, чекаючи на відповідь, крізь слабкий звуконепроникний бар’єр з пінопласту вона чітко розчула над головою гвинтовий літак. Дуже низько над головою.

Деніел підвів очі.

Час зупинився, поки вона розмірковувала.

На обличчі у Деніела не було ані здивування, ані полегшення. Цей звук не обіцяв йому ані спасіння, ані гибелі. Він просто звернув на нього увагу як людина, котра помічає, що увімкнулась автосигналізація. Для нього неістотна річ, тільки відвертає увагу від поточного моменту.

Скидалось на рух в уповільненому кадрі, коли вона скочила на рівні ноги й подалася до столу, щоб схопити потрібний шприц.

— Алекс, ти не мусиш цього робити, — мовив він ображено. — Я й так скажу.

— Шшш, — прошепотіла вона, перехилившись через його голову, впорскуючи зілля, — цього разу у перехідник на штативі. — Зараз я просто тебе присиплю, — вона ляснула його по щоці. — Обіцяю, боляче не буде.

Його погляд запалав розумінням, коли він поєднав її слова з діями.

— Ми в небезпеці? — він прошепотів, відповідаючи.

Ми. Ха. Він знову підібрав цікавий займенник. Їй ще ніколи не траплявся такий суб’єкт.

— Гадки не маю, чи ти в небезпеці, — мовила, коли його очі стулялись. — А я — у достобіса якій.

Десь не зовсім поруч із корівником, але ближче, ніж їй би хотілось, почувся сильний удар.

Вона щільно надягнула на нього протигаз, потім надягнула свій і вкрутила патрон. Це вже не тренування. Зиркнувши на комп’ютер, вона помітила, що має безмаль десять хвилин. Вона не була упевнена, що цього вдосталь, тому клацнула клавішу пробілу. Натиснула на кнопку на маленькій чорній коробці, і світло збоку почало швидко миготіти. Майже рефлекторно вона знову вкрила Деніела ковдрою.

Вона вимкнула світло, і тепер кімната освітлювалась лише білим світлом, що блимало з монітора комп’ютера, а потім вийшла з намету. Усередині корівника — суцільна темрява. Вона, випроставши руки уперед, почала шукати навпомацки, допоки не знайшла сумку біля розкладачки і завдяки багаторічним тренуванням наосліп надягла всі свої легкодоступні обладунки. Запхнула пістолет спереду за пасок. Узявши шприц із сумки, встромила голку собі у стегно й натиснула на поршень. Напоготові, як тільки була спроможна, вона заповзла у віддалений куток у наметі й сховалася там, де знала, що покажеться найлегша тінь, якщо хтось підійде з ліхтарем. Видобувши пістолет, зняла його із запобіжника й схопила обіруч. Приклавши вухо до шва на наметі, прислухалась, чекаючи, поки хтось розчинить двері чи вікно у корівник і помре.

Поки вона чекала кілька безкінечних секунд, її мозок продовжував жваво аналізувати.

Це за нею не спецпризначенців прислали. Жодна будь-яка годяща група захоплення чи група з ліквідації не сповістила б про свою появу, з’являючись на гучному літаку. Існують-бо кращі способи, тихіші. А якщо по неї прислали численну групу у стилі «спецпризначенців», не скликаючи брифінгу, а просто прокрадаючись глупої ночі, вони б явились на гвинтокрилі. Літачок, за шумом, видавався дуже маленьким — на три місця чи, можливо, на два.

А якщо за нею, як раніше, прийшов самотній найманий убивця, то що він собі думав? Навіщо видавати себе? На галасливий літачок наважуються ті, у кого бракує ресурсів, але є неабиякий поспіх, ті, для кого час набагато важливіший за таємничість.

Хто це? Не де ла Фуентес.

Передовсім, маленький гвинтовий літачок не скидається на почерк наркобарона.

Вона уявила, що якби тут був де ла Фуентес, то вже б приїхала армія чорних позашляховиків та ватага покидьків з кулеметами.

По-друге, у неї в такому випадку добре спрацьовувала інтуїція. Ні, вона зовсім не детектор брехні. Адже добрі брехуни, професійні брехуни, спроможні обдурити будь-кого, чи то людину, чи то машину. Її робота ніколи не полягала в тому, аби вгадувати правду в очах суб’єктів чи в заплутаних суперечностях. Її завдання полягало в тому, щоб зламати людину, допоки не лишалось нічого, окрім слухняної плоті та розповіді. Вона була найкращою у своїй справі не тому, що вміла відділяти правду від облуди; вона була найкращою, бо наділена природним відчуттям здібностей людського тіла й створювала дива в мензурці. Вона точно знала, що може витерпіти тіло і як підштовхнути його до цієї межі.

Отже, інтуїція не була її коником, і вона не могла пригадати, коли востаннє так почувалась.

Вона вірила, що Деніел каже правду. Саме тому процедури над Деніелом так її тривожили — адже він не обманював. Де ла Фуентес за ним не прийде. Ніхто по Деніела не прийде, бо він був не більше ніж тим, ким називався, — вчителем англійської мови, історії, тренером з волейболу. Хай хоч хто це прийшов, вони прийшли по неї.

А чому тепер? Хіба відділ вистежував її цілий день і тільки тепер знайшов? Чи це їхня спроба врятувати Деніелові життя, бо вони запізно збагнули, що він не той, хто потрібен?

Дзуськи. Вони б знали це ще до того, як підставили. Для них було доступно забагато інформації, щоб отак на це попастися. Тека не була цілком вигаданою, але її підтасували. Вони справді хотіли, щоб вона викрала не ту людину.

На мить на неї накотилася нудота. Вона катувала невинну людину. Вона хутко відігнала цю думку. Згодом буде час жалкувати, якщо зараз вона не помре.

І знову вигулькнули стовпчики. Витончена пастка, а не справжня криза.

Незважаючи на те, що вона гадала, що історія про де ла Фуентеса правдива, вона більше не вірила, що все так нагально, як їй сказано. Час — найпростіша дрібна поправка, яку слід зробити у файлі; нагальний крайній строк — ось перекручений факт. І знову ставки впали — рятувати слід тільки її життя. І Деніелове, якщо вона у змозі.

Вона спробувала струснути думки — скидалось на знамення те, що її ставки певним чином подвоїлись. Зайвий тягар їй не потрібен.

Можливо, хтось інший — блискуче хлоп’я, що нічого не підозрює, яке зараз зайняло її місце у відділі, — зараз опрацьовує справжню терористичну загрозу. Можливо, вони вже не вірили у її здатність добути те, що їм потрібно. Але навіщо тоді взагалі її залучати? Можливо, терорист загинув, тож вони потребували когось, на кого можна все повісити. Можливо, вони знали про цього химеру-двійника вже давно й тримали його в запасі. Нехай Аптекар змусить кого-небудь зізнатись у чому-небудь і змиритись з неприємною ситуацією?

Це б пояснило появу гостя.

Мабуть, уже близько п’ятої ранку. Можливо, це просто фермер, який рано встає й знає місцевість так добре, що легко пролетить без радара через купу високих дерев глупої ночі, потім насолоджуючись крутою аварійною посадкою задля дози адреналіну…

Вона чула, як Деніел уривчасто дихає через протигазовий фільтр. Вона сумнівалась, чи правильно вчинила, приспавши його. Він просто був такий… незахищений. Безпорадний. Відділ уже показав, як сильно вони турбуються про добробут Деніела Біча. А вона залишила його зв’язаного та беззахисного посеред кімнати, як рибку в банці, як легку здобич. Вона винна йому більше, ніж це. Але її першою реакцією було прагнення його нейтралізувати. Вона знала, що звільняти його небезпечно. Певна річ, він би напав на неї, спробувавши помститись. А коли йдеться про грубу силу, у нього була б перевага. А вона не хоче ані отруїти його, ані застрелити. Принаймні так його смерть буде не на її руках.

Але вона досі почувалась винною, його вразлива присутність глибоко в душі турбувала її, немов наждачний папір треться об бавовну, забираючи з її рук нитки зосередження.

Запізно змінювати рішення.