Стефани Майер – Аптекар (страница 23)

Якщо вона не здатна зняти з цього убивці протигаз, то байдуже, скільки на вулиці на нього чекає товаришів-солдатів. Він без проблем уколошкає її, щойно отримає бажане.

— Розбери пастки.

Дорогою до дверей вона удала, ніби в неї раптом запаморочилось у голові, намагаючись виграти якомога більше часу, щоб поміркувати. Хто б хотів зберегти їй життя? Чи він мисливець за головами? Чи він сподівається перепродати її відділу? Якщо вони замовили її, то вона впевнена, що вони попросили б лише її голову. Отже, шантажист-дроворуб — мисливець за головами? Я маю те, що тобі треба, але відпущу живою на волю, хіба що ви подвоїте винагороду. Меткий. Відділ, безперечно, заплатив би.

Нічого кращого за час, поки вона дісталася дверей, їй на думку не спало. Система була нескладною. Три фази для кожного входу. Перша — на вулиці в кущах, ліворуч від дверей у корівник, схована під товстим шаром бруду. Через щілину, де розчинялися двері, проходив лінійний тригер, приєднаний достатньо слабко, аби роз’єднатись за найменшого пошкодження. Третя була запобіжним заходом, розташувавшись під дерев’яними панелями біля дверей; дроти на ній були неізольовані й розташовувались на відстані двох з половиною сантиметрів. Струм був постійним, лише коли щонайменше два дроти було з’єднано. Вона розмірковувала, чи варто удати, що розмикання заплутаніше, ніж є насправді, але вирішила, що немає сенсу. Усе, що вона мала зробити, — кілька секунд оглянути пастку, щоб збагнути, як вона діє. Закрутивши кінці на третій пастці, вона відступилась.

— Її… вимкнено, — вона заговорила так, щоб голос надламався посеред речення. Сподівалася, він купиться на те, що відбив у неї охоту пручатись.

— Зробиш ласку? — запропонував він.

Вона, накульгуючи, підійшла до іншого боку дверей і потягнула на себе, пильно вдивляючись у те місце, де, на її думку, мали б бути голови його поплічників. Але там не було нічого, окрім фермерської оселі вдалині. І вона, опустивши очі, заклякла.

— Що це таке? — спитала.

Власне, вона не його питала, це тільки шок проступив крізь її показний спокій.

— Це, — відповів він тоном, який можна було б назвати образливо-самовпевненим, — сто двадцять фунтів м’язів, лап і зубів.

Певно, він зробив якийсь знак — вона не помітила, адже її погляд прикипів до «групи підтримки», бо тварина кинулась до нього. Звір скидався на німецьку вівчарку, дуже велику, але масть у нього була не така, яка асоціювалась із німецькими вівчарками. Цей був чисто чорний. Невже це вовк?

— Ейнштейне, — мовив він до тварини.

Той нашорошено підвів очі. Показавши на неї, він, мабуть, скомандував йому: «Пильнуй!».

Пес-вовк кинувся на неї, настовбурчивши шерсть. Вона задкувала, аж поки не уперлася спиною у двері в корівник, здійнявши руки вгору. Пес став напоготові, вишкіривши довгі гострі білі ікла, його морда була за десяток сантиметрів від її черева. Глибоко в його горлянці здіймалося низьке, хрипке гарчання.

Налякай — так команда лунала б більш слушно.

Вона розмірковувала, чи не встромити у шкуру собаці один із шипів, що в неї є, але сумнівалась, що вони достатньо довгі, аби дістати до шкури крізь товсте хутро. Зовсім не скидалось, щоб створіння просто сіло біля неї й дало себе попестити.

Наслідувач Бетмена трохи розслабився, принаймні їй так здалося. Важко було збагнути, що коїться з його м’язами під бронею.

— Гаразд, тепер, коли крига у нас скресла, поговорімо.

Вона чекала.

— Де Деніел Біч?

Вона відчула, як обличчя набуває приголомшеного виразу, попри те що вона силкувалась його придушити. Усі її теорії, закружлявшись, перевернулись догори дригом.

— Відповідай!

Вона гадки не мала, що казати. Чи відділ прагнув, щоб Деніел помер перше, ніж вона? Щоб бути упевненими, що всі кінці надійно сховані під водою? Вона згадала про Деніела, безтямного й незахищеного посеред намету — не надто надійна схованка, — і відчула, як підступила нудота.

Бетмен люто наблизився до неї. Пес зреагував, відійшов убік, пропускаючи чоловіка, і гарчав ще голосніше. Чоловік грубо тицьнув стволом німецького пістолета їй під підборіддя так, що вона головою стукнулась об двері корівника.

— Якщо він мертвий, — прошипів чоловік, — ти жалкуватимеш, що теж не померла. Я змушу тебе благати про смерть.

Вона майже фуркнула. Бандит ударить її кілька разів — можливо, а якщо має хоч грам креативності, то, можливо, трохи поріже, а потім — застрелить. Він і гадки не має, як завдавати та зберігати справжній біль.

Але його погрози таки про дещо їй сказали: вочевидь, він хотів, щоб Деніел жив. Отже, хоч щось їх поєднує.

Хай там як, а на цю мить опір був контрпродуктивним. Їй було потрібно, аби він гадав, що вона вийшла з гри. Вона потребувала, аби він послабив пильність. І їй потрібно було повернутися до свого комп’ютера.

— Деніел у наметі, — показала вона підборіддям, не опускаючи рук. — У нього все гаразд.

Бетмен ніби поміркував над цим трішки.

— Добре, Ейнштейне, дами вперед, — гаркнув. — Слідом.

Він показав на намет.

Пес гаркнув у відповідь і підійшов до неї. Він тицьнув її носом у стегно, а потім хапнув.

— Ой! — жалісно вигукнула, відскакуючи.

Пес став за нею й знов тицьнув її.

— Просто йди повільно і спокійно до свого намету, і він тебе не чіпатиме. Не переймайся, — мовив він весело, — люди не надто добрі на смак. Він не хоче тебе з’їсти. Хіба що коли я йому накажу.

Не зваживши на глум, вона поволі пішла до вкритого запоною хідника.

— Не запинай, щоб я міг бачити, що коїться всередині, — наказав він.

Брезент став грубим через кількашаровий пінопласт. Вона завернула його якомога далі. Усередині була майже суцільна темрява. Екран на її комп’ютері блимав білим у темряві, а монітори світились блідо-зеленим. Знаючи, які в нього обриси, вона вирізнила Деніела під ковдрою тільки за кілька метрів, його груди рівно здіймались та опускались.

Запала тривала тиша.

— Хочеш, щоб я… увімкнула… світло? — спитала вона.

— Так, тримай.

Вона відчула, як він підійшов, ставши за нею, і як холодне кільце від пістолета притискається до її зашийку, точно на лінії росту волосся.

— Що це? — пробурмотів він.

Вона стояла, випроставшись, поки він рукою в рукавичці торкався шкіри поряд із пістолетом. Спочатку запитання її спантеличило, але потім вона зрозуміла, що він помітив там шрам.

— А, — промукав він і опустив руку. — Добре, де вимикач?

— На столі.

— Де стіл?

— Метрів зо три углиб, праворуч. Бач, там комп’ютерний екран.

Чи зніматиме він протигаз і знову вдягатиме захисні окуляри?

Пістолет більше не тиснув. Вона відчула, як він відійшов від неї назад, хоча пес досі стояв, уткнувши носа їй у зад.

Почулось, як щось глухо ковзає по підлозі. Глянувши вниз, вона побачила, як товста чорна мотузка з найближчого світильника, звиваючись, проповзла повз її ногу. Вона почула стукіт, коли світильник упав, але не чутно було, щоб билося скло.

Він протягнув світильник повз неї, потім клацнув вимикач. На частку секунди вона сподівалась, що він розбив світильник, але за мить той повернувся до життя, засвітившись.

— Пильнуй, — наказав він собаці.

Знову пес загарчав, а вона випросталась і не ворушилась.

Він ступив у намет, освітлюючи дорогу перед собою. Вона бачила, як по стінах миготить великий промінь, а потім завмер посередині.

Він зайшов у кімнату, крокуючи звивисто й абсолютно безшумно. Безперечно, у цього чоловіка безліч усіляких навичок та вмінь. Він обійшов тіло на підлозі, пильнуючи кутки, мабуть, видивляючись зброю, а потім звернув нарешті увагу на Деніела. Сівши навшпиньки, підняв край ковдри, огледів закривавлені фіксатори та штатив, потім кинув оком на монітори і з хвилину за ними спостерігав. Поставивши світильник на підлогу, він направив світло на стелю, щоб світло поширилось якнайдалі. Нарешті він, простягнувши руки, обережно зняв протигаз з обличчя Деніела і поклав на підлогу.

— Денні, — почула, як він шепоче.

Розділ 8

Бетмен, знявши чорну рукавичку з правої руки, притулив два пальці до сонної артерії Деніела. Нахилився, щоб послухати, як Деніел дихає. Вона оглянула руку того, хто на неї напав, — біла шкіра, пальці такі довгі, ніби мають зайву фалангу. Вона здавалась такою знайомою.

Бетмен обережно потрусив Деніела за плече, мовивши голосніше:

— Денні?

— Він під дією снодійного, — озвалась вона.

Він рвучко повернув обличчя до неї, і хоч вона не мала змоги побачити, але відчувала його пильний погляд. Раптом він скочив на ноги і кинувся до неї. Схопивши її за руки й здійнявши їх над її головою, він наблизив своє обличчя у протигазі до її обличчя.

— Що ти йому зробила? — закричав він.