Стефани Майер – Аптекар (страница 20)

— Десять мільйонів на твоє ім’я розкидані по рахунках на Кайманових островах та у швейцарських банках.

Він витріщався на неї ще мить, а потім раптом скорчився від люті й заволав охриплим голосом:

— У мене десять мільйонів, а я мешкаю в зараженій тарганами однокімнатці без ліфта на Колумбійських Пагорбах? І чому волейболістки досі грають у тих самих формах, що й у 1973-му? Чому я їжджу на метро, а моя колишня з новим чоловіком катається містом на «мерсі»? І чому в мене розвивається рахіт від постійної дієти з лапші з пшеничної муки?

Вона дозволила йому випустити пару. Бажання говорити було маленьким кроком у правильному напрямі. На жаль, цей злий Деніел досі був втіленням шкільного вчителя, хіба що не дуже щасливого.

— Стривай, це як у тебе є фото зі мною та наркобароном?

Підійшовши до столу, вона витягла потрібне фото.

— В Ель Мінія, у Єгипті з де ла Фуентесом, — мовила вона, тримаючи фото у нього перед носом.

Нарешті хоч якась реакція.

Його голова сіпнулася назад; він примружив очі, а потім вирячив. Вона майже могла побачити його думки, що снували в голові, осідаючи у нього на обличчі. Він аналізував те, що бачить на фото, і складав план.

Досі жодних ознак іншого Деніела, але він нарешті начебто впізнав іншу свою подобу.

— Ти хочеш зараз поговорити зі мною про Єгипет, Деніеле?

Міцно стиснуті губи.

— Я ніколи там не був. Це не я.

— Я тобі не вірю, — зітхнула вона. — І це справді прикро, бо нам доведеться продовжувати нашу гулянку.

Несамовитий страх швидко повернувся.

— Прошу, Алекс, присягаюсь, що це не я. Прошу, не треба.

— Це моя робота, Деніеле. Я маю дізнатись, як врятувати тих людей.

Мовчазність геть зникла.

— Я нікого не хочу кривдити. Я теж хочу, щоб ти їх урятувала.

Тепер у його щирість було важче повірити.

— Це фото тобі про щось нагадує?

Він ще раз хитнув головою з виразом «розмову закінчено».

— Це не я.

Вона мала визнати, що він її захопив, та ще й як. Оце вже справді новина. Як би вона хотіла зараз проконсультуватись із Барнабі! Ой, добре, у неї обмаль часу. Немає часу на бажання. Вона один за одним зібрала шприци у ліву руку. Цього разу вісім.

Він витріщився на неї злякано і… зажурено. Щось почав говорити, але не пролунало ані звуку. Вона завагалась, тримаючи напоготові перший шприц у правій руці.

— Деніеле, якщо хочеш щось сказати, кажи зараз же.

Пригнічений.

— Не допоможе.

Вона ще мить зачекала, а він поглянув просто їй у вічі.

— Твоє обличчя, — мовив, — воно таке саме, як і раніше, достоту таке саме.

Вона сіпнулася, потім крутнулась і пішла уздовж столу, щоб стати за його головою. Він спробував ухилитися від неї, але тим лише краще підставив грудинно-сосковидний м’яз, у який зазвичай вона колола під час допиту значно пізніше; це справді одна з найболючіших речей, які вона могла завдати суб’єктові за її теперішніх обмежень. Але вона хотіла якомога швидше піти, тому встромила голку йому збоку в шию й вичавила вміст шприца. Навіть не зиркнувши на нього, вона знову встромила кляп, щойно він роззявив рота.

А потім, кинувши решту шприців, утекла з кімнати.

Розділ 7

Вона була в поганій формі, от і все. Уже минуло три роки. Саме тому в неї такі відчуття. Саме тому суб’єкт впливав на неї. Справа лише в тому, що вона занадто довго була поза грою. Та досі вона могла повернутися до заведеного порядку свого життя.

Протягом цієї процедури вона лише раз навідалася в кімнату подивитись, чи не згаснув комп’ютер, але не залишилась, аби спостерігати. Вона повернулася, лише коли доза вже виходила, десь за п’ятнадцять хвилин.

Він знову лежав, хапаючи ротом повітря, але цього разу не стогнав, хоча вона знала, що цього разу біль був набагато потужніший, ніж попередній. Кров із роздертих ран заплямувала всі фіксатори й капала на стіл. Можливо, їй доведеться знерухомити його в наступному раунді, щоб він не поранився більше. То було моторошне відчуття; що, можливо, допоможе.

Він затремтів. Вона дійсно повернулася до виходу за одну тисячну частку секунди до того, як усвідомила, що виходить, аби принести йому ковдру. Що з нею не так?

Зосередься.

— Маєш, що сказати? — спитала ласкаво, коли його дихання стало рівнішим.

Він відповів виснажено, з придихом:

— Це не я. Присягаюсь. Я нічого не планую. Я не знаю наркобарона. Я б справді хотів допомогти. Справді, чесно, чесно — якби ж я тільки міг. Справді.

— Хм. Ти чиниш опір моєму методові, то, можливо, спробуємо щось новеньке?

— О…пір? — здивовано прохрипів він. — Ти гадаєш, що… я пру…чаюся?

— Насправді я трішки стурбована тим, що доведеться псувати твої мізки галюциногенами, бо, здається, у тебе й так там не все гаразд. — Вона стукнула пальцем по його упрілому чолу, промовляючи це. — Можливо, у нас немає вибору й доведеться спробувати методи старої школи… — вона й далі замислено стукала його пальцем по голові, дивлячись на тацю з інструментами на столі. — Чи ти гидливий?

— А що? Хіба це справді зі мною коїться?

Цілком риторичне запитання, на відповідь на котре він не сподівався, пригнічено шепочучи. Але вона все одно відповіла.

— Бо саме таке трапляється, коли ти плануєш випустити смертоносний вірус грипу у чотирьох американських штатах, потенційно вбиваючи мільйони людей. Уряд на таку поведінку реагує винятково. Тому вони відправляють мене з тобою поговорити.

Його погляд був прикутий до неї, аж раптом жах у його очах змінився на шок.

— Яке. Справді. Пекло.

— Так, це жахливо, відворотно й підло, я знаю.

— Алекс, справді, це ж божевілля! Гадаю, у тебе проблема.

Вона підвелась просто перед його носом.

— Мій клопіт у тому, що ти не зізнаєшся, де вірус. Він уже в тебе? Чи досі у де ла Фуентеса? Коли плануєте його випустити? Де він?

— Божевілля. Ти — божевільна!

— У мене б, мабуть, було набагато радісніше життя, якби це було правдою. Але я вже підозрюю, що вони прислали не того лікаря. Нам тут потрібен лікар для божевільних. Гадки не маю, як змусити іншого Деніела показатись!

— Іншого Деніела?

— Того, що на цих фото!

Крутнувшись, вона схопила стос фото зі столу, роздратовано на ходу штовхаючи комп’ютер.

— Поглянь, — мовила вона, підставивши їх йому до обличчя, показуючи одне за одним, а потім кидаючи додолу. — Це твоє тіло — вона притулила фото до його плеча, перш ніж воно впало — твоє обличчя, бачиш? Але вираз обличчя інший. Хтось інший визирає з твоїх очей, Деніеле, і я не впевнена, знаєш ти про нього чи ні.

А потім знову — впізнання. Він таки про щось знав.

— Послухай-но, наразі я просто прошу тебе розповісти, що ти бачиш на цій світлині. — Вона піднесла верхнє фото, на якому Інший Деніел причаївся за задніми дверима у мексиканському барі.

Поглянувши на неї, витягнув фото з рук.

— Я… гадки не маю, нісенітниця якась.

— Ти бачищ щось таке, чого не бачу я. Що?

— Він… — Деніел спробував похитати головою, але вона ледве ворушилась, такими виснаженими були в нього м’язи. — Він схожий на…