Стефани Майер – Аптекар (страница 18)

— Чи ти розумієш мене, Деніеле?

Він спантеличено заговорив:

— Алекс, Алекс, це ти?

Ось саме через це ніхто не контактує з об’єктом заздалегідь. Вона відійшла від сценарію.

— Звісно, насправді мене не так звати, Деніеле. Ти ж розумієш.

— Що?

— Мене звати не Алекс.

— Але ж… ти ж лікар. Ти мені допомогла.

— Я не такий лікар, Деніеле. І я тобі не допомагала. Я накачала тебе й викрала.

Його обличчя було спокійним:

— Ти була до мене доброю.

Вона придушила зітхання.

— Я діяла так, як мала, щоб привезти тебе сюди. Тепер мені треба, щоб ти зосередився, Деніеле. Треба, щоб ти відповів на мої запитання. Ти скажеш мені те, що я хочу знати?

Вона знову помітила на його обличчі сумнів. Він не йняв віри, що вона насправді його скривдила, що те, що відбувається, — правда.

— Я скажу тобі все, що ти хочеш знати. Але я вже казав, що не знаю нічого істотного. У мене немає ані банківських рахунків, ані, приміром, карт скарбів абощо. Звісно, нічого такого, щоб заслужити все це.

Він спробував показати щось скутими руками. Побачивши себе таким, він ніби уперше усвідомив, що голий. Він почервонів — обличчя, шия та посередині нижче грудей — і машинально потягнув на себе кайдани, немов намагаючись прикритися. Дихання та серцебиття знов почали скакати.

Нагота: і чорні спецагенти, і хлопчики на побігеньках у терористів — усі вони однаково її ненавиділи.

— Мені не потрібна карта скарбів. Я роблю це не для своєї вигоди, Деніеле. Я прагну захистити невинні життя. Поговорімо про це.

— Не збагну. Як я тобі допоможу в цьому? І чому б я був проти?

Їй не подобалося те, що відбувалося. Ті, хто чіплялись за слова про незнання та невинність, часто довше розколювались, ніж ті, хто усвідомлював свою провину, але рішуче прагнув не продавати свій уряд, свій джихад чи своїх товаришів.

Підійшовши до столу, вона взяла перше фото. Дуже чітку світлину де ла Фуентеса крупним планом, зняту під час спостереження.

— Почнімо з цього чоловіка, — мовила, тримаючи фото йому на рівні очей і освітлюючи його світильником.

Цілком незворушний, жодної реакції. Лиха ознака.

— Хто він?

Цього разу вона не стримувала зітхання.

— Ти робиш хибний вибір, Деніеле. Поміркуй над тим, що робиш.

— Але я гадки не маю, хто це!

Вона обурено втупила в нього погляд.

— Я цілком чесний з тобою, Алекс, я гадки не маю, що то за людина.

Вона знов зітхнула.

— Отже, гадаю, ми починаємо.

І знову подив. Ще ніколи під час допитів вона такого не бачила. Усі інші, хто опинявся на її столі, чудово розуміли, чому вони там. Вона бачила жах і благання, а часом — стоїчну непокору, але ніколи не бачила такого дивного, довірливого, сказати б, виклику: «Ти мене не скривдиш».

— Це в тебе якась фантазія чи фетиш? — спитав він тихо, і дивним чином його голос залунав ніяково попри незвичні обставини. — Власне, я не знаю правил цієї гри…

Вона відвернулась, щоб приховати недоцільну усмішку. Опануй себе, — наказала вона собі, і, намагаючись плавно рухатися, немов збиралась піти саме цієї миті, підійшла до столу. Вона клацнула кнопку на комп’ютері, щоб вивести його з режиму сну. Потім узяла лоток із реквізитом. Він був важкий, і деяке знаряддя цокало, б’ючись одне об одне, коли вона йшла. Вона поставила лоток збоку від нього таким чином, щоб край таці був біля шприців, а потім освітила все так, щоб знаряддя яскраво засяяло.

— Прикро, що тебе це так спантеличує, — повела вона спокійним голосом. — Я абсолютно не жартую, запевняю. Подивися на інструменти.

Він поглянув і страшенно витріщив очі. Вона чекала, поки промайне якась тінь його іншого єства, Деніела Пітьми, але так нічого й не побачила. Його погляд досі був спокійним та ласкавим навіть у полоні лютого жаху. Невинний. У її голові промайнули слова Нормана Бейтса Хічкока: «Гадаю, мабуть, у мене одне з тих облич, якому ти не можеш не повірити».

Вона здригнулась, та він не помітив, адже не зводив очей з інструментів.

— Я не часто ними користуюсь, — мовила вона до нього, ледь торкаючись щипців, лагідно проводячи пальцем по надміру довгому скальпелю. — Вони кличуть мене, коли хочуть, щоб суб’єкт залишився більш-менш… неушкодженим. Вона провела пальцем по викрутці, промовляючи глухий склад в останнім слові. — Та мені ці інструменти не надто й потрібні, — її нігтик зблиснув на лотку зварювальної лампи з пронизливо-різким звуком. — А здогадаєшся, чому?

Він не відповів, заклякши від жаху. Він почав усвідомлювати. Так, усе по-справжньому.

Тільки Деніел Пітьми мав би вже це збагнути. То чому ж він не проступав? Чи він гадав, що її можна надурити? Чи через те, що її жіноче серце зомліло від його шарму в потягу?

— А я скажу тобі, чому, — мовила вона так тихо, майже пошепки. Вона по-змовницькому нахилилась, на її обличчі застигла напівласкава жаліслива усмішка, яка, утім, не відображалася в її очах. — Бо те, що я роблю… набагато більше болить.

Здавалось, його очі ось-ось вискочать з голови. Оце вже, принаймні, знайома реакція.

Вона відсунула тацю, щоб його увага сама собою перейшла до довгого ряду шприців позаду, що виблискували проти світла.

— Першого разу все триватиме тільки десять хвилин, — сказала вона, не дивлячись на нього, знову розкладаючи інструменти на столі. — Але тобі здаватиметься, що значно довше. Це лише, аби спробувати — постався до цього, як до попереджувального пострілу. Потім ми знову спробуємо поговорити.

Вона схопила шприц з іншого краю в ряду, натиснула, поки на кінчику голки не показалась крапелька, і театрально її струсила, як медсестра в кіно.

— Благаю! — прошепотів. — Прошу, я не знаю, про що йдеться. Я не можу тобі допомогти. Присягаюсь, я б допоміг, якби міг.

— Ти допоможеш, — пообіцяла вона, встромляючи голку йому в трицепс на лівій руці.

Він відреагував майже миттєво. У лівій руці почався спазм, вона сіпнулась у кайданах. Поки він налякано спостерігав, як йому судомить м’язи, вона швидко схопила ще один шприц і пішла до правої руки. Він спостерігав, як вона наближається.

— Будь ласка, Алекс! — заволав він.

Вона, не звернувши уваги на його спробу якось ухилитись від неї, немов у нього було вдосталь сили, щоб вирватися з кайданів, впорснула йому молочну кислоту у правий чотириголовий м’яз. Його коліно, здригнувшись, випросталось, м’язи сіпнулися так, що нога зіскочила зі столу. Він вдихнув повітря, а потім застогнав.

Вона рухалась рішуче, не повільно й не швидко. Черговий шприц. Його ліва рука вже стала занадто неповносправною, щоб опиратись Алекс. Цього разу вона впорснула кислоту йому у біцепс лівої руки. Миттєво трицепсова група м’язів почала скорочуватись, немов змагаючись із біцепсовою за те, яким м’язам скорочуватись.

Він рвучко видихнув, немов його вдарили в живіт, але вона знала, що цей біль набагато сильніший за будь-який удар. Ще один укол — у стегновий біцепс. Те ж саме змагання на розрив, що й у руці, почалось у нозі. А з ним почалися й крики.

Вона стала біля його голови, байдуже спостерігаючи, як напружувались жили на його шиї, перетворюючись на білі мотузки. Коли він розтулив рота, щоб знов закричати, вона встромила у нього кляп. Якщо відкусить собі язика — взагалі їй нічого не розповість.

Вона повільно підійшла до стільця біля столу, поки його приглушені пронизливі крики поглинав подвійний шар пов’язки, і, сівши, схрестила ноги. Вона поглянула на монітори: усі показники підвищені, але на небезпечному рівні — жодного. Здорове тіло здатне витерпіти значно сильніший біль, ніж гадають люди, доки головним органам справді загрожуватиме серйозна небезпека. Вона торкнулася сенсорної панелі на комп’тері, щоб екран не згасав. А потім добула з кишені наручний годинник і поклала його собі на коліно, розправивши ремінець. Власне, це для драматичності ефекту; адже вона легко могла б стежити за годинником на комп’ютері чи моніторах.

Чекаючи, вона дивилася на нього зі спокійним обличчям, тримаючи годинник, що яскраво виблискував на її чорному одязі. Суб’єктів загалом збиває з пантелику те, що вона так спокійно спостерігає за справою своїх рук. Отак вона не зводила з нього очей, з увічливим виглядом, як глядач посередньої п’єси, поки його тіло сіпалось та корчилось на столі, а він захлинався власними криками під кляпом. Іноді він кидав на неї погляд, благальний, змучений, а часом цей погляд шалено метушився по кімнаті.

Інколи десять хвилин — дуже тривалий термін. Його м’язи почали скорочуватись окремо один від одного, деякі утворювали м’язове ущільнення, а деякі ніби намагалися відірватись від кістки. По його обличчю тік піт, від якого його волосся здавалося темнішим. Шкіра на вилицях, здавалося, ось-ось лусне. Його крики стали принизливішими, хрипкими, більше схожими на звірячі, ніж на людські.

Ще шість хвилин.

А це ж ще навіть не хороше зілля.

Ті, хто є достатньо хворим, щоб такого прагнути, можуть відтворити біль, якого вона завдає зараз. Кислоту, яку вона використовує, можна придбати без рецепта; її досить легко придбати онлайн, навіть коли тобі випало тікати від темного підпілля американського уряду. Колись, у її кращі часи, під час допитів, коли вона перебувала ще у своїй прекрасній лабораторії, маючи прекрасний бюджет, її секвенатор та реактор, вона мала змогу створити по-справжньому унікальні та вкрай особливі речовини.