Стефани Майер – Аптекар (страница 17)

Вона не дуже вправно ставила катетер, але це була досить проста процедура, та й він був не в тому стані, щоб заперечувати, якщо вона зробить щось не так, як слід. І без вовтузіння із сечею тут буде вдосталь прибирання.

Згадавши про це, вона розклала навколо операційного столу вкриті поліетиленом квадрати абсорбенту, передбачені для навчання цуценят удома. Якщо їм доведеться проходити перший етап, він, певна річ, блюватиме. Чи буде кров — залежатиме від того, як він реагуватиме на звичайні методи, до яких вона вдається. Принаймні тут працює водогін.

У корівнику похолоднішало, тому вона вкрила його ковдрою. Їй було потрібно, щоб він ще трішки поспав, а холодне повітря навколо його голого тіла цьому не сприятиме. Трохи повагавшись, вона взяла з розкладачки подушку, принесла у корівник і підклала йому під голову. Бо я ж просто не хочу, щоб він прокинувся, — запевняла вона себе. — А не через те, що здається, ніби йому незручно.

Устромивши шприц у перехідник на штативі, вона впорснула йому ще одну дозу снодійного. Тепер ніщо його не потурбує щонайменше чотири години.

Безтямне обличчя Деніела непокоїло. Занадто… якесь спокійне. Вона не могла навіть пригадати, щоб бачила коли-небудь поєднання рис обличчя, які б настільки здавалися неймовірно невинними. Важко було навіть уявити, що такий спокій та невинність існують у тому ж самому світі, де й вона. На мить вона розхвилювалася, чи не має вона справу з розумовою вадою, якої ніколи не зустрічала раніше. Тож, якщо де ла Фуентес шукав таку людину, якій би інші довіряли інстинктивно, це саме те обличчя, яке йому потрібне. Це стало б поясненням, чому наркобарон узагалі обрав шкільного вчителя.

Вона нап’яла на нього респіратор і вкрутила респіраторну коробку. Якщо вжиті нею заходи безпеки уб’ють Деніела, вона не добуде інформацію, якої прагне.

Вона провела останнє патрулювання по периметру. Крізь вікна було видно, що в будиночку світяться належні вогні. У мертвій нічній тиші їй видавалось, ніби вона чує далекі акорди хіт-параду «Топ-40» у поп-музиці.

Переконавшись, що вхід звідусіль убезпечений, вона з’їла протеїновий батончик, почистила зуби у маленькій лазні, поставила будильник на третю, помацала пістолет під розкладачкою, повісила респіраторну коробку собі на шию, а потім потонула у зборках спального мішка. Її тіло вже заснуло, а мозок теж не надто пас задніх. У неї вистачило часу лише на те, аби надіти респіратор, і вона цілком поринула у безтямність.

Розділ 6

До о пів на четверту ранку вона вже підвелась, одяглася, поснідала і попри те, що досі почувалася втомленою, була готова стати до роботи. Деніел і надалі спав безтямно й спокійно. Прокинувшись, він відчуватиме, що добре відпочив, але буде повністю дезорієнтований. Він не збагне, яка то година та навіть який то день. Дискомфорт був вагомим знаряддям у її роботі.

Вона забрала з-під нього подушку, стягла ковдру, усвідомлюючи, як їй шкода це робити. Але це важливо. Незважаючи на будь-яку підготовку, кожен суб’єкт почувався страшенно ніяково, перебуваючи перед своїм ворогом оголеним та безпорадним. Протягом цих днів жаль стане останнім почуттям, яке вона собі дозволить відчути. Вона відмежувалася від решти. Уже спливло більше трьох років, а вона досі відчувала, як усе закрилося всередині неї. Її тіло пригадувало, як це робити. Вона знає, що має силу, яка їй знадобиться.

Волосся у неї ще досі було вологе від підфарбування нашвидкуруч, а косметика обтяжувала обличчя, хоча насправді на її обличчі косметики було дуже мало. Вона не вміла робити нічого складного, тому просто наклала темні тіні, багато туші на вії та червону помаду. Вона не збиралася найближчим часом змінювати колір волосся, однак чорне волосся та камуфляж на обличчі зараз були частиною нової стратегії. Білий халат та новісінькі блідо-блакитні бахіли лежали акуратно складені в сумці. Натомість вона вдягнула тісну чорну сорочку та чорні джинси. Добре, що в будиночку виявились пральна машинка та сушарка. Сорочку незабаром треба буде випрати. Власне, ще вчора слід було.

Дивно, як трішки кольорової пудри та помада здатні вплинути на те, як сприймає тебе стороння людина. Вона ще раз поглянула на себе в люстерко, задоволена тим, наскільки незворушним видавалось її обличчя, наскільки холодним. Вона провела гребінцем по волоссю, зачісуючи його назад, а потім попрямувала до корівника, у кімнату для допитів.

Вона навела прожектори, що звисали з полівінілхлоридової споруди над головою, але ще не вмикала, просто засвітила два переносних робочих ліхтарики, що стояли на рівні талії. Чорна клейка стрічка та сірий пінопласт у пітьмі здавались одного кольору. Що глибшою ставала ніч, то більше падала температура. У суб’єкта руки та черево вкрились гусячою шкурою. Вона знов провела термометром по його чолу. Досі у межах норми.

Нарешті вона, увімкнувши комп’ютер, запустила протоколи. Через двадцять хвилин неактивного стану вони з’являться на дисплеї. З іншого боку від комп’ютера стояла маленька чорна коробка, на якій лежала клавіатура з маленьким червоним вогником збоку, але вона знехтувала ним зараз і пішла працювати.

Одне відчуття намагалося прорватись на поверхню, поки вона впорскувала у штатив хімічну сполуку, що розбудить суб’єкт, але вона легко його придушила. У Деніела Біча було два єства. Як і в неї. Тепер у ній прокинулось інше єство, те, яке у відділі називали Аптекар, а Аптекар — це машина.

Безжальна та невпинна. Її монстр зараз на волі.

Сподівалася, його теж прийде погратися.

Нова сполука потекла по його судинах, а його дихання стало не таким рівним. Рука, що довго звисала, напружилась, зігнувши пальці в кулак, і натягнула фіксатор. Попри те, що він ще досі був здебільшого безтямний, його обличчя насупилось, і він спробував перекотитись набік. Коліна здригнулись, сіпнувшись у кайданах на литках, і раптом він розплющив очі.

Вона тихо стояла скраю столу, спостерігаючи за тим, як його охопила паніка.

Дихання різко почастішало, серцебиття зросло, тіло корчилось у путах. Він дико вдивлявся у пітьму, намагаючись збагнути, де він є, побачити щось знайоме. Раптом завмер і напружився, прислухаючись.

— Агов? — прошепотів.

Вона стояла непорушно, чекаючи на слушну мить.

Протягом десяти хвилин він почергово то смикав кайдани, то прислухався до власного різкого й приглушеного дихання.

— Рятуйте! — вигукнув нарешті голосно. — Чи є хто тут?

— Привіт, Деніеле, — мовила вона спокійно.

Його голова смикнулася назад, шия витягнулась, поки він роздивлявся, звідки пролунав голос. Це не інстинкт професійних солдатів, — зазначила вона, — вони не підставляють шию таким чином під уразу.

— Хто тут? Хто це?

— Насправді неважливо, хто я, Деніеле.

— Де я?

— І це не має значення.

— Чого ти хочеш? — майже заволав він.

— Отже, ти все збагнув. Саме це питання має значення.

Вона обійшла навколо стола, щоб він зосередився на ній, хоча світло досі падало на неї зі спини, тож обличчя лишалося переважно затіненим.

— У мене нічого немає, — заперечував він, — ані грошей, ані наркотиків. Я нічим вам не допоможу.

— Мені речі не потрібні, Деніеле. Я хочу — ні, вимагаю — інформації. І дати її мені — твій єдиний шанс вийти звідси.

— Я нічого не знаю. Нічого вагомого! Благаю…

— Припини, — гаркнула вона голосно, і він зробив шокований вдих.

— Ти слухаєш мене, Деніеле? Це ключова мить.

Він кивнув, швидко моргаючи.

— Мені треба отримати цю інформацію. Іншого варіанта немає. І якщо буде необхідно, Деніеле, я завдаватиму тобі біль, допоки не отримаю те, що маю знати. Я дуже тебе скалічу. Не те, щоб я дуже цього хотіла, але мені й не важко. Я все це тобі розповідаю, щоб дати тобі змогу вирішити зараз, поки я не розпочала. Скажи мені те, що я хочу знати, і я звільню тебе. Усе так просто. Обіцяю, що не скривджу тебе. Так я збережу час, а тебе це позбавить багатьох страждань. Я знаю, що ти не хочеш мені розповідати, але, прошу, усвідом, що тобі доведеться все одно мені все розповісти. Звісно, це забере трохи часу, але, зрештою, потім ти будеш неспроможний спинитись. Усі ламаються. Отже, зроби цей неважкий вибір зараз. Бо пошкодуєш, якщо цього не зробиш. Збагнув?

Вона промовляла ті ж самі слова до багатьох, безлічі допитуваних суб’єктів за свою кар’єру, і зазвичай вони виявлялись досить дієвими. У сорока відсотках випадків саме по цих словах суб’єкти починають говорити. Певна річ, вони не завжди закінчують зізнаватись, тож доводиться проводити ще певні пошукові роботи, але є непогані шанси, що, можливо, отримаєш найперше визнання та трохи необхідної інформації вже зараз. Статистика різнилася залежно від того, з ким вона працювала; майже в половині випадків переважно військові починали розкривати інформацію вже до того, як вона починала катувати. Лише 5—10 відсотків справжніх шпигунів починають говорити, поки їм не завдавали фізичного болю. Такий самий відсоток у релігійних фанатиків. У випадку з низькосортними лизоблюдами її промова спрацьовувала у 100 відсотках випадків. І жоден провідник ніколи не зізнавався у жодній дрібниці, поки йому не завдавали болю.

Вона справді сподівалась, що Деніел виявиться захваленим підлабузником.

Він, озираючись, здивовано дивився на неї, поки вона говорила, на його обличчі застиг страх, але наприкінці її промови він приголомшено примружився й насупив брови. Не на такий вираз обличчя вона сподівалась.