Стефани Майер – Аптекар (страница 107)

Її хаотичне планування перервав голос Кевіна:

— Карстен досі живий. Що ти хочеш, аби я зробив з ним?

— Можна його врятувати? — спитала вона, перевіряючи потік повітря та тиск у Деніела. Він утратив забагато крові. У нього був шок. Вона досі могла намацати пульс на його зап’ястку, але він був слабкий і ставав чимраз слабшим. Схопивши шприц із таці нагорі, вона впорснула йому кетамін та, окремо, знеболювальне.

— Сумніваюсь. Забагато пошкоджено. Мабуть, йому кілька хвилин лишилось. О, гм, пробач, хлопче.

Наприкінці його голос змінився. Він уже говорив не до неї.

— Він притомний? — спитала. Вона провела руками вздовж його рук і ніг, шукаючи інші рани.

— Джулс, — слабко прохрипів Карстен.

— Кевіне, прикоти сюди операційний стіл. Маємо забрати Деніела нагору в машину. — Вона глибоко вдихнула. — Ловеле, усе гаразд. Я ніколи не труїла Лівві. Звісно, що ні. Я дала їй тільки снодійне. До ранку вона вже буде з матір’ю, прийду я чи ні.

Поки вона запевняла Карстена, — не зводячи очей з Деніела ні на мить, — чула, як Кевін вийшов, а потім повернувся. Почувся важкий металевий скрегіт, коли він сунув стіл у вікно, а потім удар у щось вологе, коли стіл упав на тіла на підлозі. Прикусивши губу, вона продовжувала працювати над Деніелом, здираючи з його обличчя гумові шматки гриму, аби він ними не подавився, обережно виймаючи з його очей контактні лінзи. Скільки ще є часу, доки Кевін знесилиться? Він ще може насолоджуватись дією зілля в організмі цілих п’ятдесят хвилин, але наркотик не впливає на те, скільки спроможне витримати його власне тіло. Їй би слід згадати про те, що це вже не той Кевін, який був спроможний на все. Вона не повинна так його навантажувати. Але як? Деніелові потрібно, щоб вони діяли швидко. Якби ж вона могла доправити його в машину…

— Я пишаюсь тобою, Джулс, — тихо прохрипів Ловел Карстен. — Ти змогла вберегти свою душу. Я вражений… — останні слова він видихнув тремтливо й глухо. Вона прислухалась, що далі, але далі була лише тиша.

Вона пережила Карстена, хоча ніколи не заклалась би на гроші на такий подвиг. Вона не почувала тріумфу, на який завжди сподівалась, натомість — лише неоднозначність. Можливо, відчуття тріумфу прийде згодом, коли паніка відпустить свою хватку.

— Безпечно його підіймати? — спитав Кевін.

— Обережно. Намагайся утримувати грудину якомога непорушніше. Я візьму за ноги.

Разом вони обережно переклали Деніела на срібну столешню. Вона знову помацала йому пульс, сподіваючись, що він падатиме.

— Дай мені дві секунди, Оллі, — мовив він, роздягаючи солдата, який упав до Деніелових ніг, той, що був найменш скривавлений.

— Скільки там ще вгорі?

Вона оглянула обличчя на підлозі. Їй здалося, що вона впізнала нижчого охоронця, який пильнував металодетектори.

— Одного тут точно немає. Він стояв біля дверей. Там ніби порожньо, утім, я не бачила цих солдатів, коли ми заходили.

Він уже одягнув штани й зараз натягував шкарпетки на понівечені ноги, потім узував черевики, перевіряючи, чи згодяться. Надто малі. Він стягнув черевики з іншого отруєного солдата. Ці ніби трохи завеликі, але Кевін тугіше затягнув шнурки.

— Доведеться тобі їх обрізати, — мовила вона.

Він застібнув білу сорочку, потім накинув темно-синій піджак, знехтувавши краваткою.

— Зроблю, що мушу, коли ми виживемо після всього цього. Облиш халат, він у крові.

— Так, звісно, — погодилась вона, незграбно засовуючи пістолети на спині за еластичний пояс легінсів. Він ледве міг утримати обоє пістолети на місці. Вона насилу зняла халат, кинувши його на підлогу.

— Добре, провезімо цей стіл повз тіла, а потім тобі доведеться котити його в коридор. Я прослизну попереду й приберу всіх, хто залишився.

За кілька миттєвостей вона вже хутко котила стіл коридором, поки Кевін стрімголов зник у темряві. Коли вона дісталась у кімнату з металодетектором, Кевін уже чекав на неї, тримаючи двері ліфта. У кімнаті було порожньо, мабуть, усі кинулись у наглядову кімнату, коли почалась стрілянина. Вона помчала в ліфт.

Кевін простягнув руку, аби натиснути на кнопку, поки за її спиною тихо закривались двері. Вона витріщилась на його праву руку, що натискала кнопку, його домінуючу руку й, сповнена несподіваним осяянням, вона, немов кахикнувши, майже радісно засміялась.

Кевін прошив її гострим поглядом.

— Тримайся, Оллі.

— Та, ні, нічого, річ у його серці, Кев. Воно не з того боку — з правого боку. Тому стрілець і не поцілив, — вона знову здавлено засміялась. — Він живий, бо він — твоя протилежність.

— Вгамуйся, — наказав він.

Вона, раз кивнувши, глибоко вдихнула, аби опанувати себе.

Ліфт спинився, і двері розчинились, ведучи в кімнату з інвентарем.

Вихід було зачинено. Кевін, піднявши й пересунувши край столу через поріг ліфта, пішов до дверей.

Вона гадала, що він легко їх відчинить, але натомість Кевін із гучним гуркотом розчинив їх рвучко настіж.

— Допоможіть! — зарепетував він. — Нам потрібна допомога!

Потім він мовчки помчав уперед. Вона розчула гучніші кроки, що наближались з іншої кімнати — кроки однієї людини, у цім вона була певна. Вона котила Деніела вперед якомога тихіше.

Перш ніж охоронець вигулькнув з-за рогу, Кевін уже стояв на місці. Охоронець пробіг повз нього, тримаючи зброю в руці, утім, опущеною і націленою в підлогу. А Кевін тримав свою зброю високо. Він застрелив охоронця в потилицю. Чоловік упав на підлогу. А Кевін, ставши поруч, пустив йому ще одну, контрольну, кулю у голову.

Коридор був завузьким, щоб об’їхати каталкою труп. Тому Кевін, схопивши його обіруч, переніс її через тіло. Алекс допомагала щосили, утім, розуміючи, що більшість ваги перебрав на себе Кевін. Вона не знала, як йому вдається так довго діяти на такому рівні, тож боялась, що він ось-ось сплатить за це життям.

Другого охоронця не було.

— Відвези його в машину, — скомандував Кевін. — Дай-но я тут сам закінчу.

Ніхто не ставав їй на заваді; ніхто не вистрелив у неї з затемненого вікна, поки вона бігла парковкою. Небо над нею стояло цілком чорне. Єдиний ліхтар біля парадних дверей відкидав лише тьмяне жовте коло на припарковані авто. Алекс порпалась у Деніелових кишенях, поки не знайшла Карстенові ключі. Розкривши ляду багажника, вона добула свою покращену аптечку.

Вона точно знала, де лежать засоби для обробки стріляних ран. Вона очікувала, що або її, або Кевіна, або їх обох буде підстрелено, тому відповідно підготувалась. Джгут чи гемостатична пов’язка — в неї було кілька оклюзійних пов’язок, і вони зарадять краще, ніж поліетиленові пакунки для сендвічів, які вона використала. Вона також запаслась спальною ковдрою, кількома пакунками фізрозчину та сильними внутрішньовенними антибіотиками. Кулі брудні, і якщо занести інфекцію — буде клопіт… якщо вони так довго зможуть зберігати Деніелові життя.

Вона знала, що не спроможна. Можливо, щонайбільше двадцять чотири години, зважаючи на її запаси медичних засобів. Коли вона відкривала пакунки, її руки почали труситись через відчай.

А потім просто поруч неї виріс Кевін. Він жбурнув у багажник чорно-сірий квадратний предмет.

— Жорсткий диск, на який писали камери, — пояснив він. — Я перенесу його назад.

Вона кивнула, набираючи в руки медзасобів, які зарадять на нетривалий час. Коли вона залізла назад у машину, присівши поруч із сидінням, то побачила, що Кевін зробив усе як слід. Деніел лежав на лівому боці. Голова лежала на водійському підголівнику, який Кевін, на око, із м’ясом видер із сидіння. Вона знову перевірила Деніелові дихальні шляхи, потім пульс. Досі відчувався лише на сонній артерії. Кетамін на певний час втамує його біль. Болю він не відчуватиме. Вона розвантажила його організм як тільки могла за обставин, що склались.

Машина рушила. Вона відчувала, що Кевін намагався їхати акуратно, але достатньо акуратно все одно не вийде.

— Зупинись, — мовила вона. — Дай хвильку, я покладу все на місце.

Він рвучко натиснув на гальма.

— Не барись, Оллі.

Щоб змінити тимчасові пов’язки на справжні, їй знадобилось кілька секунд. Вона, швидко поставивши крапельницю, приколола пакунок угорі на спинці заднього сидіння.

— Гаразд, — коли вона говорила цього разу, то насилу могла впізнати власний голос. — Вона знала, що більше нічого не може вдіяти, тому почала поринати у відчай. — Тепер їдь.

— Не покидай мене зараз, Олеандр, — гаркнув Кевін. — Ти сильніша за це. Я знаю, що ти впораєшся.

— Але я більше нічим не зараджу, — мовила вона, ковтаючи слова. — Я все зробила. Але цього недостатньо.

— Він упорається.

— Йому потрібно в першокласний медцентр, Кевіне. Йому потрібен торакальний хірург та операційна. Я ж не можу прочистити йому рани й поставити трубку в груди на задньому сидінні бісового «Бумера»!

Кевін мовчав.

По щоках Алекс потекли сльози, але горя вона досі не відчувала.

Тільки лють — на несправедливість, обмеження в ситуації, у якій вони опинились, на себе й свою останню поразку.

— Якщо ми залишимо його біля реанімаційного відділення… — просопіла вона.

— Ми передамо його в руки поганцям. Адже вони шукатимуть у лікарнях.

— Тоді він помре, — прошепотіла вона.

— Краще вже так, ніж у такій кімнаті, з якої ти мене щойно витягла.

— Хіба ми щойно поганців не повбивали?

— Пейс досі головний, Оллі, поки не приклеїть той антинікотиновий пластир, що треба, він, з огляду на обставини, можливо, почне курити знову. Якщо він не помре… навіть без своїх партнерів, м’язистих підлеглих йому не бракує. Лікарні відпадають.