Стефани Майер – Аптекар (страница 108)

Вона схилила голову, спустошена.

Секунди цокали. Вона рахувала їх за слабким безперервним Деніеловим пульсом на шиї. Мабуть, треба було їй сідати за кермо. Вона й гадки не мала, як почувається зараз Кевін, але він, здавалось, зовсім не виснажився від зусиль, анітрішки не сповільнивши своїх рухів через міріаду ран. Він — машина. Добре, що Деніел теж поділяв його залізне здоров’я.

Але шукати зараз виправдання для своїх надій здавалось дурницею.

— Якщо… — замислено повів Кевін.

— Що?

— Якби в тебе була операційна… якби я добув тобі те, що необхідно. Ти могла б посісти місце торакального хірурга?

— Це не моя спеціальність, але… Мабуть, основне я змогла б зробити. — Вона захитала головою. — Кев, а де ми негайно, на ходу, добудемо операційну? Якби ми були в Чикаго, можливо, я знайшла б чоловіка, який… але…

Кевін випустив смішок, ні, радше гавкнув.

— Оллі, у мене є одна думка.

Алекс не відчувала, скільки часу спливло. Можливо, була третя ранку, можливо, четверта. Вона почувалась розбитою від виснаження, але водночас — настороженою та стривоженою. Рука, у якій вона тримала полістиролову філіжанку з кавою так тремтіла, що рідина всередині здавалась мініатюрним морем, що штормить. Але то пусте. Тверда рука їй уже не потрібна.

Джоуї Джанкарло. Їй і на думку ніколи не спадало, що колись вона відчуватиме стільки теплоти до її колишнього куратора-мафіозі, але сьогодні вона благословляла його ім’я. Якби вона не пройшла те, що можна прирівняти до інтенсивного курсу травмотерапії з Братією, вона б ніколи не спромоглась витягнути Деніела. Завдяки кожному бандиту та мафіозі, якого вона оперувала, її досвід збагачувався саме тими знаннями, що дозволили їй сьогодні стати водночас фельдшером невідкладної допомоги та хірургом. Мабуть, їй слід відправити Джоуї листівку з подяками.

Вона опустила тремтливу вільну руку у волосся, раптом шкодуючи, що не курить, як Пейс. Курці завжди видаються такими спокійними зі своєю цигаркою в руці. Вона потребувала чогось, що допомогло б їй опанувати себе, уповільнити її серце, що калатало, але єдина матеріальна втіха, яку вона знайшла — чашка міцної чорної багнюки, яку тримала зараз у руці та яка насправді ніяк не допомагала розслабитись.

Лікар Волькстафф хропів на вм’ятій канапі, утиснутій між двома великими шафами для зберігання, що підпирали чорну стіну його кабінету. Він виявився навдивовижу вправним — попри його вік та спеціалізацію. Їм довелося сяк-так, нашвидкуруч, скомпонувати те, чого вони потребували в операційній, але він виявився винахідливим і добре знався на інструментах, а її надихнув відчай. Гуртом вони стали потужною командою. Вони навіть спромоглись змайструвати непоганий саморобний клапан Геймліха, що, як видавалось, зараз працює просто чудово. Розмірене пищання, що відтворювало Деніелове серцебиття, — найбільш заспокійливий звук, який вона чула за все життя. Хоча воно ніяк не могло зарадити її надміру стимульованій кофеїном нервовій системі. Вона несвідомо зробила ще один ковток кави.

Деніел мав добрий колір обличчя, рівне дихання. Він і справді поділяв усі фізичні характеристики з Кевіном, здавалося, він був створений, щоб виживати. Лікар Волькстафф зізнався, що ніколи не бачив операції, яка пройшла б настільки спокійно, а він свого часу оперував чимало легеневих ушкоджень, хоча здебільшого то були рани від проколів. Можливо, завтра Деніел вийде звідси своїми ногами.

Обережно поставивши чашку на стільницю, вона, стиснувши тремтливі руки в кулаки, поволі повернулася до стільця біля Деніелового ліжка й сіла. Насправді в операційній стояло два поєднаних столи. Для Деніела жодні з тутешніх меблів завдовжки не годились.

За мить вона схилила голову на тонку, вкриту пластиком подушку й заплющилась.

Вона міркувала про те, чого сьогодні їм вдалося досягти, та що вона фактично виторгувала Деніелове життя.

Діверз та Карстен померли. Можливо, більше немає жодної живої душі, окрім Вейда Пейса, котра б знала, що вона — жива. І йому лишились лічені години життя. Сподівалась.

Кевін хропів на підлозі, поклавши замість подушки старезну підстилку для собаки. Вона дала йому найбільшу дозу знеболювального, що була безпечною, а лікар Волькстафф прочистив йому рани, щойно Деніел був у безпеці. Зараз для Кевіна найкраще — це сон.

На цей час Вал уже мала відвезти Лівві у пункт невідкладної медичної допомоги, який вони обрали через відсутність камер, разом зі сповненою граматичних помилок і слізних вибачень запискою, надряпаною Алекс. Цікаво, наскільки серйозними будуть подальші пошуки поліцією викрадача дитини. Лівві ніяк не скривдили, вона не пам’ятає часу, проведеного без Ерін. У вашингтонської поліції, безперечно, буде обмаль часу, аби вистежити знавіснілу матір, яка вважала, що ця дівчинка схожа на її доньку, яка подорослішала, яку викрав багато років тому батько, з яким вони розійшлись і мешкали окремо. Імовірно, вони знайдуть кілька справ про зниклих дітей, які підійдуть під розпливчастий опис, що вона їм надала. Вони спрямують увагу влади не в той напрям. Можливо, вони того ж дня поєднають викрадення Лівві зі смертю її діда, але навряд. Поліції доведеться перебрати цілий ріг достатку, сповнений мотивами наглої смерті Карстена. Тож, усе скидатиметься не більш як на жахливий збіг обставин.

Тіньовим силам, тим, що смикають ляльок за ниточки, доведеться все прикрити. Їм в очі впаде одна річ: друга людина в командуванні ЦРУ та голова програми спецоперацій, якої начебто не існує, застрелили один одного й гурт американських солдатів. Мабуть, лялькарі знищать будівлю вщент ще до того, як зможуть збагнути, про що свідчать зібрані там докази. Вони назвуть це моторошним нещастям, обвалом будівлі через вади в конструкції — яка прикрість!

Вона згадала останні Кевінові слова, перед тим як він знепритомнів.

— Ти впораєшся, Оллі. Я знаю, що ти врятуєш йому життя. Бо мусиш. А потім ви всі будете в безпеці. З Денні вже такого не трапиться, тому ти витягни його з цього.

Вона дивувалась, чи він справді так сильно в неї вірив, чи просто намагався завадити паніці, що її охопила. Але чи дозволив би він собі знепритомніти, якби не вірив у власні слова?

— Алекс?

Вона так швидко підняла голову, що стілець на коліщатках під нею відкотився на кілька сантиметрів назад. Скочивши на ноги, вона нахилилась над Деніелом, беручи його за руку, яка слабко намацувала її руку.

— Я тут, — вона глянула на його крапельницю. Мабуть, кетамін уже вийшов з організму, але він на внутрішньовенному знеболювальному, завдяки якому не відчуватиме великого дискомфорту.

— Де ми?

— У безпеці поки що.

Він поволі розплющив очі. З мить він шукав її поглядом, а потім ще мить зосереджував погляд.

Вона вже дві чи три години знала напевно, що він знову розплющить очі, але від знайомого сіро-зелення в неї майже перехопило подих. Вона відчула, як її очі сповнюються слізьми.

— Ти поранена? — спитав він.

Вона шморгнула носом.

— Ані подряпини немає.

Від легенько усміхнувся.

— А Кевін?

— І з ним усе гаразд. Чуєш, це він так хропе, а не циркулярна пилка.

Кутики його губ опустились, коли знову заплющилися очі.

— Не турбуйся за нього. З ним усе буде добре.

— Він мав… справді поганий вигляд.

— Він міцніший, ніж має бути людина — штибу тебе.

— Пробач мені, — він зітхнув. — Мене підстрелили.

— Еге, я це помітила.

— Карстен схопив пістолета у хлопця, що стояв поруч зі мною, коли Діверз націлив на нього зброю, — виправдовувався Деніел, лише на кілька міліметрів знову піднявши повіки. — Як на підстаркуватого чолов’ягу, він хутко рухався. Вони кричали одне на одного, але всі солдати стали на бік Діверза.

Алекс кивнула.

— Такі в них накази.

— Діверз наказав, і один із них вистрелив у Карстена, потім у мене. Карстен, упавши навколішки, почав стріляти. Зброї в мене не було, тому я вколов солдатів, що стояли поруч, твоєю каблучкою.

— Молодець.

— Я хотів дістатись до пістолета, але двоє солдатів, яких я отруїв, упали на мене. Я не міг їх зрушити. Мене руки не слухались.

— Власне, той, що лежав у тебе на грудях, мабуть, врятував тобі життя. Він закривав собою рану, поки до неї не дісталась я.

Деніел знову блимнув очима.

— Я гадав, що помер.

Алекс ковтнула слину.

— Відверто кажучи, певний час і я так гадала.

— Я хотів дожити, поки ти прийдеш. Я хотів дещо тобі сказати. І я почувався жахливо, знаючи, що не можу.

Вона погладила його по щоці.

— Усе гаразд. У тебе вийшло. Ти дожив.

Цими днями втіха приходила до неї легше. Відколи зустріла Деніела, вона дуже змінилась.

— Я тільки хочу, аби ти знала, що я ні про що не шкодую. Я вдячний за кожну секунду, проведену з тобою, навіть найнеприємніші з них. Я ні за що у світі не пропустив би ці миті.

Вона торкнулася своїм чолом його чола.

— І я.

Довго вони не ворушились. Вона прислухалась до того, як б’ється його серце, до рівного пищання моніторів, до грубого Кевінового хропіння на задньому плані.

— Я кохаю тебе, — пробурмотів він.

Вона усміхнулася — то був швидкий тривожний звук, достоту як тремтіння в її руках.

— Еге, я, гадаю, ніби про це здогадалась. Довго ж допетрувала, га? Хай там як, а я теж тебе кохаю.