Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 72)

— Але цареві й самому постійно загрожувала смерть, а коли він так жив, то і я міг так жити. Він був моїм другом.

— Він — твоя другом?

— Любов виявляється іноді й так, чоловіче, — пояснив я. — Думаю, мій батько хотів би, я навіть певен, він хотів би, щоб у тому чорториї поблизу Платсбурґа втопився я, а не мій брат Дік. Та хіба це означає, що він мене не любив? Аж ніяк. Адже я теж доводився йому сином, і старому було, мабуть, дуже прикро, що він цього бажає. І якби й справді втопився я, він журився б не набагато менше. Він любив обох своїх синів. Але Дік повинен був жити. Він оскаженів лише один раз у своєму житті; може, через те, що викурив цигарку з марихуаною. І за ту одну цигарку йому довелося сплатити надто високу ціну. Повір, я не звинувачую нашого старого. Життя є життя. І яке ми маємо право дорікати життю?

— Ага, пане, — сказав Ромілаю.

Він ретельно колупав стіну, і я знав, що він мене не слухає.

— Як ми можемо йому дорікати? Воно заслуговує на нашу пошану. Воно робить те, що належить йому робити — і більш нічого. Я розповідав чоловікові, який лежить тепер за стіною, що в мені озивався внутрішній голос і знай повторював: «Я хочу!» Чого він хотів?

— Ага, пане. — І на мене посипалася нова порція вапняного пороху.

— Він хотів реальності. Скільки нереальності міг я витримати?

Ромілаю все колупав і колупав стіну. А я стояв навкарачки і говорив у підлогу.

— Нас привчили думати, що благородство — це щось нереальне. Але воно є таке, яке воно є. Ілюзія зовсім в іншому. Нас переконують, ніби ми прагнемо ілюзій — нових і нових ілюзій. А я, наприклад, зовсім їх не прагну. Нам твердять: «Мисліть грандіозно». Це ще одна нісенітниця, ще одне пусте гасло. Але велич — це щось зовсім інше! Їй-Богу, інше! Я маю на увазі не роздуту, розбухлу, фальшиву велич. Ідеться не про гонор, не про те, щоб випинати своє черево скрізь і всюди. Та оскільки в кожному з нас закладено всесвіт, він дає про себе знати. Ми невід’ємні од вічности, і вона вимагає своєї частки. Ось чому люди не хочуть миритися зі своєю нікчемністю. І я мусив знайти для себе якийсь вихід. Можливо, мені слід було залишитися вдома. Можливо, я мав би навчитися цілувати землю. (Я поцілував її тепер.) Але мені здавалося там, удома, що я ось-ось вибухну. О Ромілаю, який жаль, що я не встиг повністю розкрити своє серце тому чоловікові. Його смерть глибоко вразила мене. Ніколи не почував я себе так зле. Але я віддячу тим падлюкам, якщо мені випаде така нагода, ох, і віддячу!

Ромілаю спокійно колупав і колупав стіну, потім припав оком до дірки й тихо сказав:

— Моя бачу.

— Що ти бачиш?

Він нічого не відповів і зліз із моєї спини. Я звівся на ноги, обтрусився від пороху й заглянув у дірку. По той бік стіни я побачив тіло мертвого царя, загорнуте в шкіряний саван; обличчя не видно було, бо його затуляв краєчок савана. Ноги біля ступнів і на стегнах були стягнуті ремінцями. Бунамів поплічник виконував обов’язки сторожа смерти й сидів на ослінчику біля дверей. Він спав. У обох кімнатах було дуже жарко. Біля вартового стояли два кошики з холодним смаженим ямсом, а до ручки одного з кошиків було прив’язане дитинча лева, ще плямисте, як то властиво зовсім малим левенятам. Я прикинув, що віку йому було тижнів два або три. Бунамів попихач спав міцно, хоча сидів на ослінчику без спинки. Його руки безвільно обвисли, долоні з набряклими венами майже торкалися землі. З ненавистю дивлячись на нього, я сказав подумки: «Стривай-но, доберуся я до тебе, мерзотнику!» Світло, просотуючись у приміщення, створювало такі химерні відтінки, що сторож смерти виглядав єдвабно-білим; тільки ніздрі та рубці на щоках були чорні.

«Я ще влаштую тобі похорон!» — пообіцяв я йому.

— Ну, Ромілаю, поворушімо мізками. Ми тепер поведемося інакше, ніж у ту першу ніч, коли нам підкинули труп мого попередника сунго. Нумо поміркуємо. По-перше, мене ладять у наступники престолу. Отже, поки що вони мене не вб’ють, адже я маю стати головною персоною в племені, і вони нізащо не відмовляться від пишної церемонії, якою коронують своїх царів. Вони вже мають левеня, в якому оселиться душа мого друга, отже, баритися не стануть, і нам теж баритися не слід. Ми повинні випередити їх, чоловіче.

— А що твоя робити? — спитав Ромілаю, стривожений моїм тоном.

— Ми чкурнемо звідси, бо іншої ради в нас немає. Як ти гадаєш, ми дійдемо до Бавентаї, отак, як ми є?

Мій супутник не знав, що мені відповісти, чи не хотів, і я запитав:

— Ти думаєш, у нас нічого не вийде, так?

— Твоя хворий, — сказав Ромілаю.

— Ет! Я зможу дійти, якщо ти зможеш. Мені досить тільки завестися. Ти хіба досі мене не вивчив? Та я здатний, ідучи на руках, перетнути Сибір. Зрештою, друже, вибору в нас немає. А в такі хвилини виявляються найкращі мої якості. Я ніби маю в собі заряд прихованої життєвої снаги. Дорога буде тяжка, ну то й нехай! Ми прихопимо отой ямс. Це нам допоможе. Ти ж тут не залишишся без мене, чи не так?

— Моя, пане, ні, звичайно, їхня мене вбивай.

— Тоді годі вагатися, — сказав я. — Не думаю, що ці амазонки сидітимуть тут і вдень, і вночі. Ми живемо в двадцятому столітті, і вони не поставлять мене царем супроти мого бажання. Якщо я не хочу зв’язуватися з тим гаремом, то це аж ніяк не означає, що я боягуз. Але, мабуть, Ромілаю, мені слід прикинутися, ніби я хочу, щоб мене настановили царем. У такому разі вони не зроблять мені нічого поганого. Як вони зможуть заподіяти шкоду своєму майбутньому повелителю? Крім того, їм і на думку не спаде, що ми зважимось на таку дурість, як пройти двісті або й триста миль по безлюдній місцевості без харчів і без рушниці.

Ромілаю, побачивши мене в такому настрої, злякався.

— Ми повинні триматися один одного, — сказав я йому. — Уяви собі, що через кілька тижнів вони мене задушать, а це дуже ймовірно, адже я не в такому стані, щоб упоратися з усіма обов’язками і всіх задовольнити. Що буде тоді з тобою? Вони вб’ють і тебе, щоб зберегти таємницю. А в тебе вистачає грун-ту-молані? Ти хочеш жити, чоловіче?

Ромілаю не встиг відповісти, бо до нас із візитом з’явився Хорко. Він усміхався, його поведінка була поштивіша, ніж доти. Хорко назвав мене яссі й висолопив свого товстого червоного язика; можливо, він це зробив, щоб трохи оговтатись після тривалого переходу через чагарі, але я думаю, це був знак поваги.

— Вітаю вас, пане Хорко.

З вельми задоволеним виразом він низько мені вклонився, піднісши над головою вказівного пальця. Червоний халат — цей своєрідний футляр придворного сановника — як і завжди, туго облягав його тулуб, аж обличчя в нього налилося кров’ю. Червоні самоцвіти відтягували донизу мочки вух. Я дивився на нього спокійним поглядом, але в моїй душі клекотіла ненависть. Та в мене не було іншої ради, як перевести всю цю ненависть на хитрість, і коли він сказав мені: «Ви тепер цар. Roi[29] Гендерсон. Яссі Гендерсон», — я йому відповів:

— Авжеж, Хорко. Як шкода, що Дафу помер, чи не так?

— Дуже, дуже шкода. Dommage[30], — сказав Хорко, бо він любив уживати фрази, яких нахапався в Ламу.

Людство досі тішиться лицемірством, подумав я. Смертні навіть не усвідомлюють, що навіть це їх уже не врятує.

— Ви вже не сунго. Ви яссі.

— Атож, справді, — погодився я. І звернувся до Ромілаю: — Скажи цьому добродію, що я дуже радий бути яссі, що це для мене велика честь. Коли я можу вступити на престол?

— Треба зачекати, — сказав Ромілаю, перекладаючи відповідь Хорко, — поки в царя з рота вилізе черв’ячок. Потім цей черв’ячок обернеться крихітним левом, і в ньому оселиться душа колишнього яссі.

— Якби царські душі оселялися в поросятах, я став би могутнім імператором, а не царком дикого племені, — промовив я, і моє власне зауваження принесло мені дивну втіху. Я пошкодував, що Дафу помер і не зміг цього почути. — Але скажи панові Хорко (той, усміхаючись, нахилив своє повне обличчя, і камінці відтягли мочки вух ще нижче, мов грузила; я міг би скрутити йому голову й відірвати її від тулуба і зробив би це з великою радістю), скажи йому, що це для мене неймовірна честь. Хоча небіжчик цар був людиною кращою і розумнішою, аніж я, я зроблю все від мене залежне, щоб правити вами мудро й розважливо. Я певен, перед нами велике майбутнє. Я втік із дому, бо не знав, до чого докласти рук у себе на батьківщині, і ви даєте мені саме таку нагоду, яку я шукав.

Ось так я говорив, намагаючись, щоб мої слова звучали щиро, проте в погляді моєму палахкотів гнів.

— І доки ми перебуватимемо в цій оселі смерти?

— Його каже, три або чотири дні, пане.

— О’кей? — втрутився Хорко. — Недовго. Ви одружитеся з toutes les leddy[31].

І він став викидати пальці, показуючи десятками, скільки жінок там було. Моїх майбутніх дружин набралося шістдесят сім.

— Щодо цього можете бути спокійні, — пообіцяв я.

А коли він пішов, попрощавшись із церемонною ввічливістю і всім своїм виглядом засвідчуючи, що чудово розуміє, в якій безвиході я опинився, я сказав Ромілаю:

— Драпаємо сьогодні ж уночі.

Ромілаю мовчки подивився на мене, і його верхня губа низько провисла від моторошного страху.

— Сьогодні ж, — повторив я. — Ніч буде місячна. Учора вночі було так світло, що я міг би прочитати телефонний довідник. Виходить, ми прожили тут цілий місяць, чи не так?