Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 73)

— Ажеж, пане. Що твоя і моя робити?

— Коли споночіє, ти здіймеш крик. Скажеш, мене вкусила змія або щось таке. Отой шкіряний бандит із двома амазонками прийдуть подивитися, в чому річ. Якщо він не відчинить двері, нам доведеться придумати щось інше. Але припустімо, що двері він відчинить. Тоді ти візьмеш оцей-ось камінь — ти мене зрозумів? — і підсунеш його між двері й одвірок біля самої завіси, щоб двері не могли причинитися. Оце те, що нам треба. Де твій ніж?

— Ніж у моя, пане.

— Мені його й не треба. Тримай ножа при собі. Так от, ти мене слухаєш? Ти зарепетуєш, що сунго, яссі чи як там називають мене ці вбивці, вкусила змія. Моя нога, мовляв, швидко пухне. І станеш біля дверей із каменюкою напоготові, щоб заклинити їх.

І я показав йому, що і як він повинен буде зробити.

Коли почало сутеніти, я все ще сидів, обмірковуючи план нашого визволення; я намагався зібрати докупи думки й не дати їм потьмаритись від лихоманки, яка після полудня завжди посилювалася, а з настанням ночі ставала нестерпною. До того ж мій стан погіршився від задухи, яка панувала в гробниці, та від перенапруги зору, бо я кілька годин простояв коло дірки в стіні, одним оком дивлячись на мертве тіло Дафу, і я вже мало не марив. Іноді мені ввижалося, ніби я виразно бачу під каптуром савана риси царевого обличчя. Але то була омана розуму, видіння. В мене паморочилась голова, я збагнув це навіть тоді. А вночі, під час особливо лютого нападу лихоманки, мені геть погіршало, і в моїй розтривоженій свідомості стали виникати і так само несподівано зникати гори, й ідоли, й корови, й леви, і здоровенні чорношкірі жінки-амазонки, і обличчя царя Дафу, і стріха над помостом хопо. Одначе я не піддавався хворобі й чекав, коли зійде місяць і можна буде рішуче діяти. Ромілаю не спав. Його погляд був спрямований на мене з того кутка, де він напівлежав, упершися спиною в стіну. Я знаходив його там по очах щоразу, коли туди дивився.

— Твоя не передумай? — запитав він двічі або й тричі.

— Ні, ні. Не передумав.

І коли я вирішив, що слушна мить настала, я так глибоко втягнув у груди повітря, аж вони затріщали, а під ребра шпигнуло болем.

— Починаймо! — сказав я Ромілаю.

Бунамів поплічник за стіною, мабуть, спав, бо, відколи смеркло, я не чув звідти жодного шереху. Я взяв Ромілаю на руки й підніс до дірки, яку ми з ним проколупали. Обхопивши його, я відчув, що все тіло в нього тремтить. Він закричав, раз у раз заникуючись. Для повноти враження я застогнав — раз, і вдруге, і тоді Бунамів попихач прокинувся. Я почув, як затупотіли його ноги. Потім він, мабуть, стояв і дослухався, поки Ромілаю повторював тремтячим голосом: «Яссі кмуті!» «Кмуті» я чув від загонщиків, коли вони переносили Дафу до гробниці. «Кмуті» означало: «він помирає». Мабуть, то було останнє слово, яке почув на цьому світі мій умирущий друг. «Вуннуту зазай кмуті. Яссі кмуті». Мова варірі неважка, і опановував я її досить швидко.

Потім двері царської гробниці відчинилися, і Бунамів поплічник щось закричав.

— Його кликай дві солдата-жінка, — сказав мені Ромілаю.

Я поставив його на підлогу, а сам ліг долічерева.

— Бери камінь, іди до дверей і роби, як я тобі сказав, — звелів я йому. — Якщо ми сьогодні звідси не виберемося, то не проживемо на світі й місяця.

Потім я побачив, як за дверима замиготіло світло смолоскипа — це означало, що амазонки прийшли на підмогу, і найдивовижніше з усього цього те, що жага вбивства, яка палахкотіла в моєму серці, найдужче мене заспокоювала. Вона додавала мені впевнености в собі. Я відчував, що коли вузькопикий Бунамів поплічник опиниться в моїх руках, то знайде свою смерть, і це відчуття було справжнім бальзамом для моєї душі. «Його принаймні я порішу», — повторював я подумки. Отак я розрахував усе до дрібниць і закричав слабким, переляканим голосом — і я впивався слабкістю, яка лунала в моєму голосі, бо в ту мить і справді почував себе кволим, але твердо знав: сила вмить повернеться до мене, як тільки пірву Бунамового попихача. У дверях відтулили дошку. Піднісши до отвору смолоскип, сторож смерти побачив, що я схопився за ногу і корчуся від болю. Прогонич витягли, й одна з амазонок почала відчиняти двері.

— Камінь! — жалібно, ніби від болю, крикнув я, і в світлі смолоскипа побачив, що Ромілаю підсунув каменюку під саму завісу — точнісінько так, як я йому й казав. Він таки встиг зробити це, хоч амазонка вже приставила йому до горла спис.

Ромілаю поточився до мене. Цю картину я побачив у великій освітленій плямі, що пульсувала навкруг димучого полум’я. Амазонка зойкнула, коли я повалив її, смикнувши за ногу. Наконечник списа дряпнув по стіні; я подумки попросив Бога, щоб він не зачепив Ромілаю, і водночас стукнув амазонку головою об камінь. За таких обставин я не міг дозволити собі зважати на те, що вона — жінка. Світло погасло, і двері вмить зачинились, але не зовсім, бо вперлися в камінь; між ними та одвірком залишилася щілина, якої мені вистачило, щоб просунути туди пальці. І друга амазонка, й Бунамів прислужник тягли двері знадвору, але я розчахнув їх одним ривком. Я діяв мовчки. Мене овіяло нічне повітря, і я відразу почув себе краще. Спершу я вдарив другу амазонку ребром долоні — прийом, який я опанував у десантних військах. Цього вистачило. Я її покалічив, і вона впала. Все це відбувалося в тиші, бо й вони не подавали голосу, як і я. Збивши жінку з ніг, я посунув на чоловіка, і той кинувся навтіки, намагаючися сховатись у кімнаті, де лежав мертвий цар. Три стрибки — і я схопив його за чуприну. Я підняв його на відстані випростаної руки так, щоб він побачив моє обличчя у світлі місяця, який уже зійшов. Я загарчав. Шкіра в нього на обличчі натяглася вгору, очі перекосилися. Коли я здавив йому пальцями горло, Ромілаю підбіг до мене й заволав:

— Ой ні, пане, не треба!

— Я задушу цього виродка!

— Твоя його не вбивай!

— Не втручайся! — гарикнув я і, тримаючи мерзотника за чуприну, труснув його вгору й униз. — Він убивця. Чоловік, який лежить за стіною, загинув з його вини.

І все ж я перестав душити Бунамового чаклуна. Смикнувши за чуприну, я гойднув його виквацяне в крейду тіло. Він не видав ні звуку.

— Твоя його не вбивай, — повторив Ромілаю серйозним голосом. — Тоді Бунам не гонитися за нами.

— Моє серце жадає вбивства, Ромілаю, — сказав я.

— Твоя бути мені друг?

— Тоді я бодай переламаю йому кістки. Заради тебе я його не вб’ю. Ти маєш право вимагати від мене чого завгодно. Звичайно, я тобі друг. Але як бути з Дафу? Хіба він не був моїм другом? Ну гаразд, гаразд, я не ламатиму йому кісток, тільки дам доброго духопелу.

Але й духопелити того чоловіка я не став. Я затяг його, а також обох амазонок до кімнати, в якій були замкнені ми. Ромілаю забрав їхні списи, і ми зачинили двері на прогонич. А тоді зайшли в другу кімнату. Місяць уже підбився височенько, і все довкола було добре видно. Ромілаю взяв кошика з ямсом, а я тим часом підійшов до царя.

— Тепер твоя і моя іти?

Я заглянув під каптур савана. Обличчя було розпухле й грудкувате, дуже спотворене. Задуха вже зробила своє діло, і хоч як я любив Дафу, але тепер мусив відвернутися від нього.

— Прощайте, царю, — сказав я і рушив до виходу.

Та коли ми вже були в дверях, щось мене зупинило. Прив’язане до кошика левеня пирскало на мене, і я взяв його на руки.

— Що твоя робити?

— Це звірятко ми заберемо з собою, — сказав я.

22

Ромілаю запротестував, але я притис левеня до себе; воно загарчало тоненьким голоском і вгородило кігтики мені в груди.

— Цар захотів би, щоб я забрав це левеня з собою, — сказав я. — Адже в якійсь формі він має ожити в цьому створінні. Я хочу, щоб ти мене зрозумів.

Осяяний місячним світлом обрій був дивовижно ясний. Це так подіяло на мене, що й у голові моїй проясніло. Світло струменіло на нас із гірських вершин. Тридцять миль простору, через який пролягав шлях нашої втечі, відкрилися перед нами. Мабуть, Ромілаю хотів сказати, що це звіря — дитинча мого ворога, який убив Дафу.

— Зрозумій мене… — сказав я. — Адже я не вбив того виродка. І коли я його пощадив… Ромілаю, годі нам тут стовбичити й плескати язиком. Я не можу залишити звірятко їм і не залишу. Зрештою, я понесу його в шоломі. Вночі він мені на голові не потрібен.

І справді, нічний вітерець освіжав мене, й лихоманка майже не відчувалася.

Ромілаю не став далі сперечатися, і ми подалися навтіки, вибираючись із ущелини тими місцями, де був затінок від місячного світла. Ми рушили в гори, ідучи так, щоб хопо було між нами й селом, — просто на Бавентаї. Я біг за Ромілаю з левеням у руках, і за ніч ми подолали подвійну відстань — коли зійшло сонце, ми вже залишили позаду близько двадцяти миль.

Без Ромілаю я не витримав би й двох днів із тих десяти, які забрала в нас подорож до Бавентаї. Він знав, де знайти воду, знав, які корінці та яких комах можна їсти. Після того, як закінчився ямс, — а ми доїли його вже на четвертий день, — нам довелося харчуватися личинками та черв’яками.

— Ти міг би служити інструктором із виживання в природних умовах. У повітряно-десантних військах тебе вважали б фахівцем високого класу, — казав я йому. — Отже, я тепер харчуюся сараною, як святий Іоанн, «чий голос волав посеред пустелі».