Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 74)

Але з нами було й левеня, яке ми мусили годувати й доглядати. Навряд чи хтось інший у моєму становищі самохіть узяв би на себе таку мороку. Мені доводилося різати на дрібненькі шматочки личинок та черв’яків у своїй долоні, робити з них місиво й годувати звірятко з руки. Вдень, коли я не міг іти без шолома, я ніс левеня під пахвою, а іноді вів на повідку. Воно й спало в шоломі разом з моїм паспортом та гаманом, гризучи шкіру, і кінець кінцем зжерло її майже всю. Після цього мені довелося тримати документи та чотири тисячодоларові банкноти в своїх жокейських трусах.

Мої запалі щоки заросли різнобарвною щетиною, і більшу частину нашого переходу я був не зовсім при своєму розумі й часто марив. Я сидів і грався з левеням, якого називав Дафу, а Ромілаю тим часом добував харч. Я був надто схибнутий, щоб допомагати йому. Одначе в багатьох істотних питаннях мій розум залишався ясним і навіть витончено гострим. Підживлюючись личинками, лялечками та мурахами, — я сидів навпочіпки в своїх жокейських трусах, а левеня лежало піді мною, бо там був затінок, — я гладив звірятко, яке дуже звикло до мене, й виголошував промови та співав (атож, я пригадував чимало пісень зі своїх дитячих та шкільних літ, таких як «Зіграй до-до», «П’єро», «Мальбрук у похід зібрався», «Навіжена смаглявка», «Іспанська гітара»). Левеня качалося в мене під ногами і дряпало пазуриками мої литки. Проте дієта з личинок та черв’яків навряд чи була йому корисна, і воно, звичайно, хворіло. Я потерпав за нього, а Ромілаю сподівався, що воно здохне. Але нам щастило. Ми мали списи, і Ромілаю забив кількох птахів. Я певен, що птах, який підлетів до нас надто близько і з якого ми потім улаштували бенкет, був хижий.

І ось на десятий день (так мені сказав Ромілаю, бо сам я втратив лік часу) ми дійшли до Бавентаї, що тулилося на скелястому узгір’ї, наскрізь пропечене сонцем, хоч і не настільки, як ми. Стіни хат були білі, немов яєчна шкаралупа, і брунатні араби в своїх накидках та балахонах дивилися, як ми виходимо з безплідної пустелі. Я вітав усіх двома розчепіреними й піднесеними вгору пальцями, — знаком перемоги, — як Черчілль, і сміявся уривчастим, плаксивим, хрипким сміхом людини, яка щойно випручалася з лабет смерти, і підіймав за шкірку левеня Дафу, показуючи його всім цим мовчазним чоловікам із закутаними головами, жінкам, у яких були відкриті лише очі, та чорношкірим пастухам, чиї чуприни блищали сонячним лоєм.

— Де ж оркестр? Де музика? — запитував я в кожного, хто мені стрічався.

Незабаром я надовго відключився, але перед тим узяв з Ромілаю слово, що він догляне за звірям.

— Воно для мене — Дафу, — сказав я. — Гляди, щоб нічого з ним не сталося, Ромілаю. Бо це мене вб’є. Я не можу погрожувати тобі, друже, — провадив я. — Я надто кволий і можу тільки благати.

Ромілаю сказав, щоб я не турбувався. А висловив він це дуже коротко:

— Гарась, пане.

— Я можу тільки благати. Я геть занепав, чоловіче… Ти мені…

Я лежав на ліжку в домі якогось тубільця, а Ромілаю, присівши біля мене навпочіпки, забирав левеня з моїх рук.

— Ти мені обіцяєш? Тільки правду скажи, обіцяєш чи ні?

— Що моя твоя обіцяй?

— Я хочу, щоб ти дав мені тверде слово. То обіцяєш чи не обіцяєш? Ромілаю, сподіваюся, я говорю зрозуміло. Людина здатна зберігати здоровий глузд до останнього свого подиху. Але існує ще й справедливість. Я вірю, що існує справедливість, і ти мені пообіцяй… Хоча я геть занепав…

Ромілаю почав був утішати мене, але я сказав:

— Я не потребую втішань. Бо сон мого духу урвався, і я віднайшов своє «я». І пробудив мене аж ніяк не ангельський хор. Хотів би я знати, чому проти цього так усі виступають? Адже ні проти чого люди не борються так запекло, як проти повернення до власної суті. Вони воліють хворіти на голову. Такі болячки більше втішають, ніж дошкуляють.

Я тримав левеня в себе на грудях — дитя нашого лютого ворога, дитя вбивці. Я був такий кволий і стомлений, що не міг далі говорити і тільки корчив страшні гримаси.

«Не підведи мене, старий друже», — ось що намагався сказати я Ромілаю.

Потім я дозволив йому забрати звірятко і якийсь час спав і бачив сни, а може, й не спав, просто лежав на койці в чиїйсь хатині, і то були не сновидіння, а галюцинації. Одне лише повторював я сам собі й Ромілаю, а саме: що я повинен повернутися до Лілі та дітей, я ніколи не одужаю зовсім, поки не побачу їх, а надто Лілі. В мене розвинулася тяжка форма туги за домівкою. І я казав, звертаючись сам до себе: «Який він, усесвіт?» — «Великий». — «А які ми?» — «Маленькі». Тому ліпше мені бути вдома, де моя дружина любить мене. А якщо тільки вдає, що любить, то й це краще, аніж нічого. Хай там як, а я плекав до неї ніжні почуття. Я згадував Лілі в її найрозмаїтіших виявах; знову лунали мені у вухах деякі з її висловлювань, скажімо, про те, що людина має жити для цього, а не для того, не для зла, а для добра, не для смерти, а для життя — і решта її теорій. Думаю, мені було байдуже, що там вона говорить, навіть її проповіді не перешкоджали мені любити її. Ромілаю підходив до мене часто, і в розпалі моєї маячні його чорне обличчя видавалося мені куленепробивним склом, з яким уже роблено все, що таке скло здатне витримати.

— Ми не можемо вийти зі свого ритму, Ромілаю, — не раз казав я йому. — Ми ніяк не можемо з нього вийти. Ліва рука тремтить, коли тремтить права, вдих відбувається відразу за видихом, серце стискається, потім розширюється, долоні стуляються докупи, а ноги переступають по черзі. Після зими неминуче приходить весна, зірки рухаються в небі по своїх траєкторіях, після припливу настає відплив. Людина повинна до всього цього пристосуватися, бо вона тільки програє, якщо воно її дратуватиме. Ніхто не може зупинити плин життя. Воно тече незалежно від нашої волі. І ми ніколи не виб’ємося зі свого ритму, Ромілаю, нехай йому чорт. Хотів би я, аби мої невдачі перестали турбувати мене й дали мені спокій. Усяка погань повертається до людини, і це найгірший з усіх можливих ритмів. Повторювання поганої людської суті — це найтяжче страждання з усіх відомих страждань. І людина неспроможна вийти за межі регулярних процесів. Але цар сказав, я повинен змінитися. Мені не слід залишатися в класі смертників. Чи в класі воскреслих з могили. Трави мають бути моїми родичами. Ех, Ромілаю, навіть смерть не знає числа всіх мерців. Вона ніколи не візьме їх на облік. Але мерці існують. Вони примушують нас про них думати. І в цьому їхнє безсмертя. Вони живуть у нас. Але моя спина тріщить. Тягар життя пригинає мене донизу. Це несправедливо — адже я прагну до грун-ту-молані.

Ромілаю показав мені левеня. Воно пережило всі випробування і мало квітучий вигляд.

Тому я, перебувши кілька тижнів у Бавентаї і почавши одужувати, сказав своєму провідникові:

— Знаєш, чоловіче, мабуть, пора мені в дорогу, поки левеня ще мале. Зрештою, я не можу тут сидіти, поки воно стане дорослим левом. Навіть якби воно виросло тільки наполовину, і то була б мені морока перевезти його до Штатів.

— Ні, ні. Твоя надто хворий.

— Атож, тіло моє не в найкращій формі, — сказав я. — Але я здолаю цю перешкоду. Звичайно, я трохи хворий. Але, крім хвороби, зі мною все гаразд.

Ромілаю був проти, але зрештою я вмовив його, щоб він одвіз мене в Бактале. Там я купив собі штани й випросив у місіонера трохи сульфаміду, яким підлікував свою дизентерію. Це забрало в мене кілька днів. Після цього ми з левеням улаштувалися на задньому сидінні джипа, де й спали під брезентом, поки Ромілаю віз нас до Харара, в Ефіопію. На це йому знадобилося шість днів. У Харарі я витратив кількасот доларів на подарунки для Ромілаю й набив йому джип усякою всячиною.

— Я хотів був зробити зупинку в Швейцарії і відвідати там Еліс, свою наймолодшу дочку, — сказав я. — Та, певно, вигляд у мене поганенький, і, мабуть, не варто лякати дитину. Краще навідаю її іншим разом. Крім того, зі мною лев.

— Твоя візьми його додому?

— Він поїде туди, куди поїду я. А з тобою, Ромілаю, ми ще неодмінно зустрінемося. Світ уже не такий великий, яким був колись. Якщо людина жива, її завжди можна знайти. Ти маєш мою адресу. Напиши мені. І не ображайся, коли щось було не так. Наступного разу, як ми зустрінемось, я, може, буду в білому костюмі, й ти пишатимешся нашим знайомством. І не сумнівайся, я тебе почастую — і добре почастую.

— Твоя надто хворий, щоб їхав, — сказав Ромілаю. — Я боятися відпускай твоя сам у дорога.

Я поставився до його побоювань за мене з усією серйозністю.

— Послухай, Ромілаю, ти повинен знати, що мене нічим не вб’єш. Природа вже випробувала на мені всі засоби. Якось на мене навіть упала книжка. А я ось тут, перед тобою, живий і неушкоджений.

Одначе Ромілаю бачив, що я дуже кволий. Мене можна було б зв’язати газовою стрічкою.

Настала та хвилина, коли ми попрощалися з ним назавжди, але я помітив, що він усе ще йде за мною назирці і поглядає на мене здалеку, поки я простую вулицями Харара, ведучи на повідку малого лева. Моя борода скидалася на жмут пурпурової шавлії, і ноги в мене підгиналися, коли я милувався палацом царя Менеліка, а тим часом волохатий Ромілаю з виразом страху й тривоги виглядав із-за рогу, аби впевнитися, що я не впав непритомний. Заради нього ж таки я вдавав, ніби не помічаю його. Він не спускав мене з очей, аж поки я сів у літак рейсом до Хартума. Левеня сиділо в лозяному кошику. Джип стояв біля самої злітної смуги, і Ромілаю сидів у ньому, молячись над кермом. Він стулив докупи долоні, як величезний рак клешні, і я знав: він палко благає Бога, щоб дарував мені безпеку й здоров’я. Я крикнув: «Ромілаю!» — і підхопився на ноги. Декотрі з пасажирів, мабуть, подумали, що я хочу перекинути невеличкий літак.