Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 71)

Отже, ті двоє завели мене в кам’яну хатину, а я надто гірко плакав і був у цілковитій нестямі, аби запитувати їх хай там про що. Аж раптом з підлоги підвелася чиясь постать, і я здригнувся від несподіванки.

— Що за чортовиння? Хто це? — вигукнув я.

Дві зморшкуваті долоні піднялися вгору, ніби остерігаючи мене.

— Хто ви? — запитав я і тут-таки впізнав звужену догори кучеряву голову та широкі ступні, брудні й горбкуваті, наче дві великі картоплини. — Ромілаю!

— Моя привели сюди теж.

Вони не дозволили йому піти в місто з моїм листом до Лілі й схопили його, тільки-но він вийшов за село. Отже, ще до ловів вони вирішили, що ніхто в світі не повинен знати про мої пригоди.

— Цар Дафу помер, Ромілаю, — сказав я. Він почав мене втішати.

— Яка людина! І його вже нема!

— Його чудова була чоловік, пане.

— Він мав надію змінити мене. Але зустрів його надто пізно, Ромілаю. Я старий і гладкий. Я вже зайшов у своєму житті в глухий кут.

З одягу на мені залишилися тільки черевики, шолом, теніска та жокейські труси. Я сів на підлогу, зігнувся в три погибелі й невтішно заплакав. Сльози лилися з моїх очей і лилися, і Ромілаю довго не міг мене заспокоїти.

Та, можливо, час було винайдено для того, щоб горе мало кінець? Щоб воно не тривало вічно? Далебі в цьому припущенні є зерно істини. В такому разі блаженство, мабуть, навпаки, нескінченне в часі. Час і блаженство — поняття несумісні. В раю нема жодного годинника.

Ще нічию смерть я не переживав так тяжко. Коли я пробував зупинити в Дафу кровотечу, я весь вимастився кров’ю, і вона майже відразу засохла. Стерти її виявилося нелегко. Можливо, подумалося мені, це знак того, що я повинен продовжити його життя? Але як? Спрямувати на досягнення цієї мети всі свої здібності? Проте які в мене здібності? За все своє життя я не нарахував би й трьох учинків, які були б доречні й справедливі. І ці роздуми вкинули мене в ще безнадійніший розпач.

Так минув день, і минула ніч, а вранці я почув себе легким, сухим та порожнім. Немовби мене несло за течією, як стару діжку. Вологий зовні, всередині я був сухісінький, порожнистий і темний. Мислив я тверезо і без емоцій. А небо було рожеве — я це побачив крізь шпарини в дверях. Нас охороняв Бунамів поплічник — чорно-шкіряний чоловічок, усе ще обляпаний крейдою; він приніс нам смаженого ямсу та інших овочів. Його почет складали дві амазонки, але не Тамба й Бебу. Всі троє ставилися до мене з винятковою шанобливістю. Десь уже вдень я повідомив Ромілаю:

— Дафу сказав, що по його смерті царем поставлять мене.

— Ажеж, їхня кликай твоя яссі.

— Яссі? То це й означає «цар»? — А що б іще воно могло означати? — Знайшли собі царя, — промовив я роздумливо. — Дурість, та й годі.

Ромілаю ніяк не відгукнувся на мої слова.

— Це ж я муситиму стати чоловіком усіх його жінок.

— А твоя цього не бажай?

— Та ти здурів, чоловіче! — обурився я. — Чи я можу бодай подумати про таке? Узяти на себе цілий табун молодих самиць! Я маю дружину — і з мене її досить. Лілі — жінка чудова. Але царева смерть вразила мене до глибини душі. Я приголомшений, невже ти цього не бачиш, Ромілаю? Я геть розбитий і нездатний тепер ні на що. Це нещастя підкосило мене.

— У твоя добра вигляд.

— Ти просто хочеш утішити мене, Ромілаю. Але якби ти міг заглянути в моє серце! Його так легко скривдити! Воно б’ється дужче, ніж годне витримати. Його надто часто штурхали ногами. Нехай тебе не обманює моя здоровенна туша. Я дуже вразливий. У всякому разі, Ромілаю, не треба було мені того дня битися об заклад, що дощ не піде. Це було так, ніби я не зичив їм добра. Але Дафу, царство йому небесне, не зупинив мене, і я вскочив у пастку. Насправді я не сильніший за того хлопця Туромбо. Він міг би підняти Мумму. Але він не хотів, щоб його зробили сунго. Він ухилився від такої чести. Це дуже небезпечна посада, і цар підсунув її мені.

— Але і його загрожуй небезпека, — сказав Ромілаю.

— Авжеж, і його становище було небезпечне — то чому б я мав вимагати для себе кращої долі? Ти маєш рацію, друже. Дякую за слушне зауваження. — Я трохи подумав, а тоді запитав у нього, як у людини, котра завжди мислить тверезо: — Тобі не здається, що я перелякав би отих дівчат? — Аби якось проілюструвати, що я маю на увазі, я скорчив страшну гримасу: — У мене ж пика завдовжки як півтулуба в людини нормальної.

— Моя так не думай, пане.

— Справді? — Я обмацав своє обличчя. — Все одно я тут не залишуся. Хоч навряд чи мені трапиться інша така нагода стати царем.

Я глибоко замислився. Переді мною постав образ великої людини, яка щойно померла, яка навіки пішла в небуття, в непроглядну ніч, і я раптом зрозумів, що від самого початку він обрав мене своїм наступником. Мені було надано таку можливість на той випадок, якби я не захотів повертатися додому, де я був нічим. Дафу вважав, що я зроблений з царського матеріалу і міг би скористатися з цієї нагоди й почати нове життя. І я подякував йому за це крізь кам’яну стіну. А Ромілаю я сказав так:

— Ні, моє серце не витримало б, якби я спробував сісти замість нього на троні. Та й додому мені пора. Я не племінний жеребець, мені майже п’ятдесят шість років, і дарма заплющувати на це очі. Я щодня тремтів би від жаху, щоб жінки не заявили про мою неспроможність. І мені довелося б жити в тіні Бунама та Хорко, і я ніколи не зміг би подивитися в очі старій цариці Ясрі, матері Дафу. Адже я дав їй обіцянку. Так ніби я здатний виконувати хай там які обіцянки! О, Ромілаю, треба втікати звідси! Я почуваю себе нахабним самозванцем. Тільки про одне за все своє життя я можу згадувати з приємністю: про те, що я по-справжньому любив кількох людей. О бідолаха Дафу, чому, чому він помер? Як тяжко, як гірко мені змиритися з цим! Мабуть, нас уже колись змітало з цієї землі. Якби ми не мали сердець, то не знали б і горя, не тужили б за дорогими небіжчиками. Але ми носимо в грудях серця, оті клубки м’язів, схожі на плямисті манго, і вони зраджують наші почуття. І річ не тільки в тому, що я боюся царських жінок, а й у тому, що вже не буде мені з ким поговорити. Я досяг віку, коли сумно жити без дружньої розмови, без взаєморозуміння. Ми всі прагнемо любови й доброго слова — це для нас найкоштовніший скарб.

Я знову запав у тяжку зажуру, з якої, власне, й не виходив, відколи мене замкнули в царській гробниці, і яка, наскільки я пригадую, тривала певний час і після того, як я звідти вийшов.

Зненацька я сказав Ромілаю:

— Чоловіче, царева смерть не була нещасливим випадком.

— Що твоя каже, пане?

— Цар загинув не внаслідок нещасливого випадку. Це влаштували умисне, я майже переконаний. Тепер вони казатимуть, що небо покарало його за Атті, за те, що він тримав її в підвалі палацу. Ти ж бо знаєш, убити людину для них нічого не варто. Вони думають, я буду слухняніший, ніж Дафу. Чи ти гадаєш, вони на таке нездатні?

— Моя думай, що здатні.

— Авжеж, здатні, та ще й як здатні. Якби мені потрапив до рук котрийсь із тих двох, я б його розчавив, як порожню бляшанку від пива.

Я стулив долоні, показуючи, що я з ними вчинив би, вищирив зуби й загарчав. Мабуть, я все-таки дещо запозичив від левів, та оскільки я не мав тривалого досвіду спілкування з ними, то, на відміну від Дафу, взяв від них не силу та граційність рухів, а їхню лютість і невблаганність. Коли людина потрапляє в незвичні обставини, вона не може вгадати, які саме риси чужого впливу на ній відіб’ються. Мабуть, Ромілаю був прикро вражений таким раптовим переходом від журби до вибуху мстивої люті, але думаю, він розумів і те, що я не владав своїми почуттями та вчинками; будучи людиною великодушною, мудрою і добрим християнином, він, гадаю, не засуджував мене за ці вибрики.

— Нам слід подумати про те, як винести звідси ноги, — сказав я. — Нумо обміркуємо становище. Де ми перебуваємо? Що ми можемо вдіяти? І що ми маємо?

— Моя май ніж, — сказав Ромілаю і показав свого мисливського ножа — він зумів сховати його у своїй чуприні, коли Бунамові люди схопили його на околиці села.

— Ну, ти молодець, — мовив я і, взявши у нього ніж, змахнув ним, мов угороджуючи в чиїсь груди.

— Краще колупай, — порадив мій супутник.

— Атож, думка слушна. Ти маєш рацію. Ех, якби мені зараз попався Бунам! — сказав я. — Але то була б розкіш. Помста — розкіш. Мені слід бути хитрішим. Ти зупиняй мене, Ромілаю. Ти повинен стримувати мене. Ти ж бачиш, що я сам не свій, правда ж, бачиш? Цікаво, що там у сусідній кімнаті?

Ми почали уважно обдивлятися стіну і майже відразу високо вгорі знайшли між кам’яними плитами шпарину й стали по черзі колупати в ній ножем. Коли працював Ромілаю, я або тримав його на руках або опускався навкарачки, і він стояв у мене на спині. Стояти на моїх плечах йому було б незручно через низьку стелю.

— Атож, хтось пошкодив блок на отій споруді в хопо, — міркував я вголос.

— Може, й шкодив, пане.

— Ніяких «може»! А навіщо тоді Бунам звелів схопити тебе? Бо вони влаштували змову проти Дафу й проти мене. Звичайно, й цар накликав на мою голову багато лиха, дозволивши мені перенести Мумму. Це він-таки зробив.

Ромілаю все розколупував і розколупував дірку, повертаючи ніж у застиглому вапні, а потім вишкрібаючи лезом порох і струшуючи його наниз пальцем. Порох сипався на мене.