Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 16)
А тим часом принц Ітело обхопив ногами мої груди; моє опасисте черево не дозволило б йому зімкнути цей захват нижче. Коли він мене здавив, я відчув, що кров у моїх жилах зупинилася, рот роззявився, язик вивалився назовні, а очі полізли з орбіт. Але мої руки діяли, і я, натиснувши обома великими пальцями на його стегно поблизу коліна, вдавивши їх у м’яз (здається, його називають «привідним м’язом»), домігся, щоб нога розігнулась і захват ослаб. Зіп’явшись на ноги, я схопив принца за чуб; він був у нього короткий, але з моїх пальців не вислизнув. Повернувши йому голову, я перехопив його зі спини й різко крутонув. Потім узявся за пасок на штанях, просунувши пальці всередину, й підняв Ітело високо вгору. Я не пожбурив його далеко, щоб не пошкодити стріхи, а просто кинув додолу й знову підняв і кинув, двічі вибивши з нього дух.
Мабуть, він анітрохи не сумнівався в своїй перемозі, коли побачив мене, здоровенного тілом, але старого, з великим черевом і вкритого потом, вайлуватого й сумного. Не можна винуватити його за те, що він вважав себе дужчим і спритнішим. І тепер я мало не шкодував, що не він став переможцем, бо коли він летів униз, головою вперед, я побачив, — так іноді схоплюєш поглядом якусь річ, скажімо, пляшку, що падає з водою Ніагарського водоспаду, — скільки смутку було у виразі його обличчя. Він не міг повірити, що старий, неоковирний людський цурпалок, на зразок мене, позбавив його чемпіонських лаврів. І коли я гепнувся на принца всім тілом удруге, його очі закотились, і не тільки від того, що на нього навалилася така вага.
Звичайно, я не мав найменшого бажання зловтішатися чи поводитись, як гордий звитяжець, можете мені повірити. Я почував себе так само зле, як і він. Коли голова Ітело вдарилась об долівку, вся стріха мало не обвалилася на нас. Ромілаю стояв збоку, прихилившись до стіни. Хоча в грудях у мене аж заболіло, коли я збагнув, що здобув перемогу, а серце моє стислося, я все ж таки наступив на принца коліном, щоб притиснути його лопатками до підлоги, бо якби я відпустив його, не поклавши, як належить, на лопатки, він би глибоко образився.
Коли б такий двобій відбувся в дикій природі, він би переміг, я ладен об заклад побитись, але він змагався не з простою мускульною силою. Це було й змагання духу, бо коли йдеться про боротьбу, мене слід зарахувати до особливої категорії, ще з самого малечку я боровся майже без перепочинку.
— Ваша високосте, не беріть цього близько до серця, — сказав я йому.
Він затулив обличчя долонями, що мали колір зволоженого граніту, і навіть не намагався підвестись на ноги. Я хотів якось утішити його, але на думку мені спадали лише слова, якими користувалася за таких обставин Лілі. Я знаю з біса добре, що на моєму місці вона б зашарілася, потім зблідла, втупила погляд перед себе і, хапаючи ротом повітря, почала б торочити щось геть недоречне. Сказала б, що кожна людина збудована лише з плоті й кісток, і що всяк, хто хизується своєю силою, рано чи пізно зазнає ганьби, і таке інше. Я міг би слово за словом повторити все, що виголосила б Лілі, але сам я був здатний тільки мовчки співчувати. Мало того, що вони терпіли від посухи та нашестя жаб, на довершення лиха ще й я припхався з пустелі — вигулькнув із сухого річища струмка Арнюї зі своєю австрійською запальничкою — і прийшов у село, й двічі поспіль повалив його на долівку. Нарешті принц зіп’явся на коліна, посипаючи пилюкою собі голову, а потім узяв мою ногу, взуту в шведський черевик на ґумовій підошві — спеціальне взуття для пустельної місцевості — й поставив собі на голову. Стоячи в цій принизливій позі, він заплакав слізьми гіркішими, ніж ота дівчина чи вся делегація, яка зустріла нас біля втиканого колючками сільського муру. Але я повинен сказати вам, що не тільки через свою поразку плакав Ітело так гірко й розпачливо. Він був у полоні надзвичайно глибоких і суперечливих почуттів та переживань. Я спробував забрати свою ногу з його голови, але він усе тримав і тримав її там, приказуючи:
— О шановний гостю Гендерсоне! О Гендерсоне, тепер я вас знати. О, тепер я вас добре знати!
Я не міг промовити вголос того, що почував, а мав би йому сказати: «Ні, ви мене не знаєте. І не знатимете ніколи. Горе підтримує в мені силу, і тому це тіло таке дуже. Воно вергає каміння, заливає бетон, коле дрова й доглядає свиней; моя сила — сила людини нещасної. Це не був справедливий двобій. Я віддаю вам свою перемогу, ви краща людина, ніж я».
Чомусь я ніколи не міг примусити себе програти жодне змагання, хоч би як старався. Навіть граючи в шашки зі своїми малими дітьми, попри всі маневри, до яких я вдавався, аби дати їм перемогти, і навіть у тих випадках, коли їхні губки тремтіли від розчарування (немає сумніву, що в такі хвилини дітлахи ненавиділи мене!), я проводив шашку через усю шахівницю і звитяжно вигукував: «Ось я й у дамках!» — хоча подумки знай повторював: «Ох ти ж дурень, дурень, дурень!»
Та я не уявляв собі по-справжньому, як почувається принц, аж поки він не звівся на ноги й не поклав посипану пилюкою голову мені на плече, сказавши, що відтепер ми друзі. Це вразило мене просто в те місце, де жеврів вогник мого життя, в самісінький мій духовний центр, і я відчув водночас і біль, і вдячність і сказав:
— Ваша високосте, я гордий, я щасливий!
Він узяв мене за руку досить незграбно, але зворушливо. Я густо почервонів — освітитися таким сяйвом, мабуть, має право немолодий чоловік після такої перемоги. Але я спробував принизити значення цієї події і сказав йому:
— На моєму боці досвід. Ви ніколи не довідаєтеся, скільки його в мене і якого він ґатунку.
— Я тепер знати вас, Гендерсоне. Я знати вас, — відповів він.
Про мою перемогу всі дізналися, коли ми вийшли надвір, — із пилюки на голові в Ітело та з того, як він ступав поруч мене. Отож коли я з’явився там, знову надівши теніску та прилаштувавши на місце свій корковий шолом, усі палко мене вітали. Жінки плескали в долоні, притискаючи зап’ясток до зап’ястка, і водночас роззявляли рота майже на ту саму ширину, що й розтулені долоні. Чоловіки свистіли, закладаючи в рота пальці й надимаючи щоки. Замість виявляти невдоволення чи заздрість, принц сам брав участь у вітальній церемонії, показуючи на мене та всміхаючись.
— Ти в цьому щось розумієш? — запитав я в Ромілаю. — Які вони милі, ці африканці. Я їх люблю.
Цариця Віллатале та її сестра Мталба чекали мене під критою пальмовим листям повіткою на царському подвір’ї. Цариця сиділа на збитому з жердин табуреті, а позад неї, мов прапор, висіла червона ковдра. Коли я і Ромілаю, який ніс за плечима клумак із подарунками, підійшли ближче, стара розтулила губи й усміхнулася. Мені вона видалася типовою представницею певного виду літніх жінок. Можливо, ви зрозумієте мою думку, коли я скажу, що плоть передпліччя нависала їй на лікоть. У моєму розумінні це золота печать характеру. Зубів у неї було небагато, але всміхнулася вона дуже тепло й простягла мені свою руку, досить маленьку руку. Приязна вдача так і променилася з її обличчя, струменіла з кожним її подихом; вона мило всміхалася, гостинна, привітна, а її тіло мовби аж здригалося від доброзичливих почуттів. Ітело підказав, що я маю подати старій жінці руку, і я дуже здивувався, коли вона взяла її і поклала собі між груди. Це звичайна форма привітання в тих краях — адже й Ітело притискав мою долоню до своїх грудей, — але від жінки я такого не сподівався. Найсильнішим серед решти відчуттів — я маю на увазі променисте тепло й монументальну вагу, яку сприйняла моя долоня, — було спокійне биття її серця, що брало участь у церемонії знайомства. Воно билося в неї розмірено, — так само розмірено обертається навколо своєї осі Земля, — і це було для мене несподіванкою, мій рот розтулився, а очі застигли — я почував себе так, наче щойно прилучився до таємниць буття; але я не міг тримати там свою руку вічно і, оговтавшись, забрав її. Потім відповів чемністю на чемність — притис її долоню до своїх грудей і сказав:
— Мене звуть Гендерсон. Я — Гендерсон.
Усі заплескали в долоні, побачивши, як швидко я засвоїв місцеві звичаї. А я подумав: «Ох, я молодець!» — і глибоко втягнув у груди повітря.
Цариця виражала врівноваженість кожною частиною свого тіла. Волосся в неї було біле, обличчя широке й масивне. Вона була закутана в лев’ячу шкуру, і якби я знав тоді про левів те, що знаю тепер, то це сказало б мені про неї дуже багато. Та все одно те видовище справило на мене глибоке враження. То була шкура гривастого лева, причому найширша її частина прикривала царицю не спереду, як можна було б сподіватися, а ззаду. Хвіст спадав через її плече і був зв’язаний вузлом на животі з лапою, протягнутою знизу. Я не можу передати, як це мені сподобалося. Пишну гриву вона носила, як комір, її підборіддя лежало на цій сірій і, мабуть, лоскітливій шерсті. А на обличчі сяяла щаслива усмішка. І аж згодом я помітив, що цариця не бачить на одне око, воно було затягнуте катарактою й голубувато-біле. Я низько вклонився старій жінці, вона засміялась і закивала головою, увінчаною копичкою сухого білого волосся, причому загойдався її живіт, прикрашений вузлом із лев’ячого хвоста та лапи, — мабуть, їй видалася кумедною ця картина: я, схилений у поклоні в своїх коротеньких штанцях, із багряно-червоним обличчям, бо, коли я нахилявся, кров шугнула мені в голову.