Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 18)

Але вона побачила, що я спохмурнів і стою мовчки, хоча було очевидно, що я не з тих, хто звик ніяковіти або лазити по слово до кишені, і змінила тему розмови. Вона нарешті зрозуміла, що плащ виготовлено з водонепроникного матеріалу, тому підкликала одну зі своїх довгошиїх дружин і звеліла їй плюнути на рукав, розтерти плювок пальцем, а тоді помацати зсередини. Вона щиро здивувалася і всім стала показувати, яке це диво, слинячи пальця та прикладаючи його до рукава. І знову вони заспівали: «Аху!» — і засвистіли крізь пальці, й заплескали в долоні, і Віллатале знову мене обняла. Моє обличчя вдруге занурилося в її живіт, мов у шафранову подушку, прикрашену вузлом із лев’ячої лапи та хвоста, м’яку й податливу, і я знову відчув, як струменить звідти таємна сила. Я не міг помилитися. І я подумав (уже не вперше): «Ось та хвилина, коли пробудився мій дух». А тим часом атлетично збудовані чоловіки мелодійно свистіли, розтягуючи губи, мов сатири (нічим іншим на сатирів вони не скидалися). І жінки все плескали в долоні, мовби грали в м’яча, і навіть коліна згинали так, як згинає їх жінка, коли ловить м’яч.

Отже, мої перші враження від зустрічі з плем’ям арнюїв були якнайкращі; я відчував, що пожити серед цих людей буде приємно й корисно. На мені вже відбився їхній благодійний вплив, можете мені повірити. І я хотів зробити їм якусь послугу, хотів палко й розпачливо. «Ех, чому я не лікар, — подумалося мені. — Тоді я принаймні прооперував би Віллатале око». О, я добре знаю, що то за операція — видалення катаракти, і не мав наміру спробувати. Але я відчув пекучий сором від того, що не був лікарем, — а може, через те, що пройшов таку довгу дорогу, а користі з мене катма. Якого високого розвитку мала досягти цивілізація, як винахідливо мали взаємодіяти її механізми, щоб так швидко й так далеко закинути людину вглиб Африки! А з’ясувалося — це не та людина! І вкотре уже я спізнав відчуття, що я захопив у житті не своє місце, що воно призначалося для когось іншого. Хоча з мого боку, гадаю, було безглуздо нарікати, що я не лікар, бо, зрештою, чимало лікарів — нікчеми, траплялися мені серед них і пройдисвіти та шахраї. Але насамперед я думав про свого дитячого кумира, про сера Вілфреда Ґренфелла Лабрадорського.

Ще п’ятдесят років тому, коли я, сидячи на задньому ґанку, зачитувався його книжками, я присягнувся, що стану лікарем-місіонером. Це нелегка праця, але труд і страждання — найкращий засіб пробудити свій дух. З давніх-давен існує погляд, що таким засобом може бути й любов. Хай там як, а тоді мені подумалося, що до арнюїв могла б заблукати й куди корисніша для них особа, ніж я, бо, незважаючи на теплий прийом з боку жінок-сумуг, я почував себе препогано. І пригадалася мені одна розмова з Лілі. Я в неї запитав: «Люба, як ти гадаєш, мені не пізно вивчитися на лікаря?» (Хоча вона не з тих жінок, які добре тямлять у таких практичних ділах.) І вона мені відповіла: «Звичайно ж, ні, любий. Це ніколи не пізно. Ти можеш прожити й до ста років». До такого висновку легко було прийти людині, що вірила в мою незнищенність (у те, що мене «нічим не вб’єш»). Ну, а я сказав їй так: «Авжеж, доведеться прожити не менше, щоб не змарнувати зусиль. Адже практикувати я почну аж у шістдесят три роки, в тому віці, коли люди нормальні вже йдуть на пенсію. Але, зрештою, з такими людьми в мене немає нічого спільного, бо йти на пенсію я не маю звідки. Проте й сподіватися на те, що я проживу п’ять або шість життів, у мене теж немає підстав. Адже більше половини тих людей, котрих я знав замолоду, вже подалися на той світ, а я, сама бачиш, ще тільки починаю планувати своє майбутнє. Відійшли й тварини, яких я держав. А всім відомо, що після того, як людина змінює в своєму житті шістьох або сімох собак, надходить і її черга. Тож чи є мені сенс думати про підручники та інструменти, про відвідування лекцій та розтин трупів? Де я візьму терпіння, щоб вивчити анатомію, хімію й акушерство?» Але Лілі принаймні не посміялася з мене, як Френсіс.

«Коли б я тямив щось у науці, — подумалося мені тепер, — то, мабуть, знайшов би досить простий спосіб винищити жаб».

Та, зрештою, мої взаємини з плем’ям арнюїв розвивалися цілком успішно, і тепер настала моя черга одержувати подарунки. Сестри піднесли мені щось подібне до диванної подушки, обтягнутої леопардовою шкурою, і кошика з холодним печеним ямсом, накритого солом’яною матою. Очі у Мталби широко розкрилися, брови м’яко підсмикнулися вгору, і вона зашморгала носом — усі ознаки того, що я їй дуже припав до серця. Своїм маленьким язиком вона облизала мені руку, а я забрав руку і обтер її об штани.

Але настрій у мене був радісний. Адже я потрапив у чудове, дивовижне, своєрідне місце й почував себе щасливим, зворушеним і розчуленим. У мене виникло тверде переконання, що цариця могла б довести мене до ладу, якби захотіла; я мав передчуття, що вона ось-ось розкриє долоню й покаже мені те, чого я довго й марно шукав — зачаровану річ, таємниче джерело, зародок щастя, магічний шифр. Гадаю, ви зрозуміли, що йдеться про таємницю життя. Я був цілком упевнений, що Віллатале її знає. Земля — це величезна куля, яку утримує в просторі лише її обертовий рух навколо своєї осі та власне магнітне поле, і ми, розумні створіння, які її населяємо, чомусь думаємо, що й ми повинні обертатись у своєму власному просторі. Ми не дозволяємо собі згорнути руки й не робити того, що нам призначено, не наслідувати буття сутності вищого виміру. Ось така наша позиція, і ви, гадаю, з цим погодитеся. Та зовсім інші думки зринали в мене, коли я дивився на Віллатале, на жінку-сумуг. Її не тривожили такі міркування, в ній не відчувалося стурбованості, вона мала вигляд спокійний і врівноважений. І в цьому не було ніякої біди! Радше навпаки. Досить було тільки побачити, яким щастям світилася ця усміхнена жінка з плескатим носом та беззубими яснами, з одним оком перламутровим, а другим — здоровим, з сивою кучерявою кучмою на голові. Досить було подивитись на Віллатале, і я відразу ставав спокійніший і відчував, що й сам навчуся душевної рівноваги, коли братиму з неї приклад. А ще я відчував, що наближається година мого визволення, коли пробудиться мій сонний дух.

Мене переповнювала така радісна схвильованість, що я аж зуби зціпив. Від глибоких переживань зуби в мене завжди починають свербіти. А передусім на мене впливає так естетичний захват. Атож, коли я милуюся красою, зуби в мене ниють, а ясна сверблять так, що терпець уривається. Пригадую, як мучили мене зуби — не менше, ніж тепер, — одного чудового осіннього ранку, коли я стояв у своєму оксамитовому халаті під темно-зеленим гіллям сосни й коли квіти палахкотіли вогненно-червоними барвами, а сонце скидалося на лисяче хутро, коли собаки заходилися гавкотом, а ворони сердито каркали, сварячись за колоски, підібрані на золотавій стерні. І щоразу, як мене починає терзати цей біль, блякне й наче випаровується з мене моя похмура, дратівлива, погрозлива пиха, а моє черево ніби розслаблюється й обвисає донизу.

— Будь ласка, ваша високосте, — сказав я принцові Ітело, — влаштуйте мені справжню розмову з царицею.

— А чи ви не розмовляти з нею? — запитав він, трохи спантеличений. — Ви ж розмовляти, шановний гостю Гендерсоне.

— О, я маю на увазі справжню, відверту розмову. А не світське базікання. Щоб по-чесному, — сказав я. — Про життєву мудрість. Бо я знаю, вона володіє нею, і я звідси не піду, поки вона не поділиться своєю мудрістю зі мною. Якби ви знали, як я цього хочу!

— О так, авжеж. Добре, дуже добре, — сказав він. — Хай буде. Ви мене побороти, і я не мати права відмовляти вам ні в чому, а тим паче в перекладі, хоч мені й нелегко буде.

— То ви розумієте, чого мені треба? — запитав я. — Це знаменито. Це просто чудово. Я дякуватиму вам до кінця своїх днів, принце. Ви собі не уявляєте, яку вагу має для мене така розмова.

Тим часом молодша сестра сумутности Мталба заволоділа моєю рукою, і я запитав:

— Чого вона від мене хоче?

— Вона палко закохатись у вас. Ви бачите, вона найгарніша серед гарних жінок, а ви найдужчий серед дужих чоловіків. Ви завоювати її серце.

— На ’кий біс мені її серце! — сказав я.

І замислився, не знаючи, як почати філософську бесіду з Віллатале. На чому мені зосередитися? На щасті? На одруженні? На дітях? На родині? На обов’язку? На смерті? На внутрішньому голосі, який твердив: «Я хочу, хочу!»? Чи зможу я пояснити все це їй та Ітело? Тут треба знайти найпростіші, найістотніші аргументи, а я звик мислити досить-таки плутано. Ось приклад такого мислення — тут я дослівно викладаю думки, які обсіли мене, коли я стояв на тому напеченому сонцем подвір’ї в затінку під повіткою з пальмового листя: «Лілі моя дружина, і я, мабуть, таки люблю її. Зрештою, їй нема заміни. Вона завжди прагнула, щоб ми порятували одне одного від самотності. Тепер вона не самотня, а я й досі самотній. Чому ж воно так сталося?» А ось іще низка моїх міркувань: «Допомога може прийти або від іншої людської істоти, або хтозна-звідки. А коли люди між собою спілкуються, то це призводить або до виникнення взаємної приязні, або до злочину. Люди брешуть з великим натхненням — що ж вони вбачають у цьому доброго? Мабуть, вони вважають, що злочину не обминеш, а брехня — найбезневинніший злочин, бо її принаймні можна спрямувати на добро. Що ж, коли надійде моя черга робити хід, я зроблю його на користь добра, в цьому нема сумніву, але в мене виникає підозра, що й добрі наміри не завжди ведуть до добра. Одне слово, де найкоротший шлях до праведного життя?»