Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 17)

Я висловив співчуття з приводу нещасть, які їх спостигли у вигляді посухи, загибелі худоби та нашестя жаб; я, мовляв, розумію, що таке терпіти від стихійного лиха, і поділяю з ними їхнє горе. Я усвідомлюю, що їхній хліб змочений слізьми, і сподіваюся, що не буду для них тягарем. Ітело переклав мої слова, і стара, я думаю, сприйняла їх добре, а коли я заговорив про нещастя, вона всміхнулась, і ця усмішка застигла в неї на устах, як застигає місячне сяйво на дні струмка. Тим часом моє серце калатало, і я знову й знову заприсягався собі, що знайду якусь раду, що придумаю спосіб допомогти цим людям.

«Щоб мені на світі не жити, — сказав я сам до себе, — коли я не прожену, не винищу, не покараю клятущих жаб».

А тоді я звелів Ромілаю роздати подарунки, і першим він дістав з торби пластиковий плащ у пластиковому мішечку. Я сердито зиркнув на нього — мені було соромно пропонувати старій цариці таку дешевинку, хоча, власне, я мав слушне виправдання: адже я подорожував пішки, з легким багажем. Крім того я сподівався зробити їм послугу, порівняно з якою найкоштовніший дарунок видався б дрібничкою. Але цариця стулила зап’ястки і, дивлячись на мене, плеснула в долоні, гучніше, ніж плескали решта жінок, і всміхнулася з досконало зіграною привітністю. Кілька жінок з її почту зробили те саме, а ті, що тримали немовлят, піднесли їх угору, ніби прагнули, щоб рідкісний гість навіки закарбувався в їхній дитячій пам’яті. Чоловіки роззявили роти, повкладали до них пальці й вітали мене гармонійним свистом. Багато років тому шоферів син Вінс пробував навчити мене свистіти в такий спосіб, і я тримав пальці в роті, аж поки шкіра на них бралася зморшками, але так і не міг видобути жодного звуку. Тому я вирішив, що коли вибавлю цих людей від жаб’ячої пошесті, то попрошу, щоб на подяку вони навчили мене свистіти. «Мабуть, це неабияка втіха, — міркував я, — свистіти отак крізь пальці».

— Принце, — сказав я, звертаючись до Ітело, — пробачте за такий убогий дарунок. Мені самому ніяково дарувати плащ під час посухи. Це скидається на глум — мабуть, і ви так подумали?

Та Ітело відповів, що дарунок приніс цариці щиру радість, і, безперечно, так воно й було. Свого часу завдяки оголошенням на останній сторінці «Санді таймс», у відділі спортивної реклами, я зібрав чималу колекцію всіляких дрібничок, купуючи їх переважно в ломбардах та в магазинах військово-морського відомства на Третій авеню. І тепер я вручив принцові компас та невеличкого бінокля, заслабкого навіть для спостережень за птахами. Помітивши, що гладка царицина сестра Мталба курить, я підніс їй австрійську запальничку з довгим білим ґнотом. У окремих місцях, а надто на персах, Мталба була така тілиста, що її шкіра від надмірного розтягнення стала рожевою. Жінки бувають такими в тих краях Африки, де гладке тіло вважають за найпершу ознаку краси. Мталба була вбрана з голови до ніг, бо при такій вазі жінка може ходити тільки тоді, коли її плоть підтримує одяг. Руки в неї були пофарбовані хною, а волосся на голові від індиґо стояло сторч. Мталба мала вигляд людини щасливої і розпещеної (можливо, колись вона була улюбленим дитям у родині), сяяла та блищала жиром і росинками поту, все її тіло брижилося складками й мерехтіло квітчастими візерунками, мов розкішна парча. Клуби в неї, прикриті барвистою тканиною, були широкі, як канапа. Вона взяла мою руку й притисла її до своїх персів, кажучи:

— Мталба, Мталба ахунто. (Я Мталба. Ти дуже сподобався Мталбі.)

— І вона мені дуже сподобалася, — сказав я принцові.

Я попросив його пояснити цариці, що плащ, який вона накинула на себе, непромокальний, та Ітело, здавалося, не міг дібрати слова для «непромокальний», і тоді я взявся за рукав і лизнув його язиком. Не зрозумівши мого жесту, цариця схопила мене в обійми й почала лизати. Від несподіванки я голосно скрикнув.

— Не кричати, пане, — сказав Ромілаю, і в його голосі прозвучала пересторога.

Тому я підкорився долі, і цариця облизала мені вухо, потім щоку, вкриту шорсткою щетиною, а потім притисла мою голову собі до пупа.

— Ну, а це що означає? — спитав я.

У відповідь Ромілаю закивав своєю кучмою і пояснив:

— Гарась, пане. Дуже, дуже гарась.

Тобто це був вияв особливої прихильності. Ітело випнув губи, показуючи, що я повинен поцілувати її в живіт. Та я вирішив спочатку проковтнути слину. Впавши долілиць, коли ми боролися, я розбив собі нижню губу. Зрештою я таки цмокнув царицю в живіт і аж здригнувся — такий він був гарячий. Тягнучись губами до царициного тіла, я відсунув головою вбік вузол із лев’ячої лапи та хвоста. Зовсім близько я бачив царицин пуп і чув, як забурчало у неї в череві. У мене виникло відчуття, ніби я лечу на повітряній кулі над тропічними островами, ширяючи в гарячих хмарах і вдихаючи екзотичні пахощі, які струменіли знизу. Мої баки притислися мені до обличчя й залізли в рот. Коли я урвав це хвилююче переживання (увійшовши в контакт із невідомою силою — справжньою силою, безсумнівною! — що струменіла з жінчиної утроби), Мталба теж потяглася до моєї голови; як було видно з її лагідних жестів, вона хотіла, щоб я зробив те саме і з нею, проте я вдав, ніби не зрозумів її, і запитав, звертаючись до Ітело:

— Чому ваші тітки такі раді й веселі, коли все село в жалобі?

— Вони сумут, — відповів він.

— Сумують? Звісно, не мені судити, де смуток, а де радість, — сказав я, — але якщо це не двійко найщасливіших у світі сестер, то я цілком схибнувся з розуму. Таж вони втішаються життям! І хай мене чорти візьмуть, якщо це не так!

— Авжеж, вони щасливі. Щасливі, бо сумут. Дуже, дуже сумут, — сказав Ітело.

І почав мені пояснювати. Сумут — це людина найвищої вартости. Ніхто не може бути кращий за неї чи переважати її в чомусь. Сумут — це й жінка, й чоловік у одній особі. А що Віллатале старша віком, то вона стоїть на вищому щаблі сумутности, аніж Мталба. Декотрі з людей, які юрмилися на царському подвір’ї, доводилися їй чоловіками, декотрі — дружинами. Вона мала багато і тих, і тих. Жінки називали її своїм чоловіком, а діти — і матір’ю, й батьком. Вона вийшла за межі, поставлені звичайній людині, й могла поводитись як їй заманеться, вона була найвищим створінням у всіх галузях життя. Мталба теж була сумут, але ще не повністю, вона тільки розвивалася в цьому напрямку.

— Мої тітки вподобати вас, Гендерсоне. Це дуже, дуже добре, — сказав Ітело.

— Вони справді високої думки про мене, принце? Ви не помиляєтеся?

— Дуже високої. Найвищої. Першокласної. Вони милуватися ваше обличчя, і вони знати, що ви мене поборов.

— Я радий, чоловіче, що моя фізична сила згодилася на щось добре, — сказав я, — замість завдавати мені прикростей, як це здебільшого бувало в моєму житті. Але поясніть мені: невже жінки, прилучені до сумутности, не можуть дати раду жабам?

На ці слова Ітело споважнів і сказав, що ні, не можуть.

Тепер настала черга цариці ставити запитання, і насамперед вона висловила свою радість, що я прийшов. Говорячи, вона не могла всидіти нерухомо; її голова посмикувалася — в такий спосіб жінка виражала свою доброзичливість і приязнь, — дихання з присвистом вихоплювалося в неї з рота, вона розмірено водила рукою біля свого обличчя, її видюще око широко розплющувалося, втуплюючись у мене, а сухе біле волосся то настовбурчувалося, то опадало, залежно від того, зморщувалося чи розгладжувалось її чоло.

Перекладачів у мене було аж двоє, бо зовсім відсторонити Ромілаю від участі в подіях я не міг. Він поводився з гідністю, знав своє місце і був зразком ґречности в африканському дусі, так наче його виховували для життя при царському дворі; говорив він на високих нотах, розтягуючи кожне слово, притискаючи до грудей підборіддя і з церемоніальною врочистістю підносячи вгору палець.

Привітавши мене, цариця захотіла знати, хто я такий і звідки прийшов. І тільки-но почув я це запитання, як на всю втіху та душевну легкість, що їх переживав я при цій нагоді, насунула тінь, і мені стало зле. Важко сказати, чому я відчував таку нехіть розповідати про себе, але так воно було. Казати їй чи не казати, що я багатій? І що приїхав з Америки? Може, цариця й не знала, де вона, та Америка, бо навіть жінки цивілізовані не дуже захоплюються географією, воліючи жити у власному світі. От Лілі могла б розповісти вам безліч цікавого про мету, до якої слід прагнути, про те, що повинна і чого не повинна робити людина, але я не певен, чи відомо їй, куди тече Ніл: з півдня на північ чи з півночі на південь. Тому я був певний, що така жінка, як Віллатале, не стане розпитувати, звідки прийшла людина, лише для того, щоб їй відповіли назвою континенту. Отже, я стояв і міркував, як мені їй відповісти, — насуплений, замислений, з обвислим животом (роздряпаним до крові під теніскою після боротьби з Ітело), мружачи майже заплющені очі. А моє обличчя, мушу вам нагадати, — це не звичайне собі обличчя, а щось подібне до недобудованої церкви. Я усвідомлював, що жінки відривають немовлят від цицьки, аби підняти їх високо вгору й показати їм цей дивовижний предмет. А що природа в Африці виявляє себе в крайніх формах, то, гадаю, вони цілком щиро захоплювалися моєю незвичайною зовнішністю. Немовлята голосно верещали, обурені тим, що в них видерли з рота цицьку, — вони нагадали мені про підкидька з Данбері, якого принесла додому моя шалапутна донька Райсі. Цей спогад подіяв на мене гнітюче, і мене опанували ті самі гіркі почуття, які опановували мене щоразу, коли я починав думати про своє місце в житті. Безліч фактів зринуло в моїй свідомості, груди здавило болем. Хто, хто я такий? Мільйонер, що знічев’я подався в мандри. Брутальний егоїст, який блукає по світу. Людина, котра покинула батьківщину, засновану її предками. Суб’єкт, чиє серце волає, мов навіжене: «Я хочу, хочу!» Тип, який з розпачу приохотився до скрипки, марно силкуючись видобути із струн ангельські звуки. Невдаха, що заповзявся пробудити свій дух від сну чи просто від отупіння. То що я міг сказати цій старій цариці в лев’ячій шкурі й у пластиковому плащі (бо вона надягла його і застебнула на всі ґудзики)? Що я знехтував даровані мені блага й вирушив у мандри шукати розради? Чи що я десь вичитав про одвічне прощення гріхів, але з притаманною мені недбалістю загубив ту книжку? Я сказав сам собі: «Гендерсоне, ти повинен відповісти цій жінці. Вона чекає. Як і що ти зможеш їй відповісти?» І я знову повернувся до початку. Знову запитав себе: «Хто ти такий?» І знову мусив собі признатися: ні, я не знаю, з чого почати.