Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 15)

— О ні, — сказав Ітело. — Хто прийти, повинен боротися. Так у нас завжди.

— Розумію, — відповів я. — І ви, звичайно, тут чемпіон?

На це запитання я й сам міг би дати відповідь. Звичайно ж, Ітело був чемпіон, і саме тому він вийшов мені назустріч, і саме тому ступив зі мною до хижі. Тепер я збагнув також, чому зчинили такий галас дітлахи, які з’юрмилися біля сухого річища на околиці села, — вони знали, що буде змагання.

— Даруйте, принце, — сказав я, — але я ладен здатися вам без бою. Он які у вас могутні м’язи, а я, як бачите, значно старший за вас.

Ці слова Ітело пустив повз вуха. Він схопив мене рукою за шию і почав пригинати мою голову вниз. Здивований, але так само чемно я попросив його:

— Не треба, принце. Не робіть цього. Мені здається, я належу до вищої вагової категорії, ніж ви.

Правду кажучи, я хотів викрутитися з цієї халепи і не знав як. Ромілаю стояв поруч, але вдав, ніби не помітив блискавичного погляду, яким я скинув на нього. Мій білий шолом, у якому я носив паспорт, гроші та папери, впав у мене з голови, і довгі, давно не стрижені кучеряві патли настовбурчились у мене на карку, а Ітело все тяг і тяг мене донизу за собою. А я тим часом напружено міркував, намагаючись збагнути суть того, що діється. Цей Ітело був страшенно дужий, він сидів на мені верхи у своїх просторих білих панталонах та в короткій матросці і валив мене додолу. А я з усієї сили притискав руки до боків і дозволяв йому тягти і штовхати мене як йому заманеться. Я вже лежав долічерева, обличчям у пилюзі, а мої ноги волочилися по долівці.

— Ну ж бо, ну ж бо! — повторював він. — Вам слід боротися зі мною, шановний гостю.

— Принце, я борюся, — відповів я.

Та він мені не вірив — і важко було його за це винуватити; навалившись на мене у своїх обвислих білих штанцях, зі своїми величезними ногами та голими ступнями, що були такого самого кольору, як і руки, він ліг на бік, здавив мені горло й почав підсовувати під мене ногу, щоб підважити мене й перекинути на спину. Важко дихаючи (значно ближче до мого обличчя, аніж мені хотілося б), він казав:

— Боріться! Ну ж бо, Гендерсоне, боріться! В чому річ?

— Ваша високосте, ви зважте на те, що я майже десантник, — відповів я. — Я був на війні, і в таборі «Кемп-Блендінґ» нас навчали страшних прийомів, навчали вбивати, а не боротися. Тому боротись я не вмію. Але нікому не порадив би зійтися зі мною в смертельному двобої. Я можу, скажімо, роздерти супротивникові щоку, заклавши йому пальця в рот, я вмію ламати кості й видавлювати очі. Звісно, я не прагну скористатися цією наукою на ділі. Я завжди уникаю насильства. Якось нещодавно я тільки підвищив голос, і вже це призвело до сумних наслідків. Розумієте, — я відсапувався і чмихав, бо пилюга вже набилася мені в ніс, — хоч нас і навчили всіх тих жахливих речей, мені воно було зовсім не до душі. Отож краще не борімося. Ми стоїмо на надто високому щаблі цивілізації, — провадив я, — тож ліпше віддаймо всі свої сили розв’язанню проблеми з жабами.

І поки він усе відривав і відривав мою голову від долівки, поки давив мені на горло, я раптом збагнув, що повинен сказати йому справді важливу річ. І я сказав:

— Ваша високосте, я серйозно міркую над цією проблемою.

Він мене відпустив. Йому, звісно хотілося, щоб я вчинив шалений, упертий опір, — а я розчарував його в цих сподіваннях. Я міг прочитати все це з виразу його обличчя, поки обтирався від пилюки синьою ганчіркою, що належала господині хижки. Я стягнув той клапоть із бантини. Тепер ми, з погляду Ітело, певно, познайомилися за всіма правилами. Побачивши трохи світу, принаймні ту його частину, що лежить між африканським містечком Малінді й Малою Азією, він мусив знати, що на світі існують і тюхтії, а мене він, судячи з його вигляду, заніс саме до цієї категорії людей. Звісно, я дуже занепав — до такого стану довів мене і внутрішній голос, що так довго бубонів: «Я хочу, хочу!» — і виснажлива мандрівка. Я став дивитися на явища та події як на розмаїті ліки, або корисні, або згубні для мого самопочуття. О, моє самопочуття! Скільки я про нього торочу! Це воно примушувало мене притуляти руку до грудей, як на давній картині, де зображено генерала Монкальма, що конає на Авраамовій рівнині. Смуток і журба зробили мене фізично важким, хоча колись я, як на свою вагу, був моторний і спритний. Приблизно до сорока років я грав у теніс і одного сезону поставив рекорд, зігравши п’ять тисяч сетів; того літа я, по суті, і їв, і спав поза домом. Я гасав на корті, наче кентавр, і бив по м’ячу з такою силою, що від моїх ударів ламалися ракетки, утворювалися ямки на ґрунтовому майданчику, обривалися сітки. Я розповів про це, аби ви знали, що не завжди я був такий сумний і вайлуватий.

— Я певен, вас тут ніхто й ніколи не поборов, адже так? — запитав я.

— Авжеж, так. Я завжди перемагати, — відповів Ітело.

— Це не дивує мене анітрохи.

Ітело відповідав мені недбало й насмішкувато мружив очі, бо оскільки я дозволив, щоб мене тицьнули мордою в пилюку, то він вважав, що тепер ми познайомилися за всіма правилами і дійшов висновку, що попри мій велетенський зріст я цілком безпорадний — грізний на вигляд, але хирлявий, мов тотемний ідол або людський різновид галапагоської черепахи. І тоді я зрозумів, що повернути його повагу можна тільки в один спосіб: розохотитись і поборотися з ним як слід. Отож я відклав убік свого шолома, стягнув із себе теніску й сказав:

— Ну, а зараз, ваша високосте, спробуємо по-справжньому.

Такому повороту подій Ромілаю зрадів не більше, ніж тоді, коли Ітело викликав мене на двобій, але втручатися було не в його звичаях, і він лише дивився, повернувши до нас свого абіссинського носа, майже геть затіненого кучмою волосся. Що ж до принца, який сидів з неуважним, байдужим виразом, то цей ожив і засміявся, коли я почав скидати теніску. Він підвівся, став у стійку і виставив перед собою руки. Так само зробив і я. Ми почали кружляти в невеличкій хатині. Потім стали пробувати захвати, і м’язи так і заграли на його руках та плечах. Тоді я вирішив, що мені слід якомога швидше використати свою перевагу у вазі, перш ніж у мені пробудиться гнів, бо якби принц завдав мені болю — а з такими м’язами він зробив би це легко, — я міг утратити голову і вдатися до одного з прийомів, яких мене навчили в десантних військах. Отож я застосував дуже простий випад: буцнув супротивника черевом (ім’я «Френсіс», колись витатуюване на ньому, вже добряче розповзлося), водночас зробивши йому підніжку й щосили штовхнувши його в голову. За допомогою цього нехитрого, але несподіваного прийому я збив Ітело з ніг. Я сам здивувався, що це мені так легко вдалося, хоча штовхнув я його досить брутально — і черевом, і обома руками; я подумав, що падає він з наміром застосувати проти мене якийсь трюк, тому не став цього чекати, а вмить навалився на нього всією своєю вагою, надавивши йому на обличчя обома долонями. В такий спосіб я затулив йому очі й рота, урвав дихання і добре стукнув головою об долівку, вибивши з нього дух, хоч який Ітело був кремезний і дужий. Коли під таким моїм натиском він простягся на маті, я наступив коліньми йому на руки і в цей спосіб припечатав його до землі.

Радіючи, що мені не довелося вдаватись до вбивчих прийомів, я відразу й відпустив його. Я добре розумів, що на мою користь зіграв ефект несподіванки (або везіння) і що боровся я не зовсім чесно. Ітело дуже розгнівався — я бачив це з того, як змінився колір його шкіри, хоча чорні рамки навколо очей анітрохи не посвітлішали, — але не сказав ні слова, лише скинув із себе матроску та зелений шарф і глибоко втягнув у груди повітря, від чого м’язи на його животі заграли, перекочуючись до хребта. Ми знову почали кружляти і зробили по хижі кілька кругів. Я зосередив свою увагу на ногах, бо ноги в мене найслабші і я завжди ходжу, ніби запряжений у плуга кінь, уся сила якого в шиї, у грудях, у животі й у морді, авжеж, у морді. Здається, він зрозумів, що найкращим для нього шансом було повалити мене на мату, де я не зміг би застосувати проти нього своєї маси, і поки я стояв, нахилившись у його бік і водячи руками, наче краб клішнями, він швидко пірнув під мої руки, схопив мене нижче підборіддя і вмить опинився в мене за спиною; моя голова була затиснута, і він почав здавлювати її. Власне, це був не справжній борцівський захват, а захват на взірець того, який трапляється в боксі. Одна його рука залишилася вільна, і він міг нею затопити мені в обличчя, але це, мабуть, не дозволялося правилами. Натомість Ітело пригнув мене додолу й спробував повалити на спину, але я впав долілиць і дуже боляче вдарився, мені навіть видалося, що я роздер собі живота, вгору від пупа. Я гепнувся також носом, і мене опанував страх, чи, бува, не розколовся його корінь: я майже відчував, як у розколину між кістками проникає повітря. Але якимсь дивом мій мозок не весь затуманився, в ньому збереглася чиста місцина для тверезих висновків, що вже було чималим моїм досягненням. Від того сльотавого дня, коли я колов дрова і мене вдарило цурпалком, і я подумав: «Ось вона, мить істини!» — я вочевидь відкрив, як здобути перевагу з такого досвіду, і це принесло мені користь, і тепер, хоча тепер моє відкриття прибрало іншої форми, тепер я подумав не: «Ось вона, мить істини!» — а трохи іншими словами, і навряд чи вони видадуться комусь більш дивними чи незвичайними, моя думка сформувалася приблизно так: «Ось вона, та хвилина, коли пробуджується мій дух».