Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 14)
— Чому ваші люди такі стривожені? У цій воді щось є?
Я придивився ще уважніше й помітив, що під самою поверхнею сновигають якісь істоти. Крізь золоте павутиння сонячного світла я спершу розгледів пуголовків з величезними головами, на всіх стадіях розвитку, з довжелезними хвостами, що робили їх схожими на гігантські сперматозоїди, і зародками ніг. А потім я побачив і здоровенних плямистих жаб із широкими головами, притуленими до тулуба без шиї, з довгими білими задніми ногами і з коротенькими передніми лапками, що, здавалося, виражали подив. З усіх живих створінь, які зустрічалися мені в цій місцевості, жаби, здавалося, почували себе найкраще. Я навіть позаздрив їм.
— Не кажіть мені нічого, я все зрозумів, — звернувся я до Ітело. — Отже, причина в жабах, так? Це вони не дають вам напувати худобу?
Він сумно кивнув головою. Атож, причина в жабах.
— Як вони туди потрапили? Звідки взялися?
На ці запитання Ітело не міг відповісти. Їхня поява була оповита таємничістю. Він знав лише те, що ці створіння, досі тут ніколи не бачені, з’явились у водоймі з місяць тому, і через них арнюї тепер не могли напувати худобу. Ось яке прокляття їх спостигло.
— Ви називаєте це прокляттям? — сказав я. — Адже ви бували у світі. Хіба в школі вам ніколи не показували жабу — принаймні на картинці? Вони ж нешкідливі.
— О, звичайно, — погодився принц.
— То невже вам не зрозуміло, що ви не повинні морити спрагою корів тільки тому, що у воді завелися жаби?
Але тут Ітело вже нічого вдіяти не міг. Він стулив свої великі долоні й сказав:
— У питній воді не має бути живі істоти.
— Тоді чому ж ви не спекаєтесь їх?
— Ой ні, ні, ні, ні! Не можна чіпати живі створіння в питній воді.
— Тьху на вас, принце, та й годі! — сказав я. — Можна ж їх відцідити. Можна потруїти. Є десятки способів, до яких ми можемо вдатися.
Ітело закусив губу й заплющив очі, водночас тяжко зітхаючи, щоб дати мені зрозуміти, які нездійсненні мої пропозиції. Потім він гучно видихнув ніздрями повітря й похитав головою.
— Принце, — сказав я, — нумо обговоримо вдвох цю проблему. — Я відчув, як мене переповнює рішучість. — Якщо так триватиме й далі, то ваше село незабаром перетвориться на коров’яче кладовище. Дощ навряд чи піде — сезон закінчився. Вам потрібна вода. Ви маєте цей запас. — Я стишив голос. — Зрозумійте, я сам людина не без забобонів, але виживання є виживання.
— Люди перелякані, — сказав принц. — Ніхто тут не бачив такі звірі.
— Так, так, — сказав я. — Останнє нашестя жаб, про яке я чув, було в Єгипті.
Після цієї розмови вороже почуття до жаб, яке виникло в мене на самому її початку, тільки посилилось. Адже то через них народ, очолюваний царицею Віллатале, зустрів мене біля фортечних мурів свого селища зі слізьми. Таку зустріч важко назвати буденною. І тепер, коли я довідався про взаємозв’язок усіх фактів, тиха вода в ставочку стала для мене чорною, мов у підземному озері. Вона просто кишіла цими бридкими створіннями, що плавали, метушилися, відштовхувались довгими задніми лапами, і вода стікала з їхніх спин, блищала на їхніх плямах, так ніби вони й тільки вони були володарі ставка. Вони виповзали на берег, квакали на мокрому камінні хрипким надривним кваканням і блимали своїми химерними очима, в яких миготіли червоні, зелені та білі цятки, і я хитав головою, дорікаючи більше собі, аніж їм, і думаючи, що коли чортів дурень вибирається в мандри по світу, то він просто приречений, рокований зіткнутися з якоюсь чортівнею. «А втім, стривайте-но, сучі діти, — пообіцяв я тим створінням, — ви ще поквакаєте у мене в пеклі, перш ніж я сам туди подамся!»
Над нагрітою сонцем водоймою, яка мерехтіла то зеленою, то жовтою, то темною барвами, кружляли хмари комарів. Я сказав Ітело:
— Вам не вільно шкодити цим створінням, я розумію. Ну, а коли тут з’явиться людина зовсім чужа — ось я, наприклад, — і дасть їм чосу, щоб зробити вам добро?
Я відчував, що не заспокоюся доти, доки не знайду способу приборкати цю звіроту і врятувати безневинне плем’я від страшної пошести.
З того, як поставився до моїх слів Ітело, я міг зробити висновок, що за якимсь неписаним законом йому не дозволено заохочувати мене в цьому намірі, але в разі мого успіху він і решта арнюїв вважатимуть мене своїм рятівником і благодійником. Бо Ітело не відповів мені прямо, а все зітхав та приказував:
— Ой, сумний часи! Ой, поганий часи!
Тоді я пильно подивився на нього й запропонував:
— Ітело, довірте це мені.
І глибоко вдихнув крізь зціплені зуби, відчуваючи, що доля покладає на мене обов’язок стати згубою для цих жаб. Річ у тому, що арнюї їдять лише молоко і весь свій харч одержують від корів; м’ясо вони не споживають ніколи, тільки в церемоніальних випадках, коли корова помирає своєю смертю, і навіть це вони вважають формою людожерства і їдять зі слізьми. Тому загибель корів була для них справжнім лихом, і ті, хто втратив рідну худобину, щодня відбували похоронні обряди й вимушено їли м’ясо та плакали. Тож і не дивно, що їх опанував такий розпач. Коли ми відійшли, я почував себе так, ніби той нечистий ставок з його водоростями та жабами проник у мене, зайняв у мені якесь місце і хлюпає за кожним моїм рухом.
Ми попростували до призначеної для мене хижі (вона належала Ітело і Мталбі), бо я хотів трохи опорядитися перед тим, як мене відрекомендують цариці. Поки ми йшли, я прочитав принцові коротеньку лекцію:
— Ви знаєте, чому євреї зазнали поразки від римлян? Бо вони відмовлялися воювати в суботу. Те саме і з вашою водою. Що ви повинні зберегти насамперед — себе та корів чи звичай? Як на мою думку, то себе. Живіть, і ви створите новий звичай. Чому ви мусите загинути через жаб?
Принц вислухав мене і сказав тільки:
— Гм, дуже сікаво. Насвичайно сікаво.
Ми прийшли до оселі, яку нам із Ромілаю надали для мешкання; ця хижа стояла посеред подвір’я і, як і всі інші в селі, була кругла, зліплена з глини й накрита конічною стріхою. Усередині все хрустіло, було світло й порожньо.
У досить широких — футів по три — проміжках між закіптюженими бантинами виднілися схожі на китовий вус довгі прожилки пальмового листя, яким була настелена стріха. Я сів на ослінчик, Ітело, який увійшов зі мною і залишив свій почет надворі, під гарячим сонцем, сів навпроти мене, а Ромілаю тим часом почав розпаковуватися. Денна спека досягла апогея, і повітря було зовсім нерухоме; тільки в листі та в очереті, в легкому бурштиновому конусі стріхи, що від неї струменіли пахощі сухої рослинності, я чув якийсь рух: там бігали, вовтузились і шаруділи всілякі крихітні створіння — жуки, а може, й пташки та миші. В ті хвилини я був надто втомлений, і мені не хотілося навіть випити (ми принесли із собою кілька фляг з віскі), я думав лише про лихо і про те, як винищити жаб у водоймі. Але принц хотів поговорити; спершу я сприйняв це як вияв чемности, але незабаром у мене виникло враження, що він до чогось веде, і я насторожився.
— Я навчатись у школа в Малінді, — сказав він. — Чудове місто, дуже й дуже гарне.
Згодом я побував у цьому Малінді; то був давній порт на східному узбережжі Африки, знаменитий у часи арабської работоргівлі. Ітело заговорив про свої мандри. Він і його друг Дафу, нині цар племені варірі, подорожували вдвох із півдня на північ. Вони плавали у Червоному морі в якихось старих коритах і працювали на залізниці, що її турки будували до Аль-Медини перед великою світовою війною. З цим я був трохи обізнаний, бо моя мати вельми переймалася долею вірмен, а з творів Лоуренса про арабський світ я давно довідався, як поширилася на Близькому Сході американська освіта. Младотурки і, здається, навіть сам Енвер-паша навчалися в американських школах, хоча яким чином «Село ковалів» та «Ніжна Аліса й сміхотлива Аллегра» надихнули їх на війни, заколоти та різанину, становить цікаву тему для дослідження. Але цей принц Ітело з нікому не відомого пастушого племені, що жило на плато Гінчагара, та його друг із племені варірі ходили до місіонерської школи в Сирії.
І обидва повернулися потім додому, в свою глушину.
— Гадаю, — сказав я, — це було великою подією у вашому житті — вибратись у світ і подивитися, як живуть люди в різних його кінцях.
Принц усміхався, але його поза раптом стала напруженою; він широко розчепірив коліна й уперся в долівку великим пальцем та суглобами решти пальців однієї руки. Він усе всміхався, і я зрозумів: зараз між нами має щось статися. Ми сиділи один навпроти одного на двох низеньких ослінчиках у критій сухою травою та пальмовим листям хижі, дуже схожій на величезний кошик для шитва; і все, що доти зі мною було — і довгий перехід через пустельне плоскогір’я, й іржання зебр уночі, і сонце, яке щодня рухалося вгору й униз, наче музична нота, і африканські барви, і вмирущі корови, й тужіння за ними, і жовта вода у ставку, і жаби, — так вплинуло на мій розум і почуття, що мій організм перебував у дуже хисткій рівновазі. Хисткій, щоб не сказати небезпечній.
— Принце, в чому річ? — запитав я.
— Коли до нас приходити гість-чужинець, ми з ним змагатися. Так треба, щоб познайомитись. Неодмінно треба.
— Це справді схоже на усталений звичай, — невпевнено промовив я. — А скажіть, чи не могли б ви бодай один раз відступитися від нього або відкласти на потім? Адже я геть виснажений.