Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 99)

— Але, звичайно, — сказав Лок, — тепер я пам’ятаю, чому ви здалися мені знайомим, пане Анатолію. У вас часом немає сестри? Можливо, навіть двох? Я, здається, пригадую, як колись зустрічався з ними — подібність ну дуже разюча.

— Ні, — сказав капа Раца, спохмурнівши, — боюся, ви сильно помиляєтеся, у мене немає сестер. Донно Софіє, пане Фервайте, мені було дуже приємно познайомитися з вами, але, боюся, я маю невідкладні справи в іншому місці. Бажаю вам обом гарного вечора.

Лок простяг руку й розтягнув губи в невинно-дружній усмішці.

— Завжди приємно заводити нові знайомства, пане Анатолію. Може, ще побачимося?

Капа Раца якусь мить свердлив поглядом простягнуту руку Лока, потім немов опам’ятався — він навряд чи міг не повернути люб’язності, не викликавши цим великого переполоху. Його сильна рука стиснула передпліччя Лока, і той відповів тим самим. Пальці другої руки Лока смикнулися — якби тільки його стилет не був надійно схований у черевику, він напевне не зміг би опиратися спокусі.

— Дуже приємно, пане Фервайте, — сказав капа Раца з безтурботним виразом на обличчі, — але я в цьому неабияк сумніваюся.

— Якщо я щось і дізнався про це місто, пане Анатолію, — сказав Лок, — то це те, що воно сповнене сюрпризів. Приємного вам вечора.

— І вам, — сказав Раца, — купцю з Емберлена.

Він швидко покрокував геть. Лок спостерігав за ним усю дорогу. Раца обернувся один раз, і їхні очі знову зустрілися, а потім капа зник, піднявшись сходами на наступний рівень, майнувши наостанок сірим пальтом.

— Лукасе, — сказала донна Софія, — я щось пропустила?

— Щось пропустили? — Лок ще раз усміхнувся їй невинно. — Не думаю, міледі. Просто той чоловік дуже нагадує когось, кого я колись знав.

— Друга з Емберлена?

— О ні, — відповів Лок. — Не друга. А чоловік, про якого йдеться, мертвий — він цілком, цілком мертвий. — Усвідомивши, що зціплює зуби, він напустив на обличчя спокій і легкість. — То що, підемо шукати вашу донну Ворченцу, міледі?

— Авжеж, — сказала Софія. — Ходімо знайдемо її. Прошу за мною.

Вона повела його вниз тими сходами, якими піднявся Раца, до ще однієї галереї, від краю до краю заповненої знаттю: «блакитна кров і золота кров», як сказав би отець Ланц. Замість бенкетного столу на цьому поверсі містився бар — сорок футів полірованого дерева, який обслуговували два десятки чоловіків і жінок у лівреях. За ними на столах і полицях височіли тисячі й тисячі скляних пляшок. А за тими були розміщені алхімічні лампи, які омивали галерею каскадами барв. Обабіч бару, огородженого оксамитовими мотузками, стояли височенні піраміди винних та пивних келихів; один непрофесійний жест міг знести на підлогу сотні крон чистого кришталю. Біля скляних пірамід, як додатковий захист, стояли напружені чорні куртки. А якщо вже говорити про піраміди, то тут, за кілька футів праворуч від бару, за однією з оксамитових мотузок, стояла ще одна з тих чудових скульптур-пірамід.

Донна Софія повела його на захід, повз бар і довгу вервечку вельмож, які чекали своєї черги набратися рідкої відваги за своїм смаком; деякі з них уже явно не могли стояти прямо. На західній стіні галереї були важкі двері з відьминого дерева зі срібною печаткою особистого герба герцога Нікованте. Донна Софія штовхнула двері й повела його до закрученого коридору, освітленого м’яким сріблястим світлом алхімічних ліхтарів. Тут було троє дверей, і Софія підвела його до тих, що в дальньому кінці, біля, як гадав Лок, північної стіни вежі.

— Що ж, — усміхнулася вона, — це буде або донна Ворченца, або молода пара, що займається чимось, чим не слід займатися...

Софія відчинила двері й зазирнула всередину, а потім смикнула Лока за рукав.

— Усе гаразд, — прошепотіла. — Це вона.

Лок із Софією дивилися в майже квадратну кімнату з дещо вигнутою зовнішньою стіною; на відміну від громадських галерей, елдерскло в цій частині вежі було непрозоре. На північній стіні було єдине вікно, його дерев’яна віконниця була прочинена, щоб впустити сонячне світло й тепле повітря пізнього дня.

У кімнаті стояв один-єдиний дерев’яний стілець із високою спинкою, і на ньому сиділа горбата старенька; вона схилилася над парою блискучих в’язальних спиць, цілковито зосереджена на якомусь невидному предметі, який стікав їй на коліна з-під рук. Біля ніг старої лежало кілька сувоїв чорної вовняної пряжі. Вона була ексцентрично одягнена, у чорному чоловічому камзолі та темно-фіолетових панталонах, які традиційно носили кавалерійські офіцери; її маленькі чорні пантофлі, загнуті на кінцях, немов зійшли з казки. Очі здавалися цілком ясними за скельцями окулярів у формі півмісяця, але вони не відірвалися від в’язання, коли донна Софія вивела Лока в центр кімнати.

— Донно Ворченцо? — Софія кахикнула й заговорила гучніше. — Донно Ворченцо? Це я, Софія, міледі... Я привела декого, ось, познайомтеся.

Вжик-вжик, миготіли спиці донни Ворченци, вжик-вжик. Але очей вона так і не підняла.

— Донна Анджіавеста Ворченца, — сказала Софія Локу, — графиня-вдова Бурштинового Скла. Вона... у неї бувають моменти ясності. — Софія зітхнула. — Чи можу я попрохати вас залишитися тут з нею на хвилинку? Я сходжу в бар — вона часто п’є біле вино. Можливо, якийсь келишок поверне її до нас.

— Звичайно, донно Софіє, — весело озвався Лок. — Я вважатиму за велику честь почекати тут разом із графинею. Принесіть їй усе, що вважаєте за потрібне.

— Я можу принести щось і вам, Лукасе?

— О ні-ні, дякую, ви страшенно люб’язні, міледі Сальваро. Я, може, буду щось пізніше.

Софія кивнула й вийшла з кімнати, клацнувши за собою дверима. Лок якусь мить крокував, заклавши руки за спину.

Вжик-вжик, працювали спиці, вжик-вжик. Лок підняв брову. Предмет, що випливав з-під цих спиць, так і залишався загадкою. Можливо, він ще не був завершений. Лок зітхнув, походив ще трохи й визирнув у вікно.

До вигнутого горизонту на північ від міста тягнулися зелено-коричневі пагорби; Лок бачив коричневі смуги доріг, різноколірні дахи будиночків і сіро-блакитну Анжевіну, — усе розтавало в спекотному серпанку та відстані. Сонце заливало все гарячим білим світлом; не було видно жодної хмаринки.

Раптом зліва на потилиці хлопця шпигнув сильний біль.

Лок крутнувсь і ляснув рукою по болючій точці — пальці намацали вологу. Донна Анджіавеста Ворченца стояла перед ним, відтягуючи спицю, яку щойно встромила йому в шию. Тепер її очі були жваві за тією півмісячною оптикою, і з мережі зморщок на худому обличчі жінки проступила усмішка.

Він заревів і потер потилицю.

— Це що в біса було таке? — йому ледве вдалося й далі вдавати вадранський акцент.

— Скорботна верба, пане Шипе, — сказала донна Ворченца. — Отрута скорботної верби, про яку, я певна, ви чули. Вам залишилося жити якісь кілька хвилин... і я воліла б провести їх у бесіді з вами.

5

— Ви... ви...

— Штрикнула вас у шию. Так, мушу зізнатися, це принесло мені задоволення, любий хлопче. Що я можу сказати? Ми за вами довгенько полювали.

— Але... але... донно Ворченцо, я не розумію. Як я встиг вас образити?

— Можете не силкуватися говорити з вадранським акцентом. Він у вас бездоганний, але боюся, цього разу усмішками й блефом ви не обійдетеся, пане Шипе.

Лок зітхнув і протер очі.

— Донно Ворченцо, якщо спиця справді була отруєна, навіщо мені взагалі розповідати вам щось?

— Слушне запитання. — Вона сягнула рукою до туніки й дістала скляний флакончик зі срібним ковпачком. — В обмін на вашу співпрацю я готова запропонувати вам протиотруту. Ви, звичайно, мирно підете зі мною. Ви зараз сотні футів над землею, до того ж усі мої Опівнічники зараз тут, переодягнені слугами. Якщо спробуєте пробігти хоч десять футів у той коридор, з вами розправляться в абсолютно ганебний спосіб.

— Ваші... Опівнічники... Тобто... та ви, бляха, смієтеся з мене. Ви — Павук?

— Так, — сказала вона, — і, клянуся богами, як приємно нарешті кинути це в обличчя тому, хто може це оцінити.

— Але, — сказав Лок, — Павук... принаймні я думав, що Павук...

— Чоловік? Так думали ви та решта цього міста, пане Шипе. Я завжди вважала, що припущення інших є найкращою можливою маскою, а ви?

— Гм-м-м. — Лок засміявся. Довкола рани ширилося поколювання; це точно не витівки його уяви. — Повішений на власній мотузці, донно Ворченцо.

— Ви, мабуть, геніальний, пане Шипе, — сказала донна Ворченца. — Визнаю. Щоб зробити те, що зробили ви, змушувати моїх людей побігати за вами за ці останні кілька років... Боги, я навіть шкодую, що мені доведеться посадити вас у воронячу клітку. Можливо, нам вдасться домовитися, коли ви матимете кілька років на роздуми. Це має бути дуже новим і дуже дивним для вас — хтось нарешті поставив таку пастку на вас.

— О ні. — Лок зітхнув і затулив обличчя руками. — О, донно Ворченцо, дуже шкода розчаровувати вас, але список людей, які мене не перехитрили, здається, щоразу меншає.

— Ну що ж, — відказала донна Ворченца, — втіхи мало. Але годі, ви, мабуть, зараз почуваєтеся досить дивно й ледве тримаєтеся на ногах. Просто скажіть «так». Скажіть мені, де кошти, які ви вкрали, і, можливо, ці роки в Палаці Терпіння можна буде скоротити. Назвіть мені імена ваших спільників, і я впевнена, що ми зможемо домовитися.

— Донно Ворченцо, — рішуче сказав Лок, — у мене немає спільників, а навіть якби й були, я точно не сказав би вам, хто вони.