Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 97)

Чоловік, який підійшов до них з краю натовпу, був дуже високий і широкоплечий; він стояв на цілу голову вище від більшості присутніх каморрців, а кутасті риси обличчя та надзвичайно світле волосся були ознакою найдавнішої, найчистішої вадранської крові. Цей чоловік мав коріння на далекому північному сході, в Астраті або Вінтілі, серці Королівства Семи Основ. Цікаво, що він був одягнений у чорне вбрання Нічної варти зі сріблястими капітанськими зірочками на комірі, а його голос свідчив про чистий каморрський вищий клас без натяку на будь-який інший акцент.

— Так, це ми, — відказав дон Лоренцо.

— Ваш слуга, мілорде і леді. Мене звати Стівен Рейнарт. Донна Ворченца, гадаю, згадувала мене вам.

— О, звичайно! — Донна Софія простягла руку; Рейнарт вклонився до пояса, виставивши вперед праву ногу, взяв її руку й поцілував повітря просто над нею. — Дуже рада нарешті познайомитися з вами, капітане Рейнарте. А як там шановна донна Ворченца сьогодні?

— Вона в’яже, міледі, — сказав Рейнарт із посмішкою, яка немов натякала на жарт, відомий лише їм. — Вона зайняла одну з віталень герцога для себе; ви знаєте, як вона ставиться до великих, галасливих зібрань.

— Я, звісно ж, поспішу до неї, — сказала Софія. — Мені хотілося б побачити її.

— Певен, що почуття будуть взаємними, міледі. Але дозволю собі припущення: це пан Фервайт, торговець з Емберлена, якого, як мені казали, ви приведете? — Рейнарт знову вклонився, цього разу тільки від шиї, і вадранською мовою з вираженим акцентом сказав: — Нехай Основи течуть рівно, а моря — спокійно, пане Фервайте.

— Нехай Руки Під Хвилями принесуть вам удачу, — відповів Лок власною набагато м’якшою вадранською, щиро здивований. Він знову з ввічливості перейшов на теринську. — Та ви мій земляк, капітане Рейнарте? На службі в герцога Каморрського? Як чарівно!

— Я, безсумнівно, вадранської крові, — сказав Рейнарт, — але мої батьки померли, коли я був немовлям, під час торгової місії в цьому місті. Мене всиновила й виховала донна Ворченца, графиня Бурштинового Скла — яскравої золотої вежі онде там. Своїх дітей вона не мала. Хоча я не можу успадкувати її титулу та її майна, мені дозволили служити в Нічній варті герцога.

— Дивовижно! Треба сказати, ви маєте надзвичайно грізний вигляд — як у самих королів Основ. Б’юсь об заклад, що герцог дуже радий мати вас у себе на службі.

— Я всім серцем сподіваюся, що це правда, пане Фервайте. Але прошу, я затримую вас. Прошу вибачення, мілорде та міледі Сальваро, навряд чи я можу слугувати гідною темою для розмови. З вашого дозволу, я проведу вас у вежу.

— Звичайно, — сказала Софія. Вона нахилилася до Локового вуха й прошепотіла: — Донна Ворченца — премила стара пані, така собі добра бабуся для всіх нас, жінок Альчеґранте. Вона — арбітр усіх наших пліток, можна так сказати. Їй погано — з кожним місяцем вона все віддаляється й віддаляється від усіх, але вона досі дуже близька нам. Сподіваюся, у вас буде нагода познайомитися з нею.

— Я з нетерпінням чекаю цього, міледі Сальваро.

Рейнарт провів їх у саму вежу, і від вигляду, що відкрився очам Лока, він мимохіть роззявив рота.

Ззовні Воронів Лет був матово-срібним. Зсередини ж, принаймні на тих поверхах, які він міг бачити, майже прозорим. Здавалося, немов усередині скла жив димчастий серпанок, відсікаючи відблиски сонця, зводячи його до простого білого кола над головою, яке можна було легко побачити неозброєним оком. Але, крім цього, ніщо не закривало виду на місто, немов скла не було взагалі. На півночі лежала горбиста місцевість і текла широка Анжевіна, а на півдні всі острови нижнього міста розкидалися, мов позначки на карті. Лок міг навіть розгледіти тонкі чорні фігури корабельних щогл, що похитуючись, дрейфували повз південний край міста. У животі хлопця затріпотіло від запаморочення.

На рівні вежі просто над ними починався Небесний сад. Кажуть, що в горщиках і діжах на даху було сто тонн родючої землі. Виноградні лози каскадом спадали з боків; з верхівки вежі проростали доглянуті кущі й цілі дерева — маленький круглий ліс у мініатюрі. У гіллі одного з тих дерев, на південь від Залізного моря, стояв дерев’яний стілець, який вважався найвищою точкою в Каморрі, до якої могла дістатися будь-яка здорова людина. Небесний сад був повний дітей; це було місце, куди відпускали гратися всіх наймолодших дворян, поки їхні батьки займалися придворними справами внизу.

Підлога, на якій вони стояли, не перекривала всіх ста футів ширини вежі; це була півкуля, яка охоплювала лише північну половину діаметра вежі. Лок схопився за поруччя біля південного краю підлоги й подивився вниз; під ними було ще чотири напівсферичні галереї, кожна приблизно на двадцять футів нижча за ту, що вгорі, і кожна заповнена вщент. Запаморочення знову загрожувало проковтнути його. Дивлячись униз щонайменше на вісімдесят футів на «землю», з прозорою стороною вежі та цим запаморочливим південним краєвидом, що розкинувся перед ним, він відчував, ніби світ хилиться на своїй осі. Рука дона Сальвари на його плечі повернула його в дійсність.

— Вас здолала недуга Воронового Лету, Лукасе, — засміявся дон. — Вхопилися за поруччя, як за коханку. Ідіть-но підкріпитися; ваші очі з часом звикнуть, і все стане здаватися абсолютно нормальним.

— О, мілорде Сальваро, якби ж це тільки виявилося правдою! Але я залюбки відвідав би банкетні столи.

Дон провів його крізь тісноту шовку, бавовни, кашеміру та рідкісного хутра, когось обдарував кивком, когось — помахом руки. Софія зникла разом із Рейнартом.

Банкетні столи (або, можливо, це були просто столи для закусок; легкі післяобідні заїдки на такому заході могли б конкурувати з основною стравою на якійсь меншій події) були накриті облямованими сріблом лляними скатертинами, завдовжки п’ятдесят футів від кінця до кінця. Гільдійські кухарі — майстри Восьми Красних мистецтв Каморра — стояли, виструнчившись, у своїх кремово-жовтих церемоніальних мантіях і чорних шапочках із золотими шнурами, що висіли в них за вухами. Кожен шеф-кухар, чоловік чи жінка, мав хитромудрі чорні татуювання на чотирьох пальцях рук; кожен малюнок представляв опанування однієї з Восьми Гастрономічних Форм.

На одному кінці бенкетного столу були десерти (П’яте Красне мистецтво): вишневі тістечка з кремом, укладені в оболонки із сухозлітного золота, призначені для споживання; пироги з корицею, старанно викладені за допомогою клею з медової пасти у формі вітрильників, цілий флот корабликів із білими марципановими вітрилами та родзинками замість екіпажу. Були видовбані груші, серцевина яких замінена циліндрами з річкової дині або просоченими бренді вершками; були там і почищені річкові дині, зелена шкірка яких була зішкрябана, відкриваючи рожевий м’якуш усередині. Кожне відкрите рожеве обличчя мало рельєфну скульптуру герба Каморра, а алхімічні кулі, встановлені всередині динь, сяяли принадним рожевим світлом.

На іншому кінці столу було м’ясо. На кожному срібному тарелі була фантасмавола: неможлива страва, уявна тварина, утворена шляхом з’єднання половин двох окремих істот під час підготовки та приготування. Лок побачив смаженого кабана з головою лосося, який лежав на гірці чорної ікри. Поруч була свиняча голова з болотним яблуком у роті, а замість тулуба — печений каплун. Усе це було покрито коричневим карамельним соусом та інжирами, і Лок піддався бурчанню внизу живота. Один з кухарів нарізав йому добрячу порцію свині/каплуна, яку він їв зі срібної тарілки маленькою срібною виделкою. М’ясо розтало в роті з консистенцією вершкового масла, і від смаку йому закрутилася голова. Він тижнями не куштував нічого настільки смачного, і знав, що для приготування чогось такого вишуканого у його старому скляному підвалі знадобилися б усі його сили, помножені зусиллями братів Санців на вершині їхньої майстерності. Але від думки про це страва враз втратила смак, і він швидко дожував і проковтнув.

Голову бика з тулубом кальмара він вирішив пропустити.

У центрі бенкетних столів була коронна страва (принаймні цього поверху). Це була річ надзвичайно невитонченої витонченості, вісім футів завдовжки: їстівна скульптура міста Каморр. За острови слугувало печене солодке м’ясо на маленьких металевих платформах; канали між тими платформами були залиті якимсь синім алкоголем, який розливав у кубки шеф-кухар з правого боку діорами. Кожен основний міст у місті був представлений копією з кристалізованого цукру; кожній головній пам’ятці з елдерскла було надано крихітний аналог, від Зламаної вежі на півдні до Дому скляних троянд і П’яти веж, звідки відкривається краєвид на все. Лок придивився дуже уважно. Був навіть крихітний шоколадний галеон, трохи більший за мигдаль, який плавав у Дерев’яній пустці з коричневого пудингу.

— Ну як ваші справи, Лукасе?

Дон Сальвара знову був поруч із келихом у руці; слуга в чорному висмикнув у Лока з пальців тарілку, коли він повернувся поговорити з доном.

— Я приголомшений, — сказав Лок без особливого перебільшення. — Я й гадки не мав, чого чекати. Клянуся Основами, напевно, й добре, що я не мав жодних упереджень. Сам двір короля Основ напевно має бути таким. Я не можу придумати ніякого іншого місця, з яким цю пишноту можна було б порівняти.