Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 94)
— Ви говорите так, ніби я мала б вас знати, сер. Я запитала ваше ім’я.
— У мене їх кілька, — сказав старший чоловік, — але тепер мене звуть капа Раца. Це мій напарник, який називає себе Сокільничий. А щодо того, як ми потрапили до вашого направду прегарного солярію...
Він махнув Сокільничому, і той підняв ліву руку, розчепіривши пальці в напрямку донни Ворченци. Задертий рукав пальта розкрив три товсті чорні лінії, витатуйовані на зап’ясті.
— Боги, — прошепотіла Ворченца. — Наймаг.
— Саме він, — сказав Капа Раца. — І за це вибачте мені, але його ремесло здавалося єдиним способом гарантувати, що ваші слуги дотягнуть нас сюди, і єдиним способом забезпечити нам вхід до вашого святилища, не потривоживши вас заздалегідь.
— Ви потривожили мене зараз, — виплюнула вона у відповідь. — Яка мета вашої присутності тут?
— Настав час, — сказав Раца, — мені та моєму товаришу поговорити з Павуком герцога.
— Що ви кажете? Це моя вежа; крім моїх слуг, тут більше нікого немає.
— Правду, — мовив капа Раца, — тож немає потреби розповідати нам вашу маленьку вигадку, міледі.
— Ви, — холодно й рівно сказала донна Ворченца, — дуже помиляєтеся.
— Ці папери за вами, що це? Рецепти? Ті нотатки біля вашого стільця — чи дає вам Стівен Рейнарт регулярні звіти про крої та кольори нових суконь цього року, щойно з доків? Ну ж бо, міледі. У мене є дуже незвичайні засоби збору інформації, і я не дурень. Я розцінив би будь-яке подальше лукавство з вашого боку як навмисну образу.
— Я вважаю вашу непрохану присутність тут, — сказала донна Ворченца по хвилі, — нічим іншим.
— Я вас образив, — сказав Раца, — і прошу вибачення за це. Але чи є у вас засоби підтримати це невдоволення силою? Ваші слуги мирно сплять; ваш Рейнарт і всі Опівнічники деінде, пхають носа в мої справи. Ви з нами наодинці, донно Ворченцо, то чому б не поговорити привітно? Я прийшов для ввічливої, серйозної розмови.
Кілька хвилин вона холодно дивилася на нього, а потім махнула рукою на одне з крісел.
— Сідайте, пане Помсто. Боюся, зручного стільця для вашого товариша в мене нема...
— То нічого, — сказав Сокільничий. — Я дуже люблю письмові столи. — Він вмостився за столом біля дверей, а Раца перетнув кімнату й сів навпроти донни Ворченци.
— Гм-м-м. І справді Помста. І що, вам вдалося її звершити?
— Вдалося, — весело сказав капа Раца. — І вона геть така, як її описують.
— У вас була якась образа на капу Барсаві?
— Ха! Якась образа, так. Можна сказати, саме тому я наказав убити його синів на його очах, а потім згодував його акулам, яких він так любив.
— Якась стара історія між вами?
— Я мріяв про загибель Венкарло Барсаві двадцять років, — сказав Раца. — А тепер я це зробив і замінив його. Вибачте, якщо це було для вас... незручністю. Але це єдине, про що я шкодую.
— Барсаві не був доброю людиною, — сказала Ворченца. — Він був безжалісним злочинцем. Але й був проникливим: він осягав багато речей, яких дрібніші капи не розуміли. Домовленість, яка в нас із ним була, принесла плоди з обох сторін.
— І було б прикро її втратити, — сказав Раца. — Я дуже ціную Таємний мир, донно Ворченцо. Моє захоплення ним цілком відрізняється від моєї ненависті до Барсаві. Я хотів би бачити продовження домовленості в повному обсязі. Я віддав наказ про це тієї самої ночі, коли зайняв місце Барсаві.
— Так, мені сказали мої агенти, — відповіла донна Ворченца. — Але мушу зізнатися, що сподівалася почути це з ваших власних уст і раніше.
— Моя затримка була неминуча, — сказав Раца. — Але от я тут; у мене кепські манери, я охоче визнаю те. Дозвольте мені компенсувати це.
— І як же це?
— Мені буде дуже приємно відвідати бенкет Дня змін у герцога. Я досить вправно маскуюся й граю ролі. Мене можна було б представити як незалежного джентльмена — запевняю вас, ніхто у Вороновому Леті мене не впізнає. Я дивився на ці вежі, коли був хлопчиком у Каморрі. Я хотів би лише раз висловити належну шану перам Каморра. І не з порожніми руками — я маю на умі розкішні подарунки.
— Ви, — повільно промовила донна Ворченца, — просите занадто багато. Наші світи, капо Рацо, не мають перетинатися — я не приходжу на ваші злодійські гулянки.
— Зате ваші агенти приходять, — весело сказав він.
— Вже не приходять. Скажіть мені, чому ви наказали їх заслати? Покарання за відступництво серед ваших — смерть. То чому ж вони не заслужили ножа поперек горла?
— Ви справді воліли б, щоб вони померли, донно Ворченцо?
— Навряд чи. Але мені цікаві ваші мотиви.
— Я, зі свого боку, вважав, що вони прозорі. Мені потрібна певна міра безпеки. Я просто не можу розкидати ваших агентів під ногами, як це робив Барсаві. Звісно, я не хотів викликати у вас більше ворожості, ніж потрібно, тому вважав, що залишити їх живими було б дружнім жестом.
— Гм-м.
— Донно Ворченцо, — сказав Раца, — я цілком упевнений, що ви майже негайно почнете додавати нових агентів до лав моїх людей. Я вітаю це; нехай переможе найвправніший. Але ми відволіклися від головного в цій розмові.
— Капо Рацо, — мовила донна, — ви не здаєтеся людиною, якій потрібні сентименти, закутані в делікатність, щоби не образити ніжних почуттів, тож дозвольте мені бути прямою. Зовсім одна річ, коли ми двоє маємо робочі стосунки, щоб зберегти Таємний мир на благо всього Каморра. Я навіть готова зустрітися з вами тут, якщо доведеться, якщо вас належним чином запросять і супроводять. Але я просто не можу привести до герцога людину вашого становища.
— Невтішні новини, — сказав капа Раца. — А проте Джанкану Мераджіо він може запросити в гості, чи не так? Людину, яка неодноразово користувалася послугами мого попередника? І багато інших капітанів судноплавства та фінансів, які нажилися на домовленості з бандами Барсаві? Таємний мир збагачує кожного пера Каморра. Я, по суті, їхній слуга. Моя терплячість тримає гроші в їхніх кишенях. Невже я справді така низька істота, що не можу деякий час постояти біля столиків із закусками й просто насолодитися видовищем? Побродити Небесним садом і задовольнити свою цікавість?
— Капо Рацо, — сказала донна Ворченца, — ви перебираєте струни совісті, які не видають звуку. Я не Павук герцога, бо маю м’яке серце. Я не маю на умі ніякої образи, правда, але дозвольте мені окреслити це такими термінами: ви пробули в ролі капи всього тиждень. Я тільки почала складати свою думку про вас. Ви досі чужі, сер; якщо ви будете правити через рік, не втратите авторитету серед правильних людей і збережете Таємний мир, то добре, можливо, тоді можна буде трохи подумати про те, що ви пропонуєте.
— Значить, так воно має бути?
— Так воно й має бути — поки що.
— На жаль, — сказав капа Раца. — Ця відмова болить мені більше, ніж ви могли собі уявити. У мене є подарунки, і я просто не можу дочекатися наступного року, щоб показати їх усім перам цього прекрасного міста. Я мушу, з усіма вибаченнями, відмовитися від вашої відмови.
— Про що це ви говорите?
— Сокільничий...
Наймаг підвівся з-за письмового столу донни Ворченци, узяв у руки перо й поклав перед собою один із її аркушів пергаменту.
— Донна Ворченца, — сказав він і почав виводити жирними округлими буквами, — Анджіавеста Ворченца, чи не так? Яке гарне ім’я... яке дуже гарне, дуже правдиве ім’я...
У його лівій руці замигтіла срібна нитка; його пальці пурхали, і на сторінці почало виникати дивне сріблясто-блакитне світіння. У цьому вогні вимальовувалося «АНДЖІАВЕСТА ВОРЧЕНЦА», а на іншому боці кімнати застогнала й схопилася за голову донна.
— Вибачте, що наполягаю на своєму не дуже люб’язними засобами, донно Ворченцо, — сказав капа Раца, — але хіба ви не бачите, що для герцога було б дуже вигідно прийняти мене в гості? Напевно ж, ви не захочете відмовити йому в тих подарунках, які я з усією повагою покладу йому до ніг.
— Я... я не можу сказати...
— Так, — сказав Сокільничий. — О так, ви були б дуже раді прийняти цю ідею; щоб капа Раца був запрошений на свято Дня змін у найщирішому дусі.
Слова на пергаменті в його руках засяяли яскравіше.
— Капо Рацо, — повільно промовила донна Ворченца, — ви повинні... звичайно ж... прийняти гостинність герцога.
— Вам не відмовлять, — сказав Сокільничий. — Капа Раца просто
— Я не прийму... відмови.
— А я й не відмовлю, — сказав Раца. — Ви дуже добра, донно Ворченцо. Дуже люб’язна. А мої подарунки? У мене є чотири вишукані скульптури, які я хотів би подарувати герцогу. Мені немає потреби втручатися в його справи; мої люди можуть просто залишити їх десь на бенкеті, за вашої співпраці. Ми можемо привернути його увагу до них, коли в нього буде більше часу.
— Як мило, — сказав Сокільничий. — Вам дуже подобається ця пропозиція.
— Ніщо... не порадувало б мене більше... капо Рацо. Це дуже... слушно з вашого боку.
— Так, — мовив капа Раца, — це дуже слушно з мого боку. І справедливо. — Він засміявся, потім підвівся зі свого місця й махнув Сокільничому.
— Донно Ворченцо, — сказав наймаг, — ця розмова вам дуже сподобалася. Ви з нетерпінням чекатимете зустрічі з капою Рацою в День змін і надасте йому необхідну допомогу, щоб перенести його важливі дари у Воронів Лет. — Він склав пергамент і запхав його в кишеню жилета, потім зробив ще кілька жестів срібною ниткою.