Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 93)

Сестра по ліву руку кинулася вперед, а та, що була праворуч, відступила, і Жан вилаявся собі під ніс. Тепер, коли він був припертий до стіни, вони не могли спробувати взяти його з протилежних сторін, але він не міг втекти — і вони могли чергувати атаки: одна відступала, щоб оговтатися, а інша сестра продовжувала його виснажувати, поки він нарешті не припуститься помилки.

У ньому знову заклекотав гнів. Заревівши, він кинув обидві сокири в нову противницю. Це застало її зненацька. Вона відступила вбік зі швидкістю, яка не поступалася швидкості її сестри, і сокири пролетіли повз неї з обох боків, а одна з них зачепила її волосся. Але Жан не покладав надій на цей легенький кидок; він кинувся на неї, витягнувши руки — проти злодійських зубів краще йти з порожніми руками, коли супротивники були достатньо близько для поцілунку. Сестра перед ним знову розвела леза, впевнена у швидкій перемозі, але було легко недооцінити спритність Жана, якщо хтось раніше не бачив її зблизька. Його руки зімкнулися на її передпліччі. Користуючись своєю міццю та масою, він з силою розвів її руки; як і очікувалося, вона підняла одну ногу для удару.

Уп’явшись пальцями у тверді м’язи її передпліч, так щоб її леза не зачепили його, він смикнув так сильно, як міг. Вона полетіла вперед, і з вологим чваком, який виляском відбився від стін складу, її ніс врізався в чоло Жана. Бризнула гаряча кров, забруднивши його убір, але він сподівався, що Аза Ґілла зрештою пробачить йому цю маленьку образу. Перш ніж його суперниця встигла оговтатися, Жан відпустив її руки, обхопив усе її обличчя однією долонею й відштовхнувся від стегна з усієї сили, наче штовхальник ядра під час давніх ігор Теринського Трону. Вона влетіла у свою сестру, яка ледь встигла забрати леза вчасно, щоб не проколоти сестру, і близнючки Беранґіас упали на вкриту парусиною купу трупів.

Жан побіг до центру підлоги складу, де на землі лежали його сокири. Він підняв їх, крутнув раз і швидко смикнув застібку, яка тримала його мантію під коміром. Поки сестри оговталися, Жан здвигнув плечима, й мантія впала на землю.

Близнючки Беранґіас знову наступали, приблизно за десять футів одна від одної, і тепер здавалися явно засмученими. «Боги, — подумав Жан, — більшість чоловіків сприйняли б зламаний ніс як знак тікати щодуху». Але сестри продовжували тиснути на нього, у їхніх темних очах сяяла злоба. Моторошне червоно-біле світло було за їхніми спинами, і, здавалося, воно окреслювало їх у жаскому вогні, коли вони готували свої леза для наступного випаду.

Принаймні тепер у нього був простір для маневру.

Не перекинувшись між собою ні словом, сестри Беранґіас кинулися на нього з чотирма ножами, що вилискували в їхніх руках. Цього разу Жана врятував власний професіоналізм: він ще до того, як це станеться, знав, що одна вдасть удар, а друга вдарить. Сестра ліворуч від нього, та, що зі зламаним носом, напала на частку секунди раніше від сестри праворуч. Піднявши ліву сокиру для захисту, він ступив просто перед тою, що стояла ліворуч. Друга сестра, широко розплющивши очі від подиву, кинулася в простір, звідки він щойно вислизнув, і Жан жбурнув праву сокиру по дузі, а та поцілила просто по черепу. Почувся вологий тріск, і вона повалилася на підлогу, і з її безживних пальців випали ножі.

Її сестра закричала, і в цю мить Жана наздогнала його ж помилка: удаваний удар при мінімальних зусиллях може знову перетворитися на смертельний. Її леза порізали його саме тоді, коли він знову замахувався правою сокирою; він упіймав і відбив одного ножа піднятою сокирою, але другий болісно ковзнув по ребрах просто під правою груддю, розітнувши шкіру, жир і м’язи. Він зойкнув, і вона вдарила його ногою в живіт, аж хлопець поточився й упав на спину.

Вона була просто згори, кров текла по її обличчю та шиї, очі були повні розпеченої ненависті. Коли вона пірнула вниз, він ударив обома ногами. Напад вибив повітря з її легенів, і вона відлетіла назад, але його правий біцепс різонуло гострим болем, а на лівому стегні немов спалахнула вогняна лінія. Прокляття, коли він штовхнув її ногами, вона застромила в нього свої ножі! З його ж допомогою вона розпанахала нерівну лінію вздовж його стегна. Він застогнав. Треба закінчувати це швидко, інакше втрата крові прикінчить його так само певно, як і леза вцілілої сестри.

Вона вже була на ногах. Боги, ох і швидка. Жан зіп’явся на коліна, тамуючи страшний біль у ребрах. Він відчував теплу вологу, яка водоспадами текла вниз по животу та ногах; ця волога була часом, який немилосердно спливав. Вона знову накинулася на нього; на сталі витанцьовувало червоне світло, і Жан зробив останній хід.

У правій руці не відчувалося достатньо сили для правильного кидка, тому він жбурнув праву сокиру знизу просто їй в обличчя. Він не мав такої швидкості, щоб поранити, що й казати про те, щоб убити, але вона здригнулася на секунду, і цього було достатньо. Жан ударив лівою сокирою збоку в праве коліно жінки, й та вп’ялася в її плоть із найприємнішим звуком, який Жан міг пригадати у своєму житті. Вона поточилася; швидкий ривок і поворот, і його лезо глибоко вгризлося в передню частину її другого коліна. Тоді на нього почали опускатися її ножі й він кинувся вбік. Сталь просвистіла просто повз Жанових вух, коли її хазяйка впала наперед, не в змозі більше триматися на ногах, і ще раз закричала.

Жан кілька разів перекотився праворуч — мудре рішення. Коли він зіп’явся на ноги, хапаючись за правий бік, то побачив, як уціліла сестра тягнеться до нього, міцно тримаючи в правій руці один ніж.

— З тебе кров ллється, Таннене. Ніч не переживеш, довбаний виродку.

— Не виродок, а Шляхетний Шельма, — сказав він. — І так, це цілком можливо. Але знаєш що? Кало і Ґальдо Санци сміються з тебе, суко.

Він заніс ліву руку й пустив у політ сокиру, що залишилася, цього разу з усією силою та ненавистю, які він міг у цей кидок закласти. Лезо влучило просто між очей сестри Беранґіас. З неймовірним виразом здивування на обличчі вона впала ниць, розчепіривши руки й ноги, мов ганчір’яна лялька.

Жан не гаяв часу на роздуми. Він зібрав свої сокири й накинув плащ однієї з сестер, піднявши капюшон. У голові пливло; він упізнав усі ознаки крововтрати, з якою раніше мав нещастя познайомитися. Залишивши тіла сестер Беранґіас у сяйві світлових куль, він на тремтячих неслухняних ногах вийшов у ніч. Казан, де неодмінно чекають якісь неприємності, краще уникати, тому він промчить просто на північ від Дерев’яної пустки. Якби ж дістатися до халупи на Попелищі, там буде Ібеліус, а той обов’язково щось придумає.

Проте, якщо собачий лікар спробує обмазати його припаркою, Жан, найімовірніше, переламає йому пальці.

5

Донна Ворченца провела північ у своєму улюбленому кріслі в солярії на вершині Бурштинового Скла, вдивляючись у вечірні нотатки. З моменту сходження Сірого Короля на престол Барсаві надходили повідомлення про постійні чвари; у покинутих будівлях знаходили дедалі більше людей з перерізаними горлами. Ворченца похитала головою; цей безлад був справді останнім, що їй було потрібно, коли справа з Шипом нарешті досягала кульмінації. Раца виявив і вигнав пів дюжини її шпигунів серед банд; це саме по собі викликало глибоке занепокоєння. Ніхто з них не знав одне одного як агентів. Отже, або всі її агенти виявилися незграбнішими, ніж вона підозрювала, або Раца був фантастично спостережливим... або її довіру порушили на якомусь рівні вище за шпигунів на вулиці.

Прокляття. І чому цей чоловік вигнав їх, а не повбивав усіх начисто? Намагався уникнути ворожнечі з нею? Йому точно не вдалося. Настав час надіслати йому дуже чітке повідомлення від неї особисто — викликати цього капу Рацу на зустріч зі Стівеном із сорока чи п’ятдесятьма чорними куртками, щоб підкреслити її думку.

Клацнули вигадливі дверні замки солярію й відчинилися двері. Вона не очікувала, що Стівен повернеться цього вечора; який щасливий збіг обставин. Вона могла б висловити йому свої думки щодо ситуації з Рацою...

Чоловік, який зайшов до її кімнати, не був Стівеном Рейнартом.

Цей був кутастий, худорлявий і темноокий; його чорне волосся було посічене сивиною на скронях, і він зайшов до її найприватнішої кімнати, наче свій. На ньому були сіре пальто, сірі бриджі, сірі панчохи та сірі черевики; рукавички й сорочка теж були сірі, і лише шовкові шийні хустки, недбало зав’язані на грудях, вирізнялися — вони були криваво-червоні.

Серце донни Ворченци болісно застугоніло; вона приклала руку до грудей і з недовірою втупилася в з’яву. Мало того, що зловмиснику вдалося відчинити двері, і зробити це, не отримавши в спину арбалетного болта, так позаду нього ще й стояв іще один чоловік — молодший, ясноокий і лисуватий, одягнений у такий же сірий одяг, лише з яскраво-червоними обшлагами.

— Ви хто в чорта такі? — заволала вона, і на мить цей ослаблений віком голос набув частку своєї колишньої сили. Вона піднялася з місця, стиснувши кулаки. — Як ви сюди потрапили?

— Ми ваші слуги, міледі Ворченца; ваші слуги нарешті прийшли віддати вам належну шану. Ви повинні пробачити нам нашу попередню неввічливість. Останнім часом у моєму маленькому королівстві було так багато справ.