Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 92)

Останніми, кого він очікував побачити в північних дверях складу, були сестри Беранґіас.

Черін і Раїца були в непромокальних плащах з відкинутими каптурами; у світлі Жанової кулі поблискували їхні браслети з акулячими зубами. Обидві сестри також тримали по світловій кулі. Вони потрясли їх, і всередині складу розрісся потужний червоний відблиск, наче жінки тримали в долонях вогонь.

— Допитливий священник, — сказала одна із сестер. — Добрий вечір тобі.

— Не зовсім те місце, — сказала друга, — де ваш орден зазвичай нишпорить без запрошення.

— Мій орден опікується смертю в будь-якій формі та в будь-якому місці. — Жан показав світловою кулею на парусину. — Тут було скоєно нечесний вчинок; я промовляв заупокійну молитву, яка належить кожній душі, перш ніж вона зануриться в Довге Мовчання.

— Он як, нечесний вчинок. То що, Черін, лишимо священника займатися своїми справами?

— Ні, — сказала Раїса, — адже останні кілька ночей його справи дивним чином стосуються наших, чи не так?

— Твоя правда, сестро. Один чи два рази можна вибачити. Але цей священник був наполегливим.

— Надзвичайно наполегливим. — Сестри Беранґіас йшли до нього повільно, усміхаючись, як коти, що наступають на покалічену мишу. — У наших доках і тепер на нашому складі...

— Ви смієте припустити, — сказав Жан, відчуваючи як пришвидшується стук його серця, — що втрутитеся у справу посланника Володарки Довгого Мовчання? Ази Гілли, самої Богині Смерті?

— Боюся, втручання — це саме те, чим ми займаємося професійно, — сказала сестра праворуч від нього. — Ми спеціально не замикали складу на випадок, якщо ти захочеш просунути сюди свою голову.

— Ми сподівалися, що ти не зможеш встояти.

— І ми самі знаємо дещо про Пані Найдобрішу.

— Хоча наша служба їй трохи прямолінійніша за твою.

При цьому на голій сталі зблиснуло червоне світло; сестри витягнули вигнуті клинки завдовжки з руку — злодійські зуби, саме такі, як Маранцалла показав йому багато років тому. Близнючки Беранґіас неухильно наближалися.

— Що ж, — сказав Жан, — якщо ми вже покінчили з приємностями, дами, дозвольте мені покинути цей маскарад. — Він упустив свою світлову кулю на землю, відкинув чорний каптур і зняв маску.

— Таннен! — сказала сестра праворуч від нього. — Ну, щоб мене. Значить, ти таки не вибрався через Віконтові ворота. — Сестри Беранґіас зупинилися, дивлячись на нього. Потім вони почали кружляти ліворуч від нього, рухаючись у граційному синхроні, даючи собі більше простору для дії.

— А ти зухвалий малий, — сказала друга, — видавати себе за священника Ази Ґілли.

— Перепрошую? Ви збиралися вбити священника Ази Ґілли.

— Так, ну, здається, ти врятував нас від цього конкретного богохульства, чи не так?

— Як зручно! — сказала друга сестра. — Я ніколи не мріяла, що це буде так легко.

— О, хай що б це було, — сказав Жан, — я гарантую, що це буде непросто.

— Чи сподобалася тобі наша робота у вашому маленькому скляному підвалі? — Зараз заговорила сестра зліва. — Твої двоє друзів, близнюки Санци. Близнюки, прикінчені близнюками, однакові рани на горлі, однакова поза на підлозі. Здавалося доречним.

— Доречним? — Жан відчув, як у черепі, немов тиск, наростає новий гнів, і зціпив зуби. — Запам’ятай мої слова, суко. Мені було цікаво, що я відчуватиму, коли нарешті настане цей момент, і я маю сказати, що почуваюся до біса добре.

Сестри Беранґіас майже однаковими рухами скинули з себе плащі; ті пурхнули на підлогу, вони кинули свої світлові кулі й витягли інші леза. Дві сестри; чотири ножі. Вони пильно дивилися на Жана в змішаному червоно-білому світлі й присіли в бойову стійку, як сто разів раніше, коли тисячолюдні юрби верещали на Мінливій Гульні. Як це робили сто разів раніше перед жертвами на суді капи Барсаві.

— Лихі Сестри, — сказав Жан, коли сокири випали з правого рукава мантії в руку, — познайомтеся з Лихими Сестрами.

З

— Але не беріть цього аж так до серця, Лукасе, — сказала донна Софія, кладучи свій обсмоктаний апельсин на полицю. — У нас є кілька можливих варіантів розв’язати цю проблему.

— У нас бракуватиме необхідних коштів лише кілька днів, — сказав дон Лоренцо. — У мене є інші джерела, є пери, які погодилися б на позику в кілька тисяч. У мене навіть є кілька старих боржників, до яких я можу звернутися.

— Це... це полегшення, мілорде та міледі, справжнє полегшення. Мені приємно чути, що ваша... ситуація не зруйнує нашого плану. І я не назвав би це соромом, зовсім ні. Якщо хтось і знає про фінансові труднощі, то це Дім бель Остер.

— Я поговорю з кількома моїми ймовірними джерелами позики наступного Дня ледаря — який, звичайно, буде Днем змін. Ви коли-небудь бували на офіційному святкуванні фестивалю, Лукасе?

— Боюся, що ні, доне Лоренцо. Раніше я ніколи не був у Каморрі на свято літнього сонцестояння.

— Справді? — Донна Софія звела брови на свого чоловіка. — Чому б нам не взяти Лукаса із собою на бенкет до герцога?

— Чудова ідея! — Дон Лоренцо сяйнув на Лока усмішкою. — Лукасе, оскільки ми не можемо покинути міста, поки я не знайду десь ще кілька тисяч крон, чому б вам не побути нашим гостем? Кожен пер у Каморрі буде там; кожен важливий чоловік і жінка з нижнього міста...

— Принаймні, — сказала донна Софія, — ті, які зараз мають прихильність герцога.

— Звичайно, — погодився Лоренцо. — Ходіть із нами. Свято відбудеться у Вороновому Леті; герцог щороку відкриває свою вежу лише з цього приводу.

— Мілорде та міледі Сальваро, це... досить несподівана честь. Але хоча я дуже боюся відмовитися від вашої гостинності, я також боюся, що це може завадити моїй поточній роботі від нашого імені.

— О, прошу, Лукасе, — сказав Лоренцо. — У нас є ще чотири дні. Ви сказали, що протягом наступних кількох днів наглядатимете за завантаженням першого галеона. Відпочиньте від своїх трудів і насолодіться надзвичайною можливістю. Софія може поводити вас всюди, поки я вимагатиму від деяких перів потрібні мені позики. З цими грошима на руках ми зможемо вирушити через кілька днів після цього, правда? Якщо припустити, що ви розповіли нам про всі можливі ускладнення?

— Так, мілорде Сальваро, питання другого галеона — єдине наше ускладнення, окрім вашої, ах, втрати гнучкості. І в будь-якому разі навіть його вантаж на Балінель прибуде в місто не раніше, ніж наступного тижня. Фортуна та Основи, можливо, знову прихильні до нас.

— Тож усе вирішено? — Донна Софія взялася за руки з чоловіком і усміхнулася. — Ви будете нашим гостем у Вороновому Леті?

— Привести незвичайного й цікавого гостя на свято герцога, — зізнався дон, — вважається за честь. Тому ми раді бачити вас з нами з кількох причин.

— Якщо це принесе вам утіху, — сказав Лок. — Боюся, я не дуже люблю святкування, але все ж зможу відкласти свою роботу на ніч.

— Ви не пошкодуєте, Лукасе, — сказала донна Софія. — Я впевнена, що ми всі з теплотою згадаємо це свято, коли розпочнемо нашу подорож.

4

З усякого погляду два — це найгірша можлива кількість суперників у ближньому бою; було майже неможливо змусити їх скупчитися й заважати одна одній, особливо якщо вони мали досвід спільної роботи. І якщо хтось у Каморрі й умів битися в тандемі, то це сестри Беранґіас.

Жан порахував свої мізерні переваги, поки крутив у руках сокири й чекав, доки одна з сестер зробить перший крок. Він бачив їх у дії принаймні десяток разів, на Мінливій Гульні та на Плавучій Могилі. Можливо, це не принесло йому користі, оскільки йому не випало бути акулою, але це було щось.

— Ми чули, ти маєш бути добрим бійцем, — сказала сестра ліворуч від нього, і щойно вона заговорила, та, що стояла праворуч, скочила вперед, наставивши один ніж для захисту, а інший геть низько — для удару. Жан ухилився від її випаду, відбив ніж лівою сокирою, а правою ударив їй в очі. Її друге лезо вже було там; сокира відскочила від шипованого держака. Вона була настільки неймовірно швидкою, як він і боявся. Нехай так; він ударив її по лівому коліну; цим простим трюком він зламав не один десяток колінних чашечок за ці роки.

Якимось чином вона передбачила напад і зігнула ногу, щоб відбити його. Він ударив її по литці, виводячи жінку з рівноваги, але не досяг нічого іншого. Жан вивільнив сокири, щоб замахнутися туди, куди мала впасти одна із сестер, але вона перетворила своє падіння на бік на удар з вивертом; вона повернулася на лівому стегні швидше, ніж його очі могли встежити, а її права нога крутнулася по розмитій дузі. Ця нога тріснула йому в лоб, просто над очима, і весь світ здригнувся.

Чассон. Звичайно. Він починав ненавидіти це бойове мистецтво.

Він поточився назад, і лиш натренований інстинкт урятував його від її подальших дій — прямий удар, який мав би пробити його сонячне сплетіння й уткнути лезо до руків’я. Він замахнувся сокирами вниз і всередину — маневр, який дон Маранцалла жартома назвав «клешнями краба»; він зачепив її лезо своєю правою сокирою і смикнув його вбік. Це її справді здивувало — Жан скористався її секундним ваганням, щоб встромити вістря іншої сокири в шию жінки. У нього не було часу на справжній замах, але він міг завдати досить сильного удару. Вона хитнулася, закашлявшись, і в нього раптом знову з’явилося кілька футів вільного місця. Він відступив ще на ярд. За спиною височіла стіна складу, але на відстані кількох дюймів ці ножі були значно кращі за його зброю. Йому потрібен був простір, щоб розмахнутися.