Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 91)

— Я боюся, мій добрий доне Сальваро, що так і є.

— Гм-м-м. Ми можемо поговорити про це за мить. Ось і Конте. Я дуже хотів би продемонструвати, чого нещодавно досягла моя пані.

Конте ніс три срібні миски на мідному тарелі; кожна миска містила половину апельсина, уже нарізаного, щоб шматочки м’якоті фрукта можна було витягнути маленькими двозубими виделками. Конте поставив миску, виделку й лляну серветку на полицю-дерево праворуч від Лока. Сальвари дивилися на нього з очікуванням, поки Конте викладав перед ними їхні половинки апельсина.

Лок дуже старався приховати хвилювання; він узяв миску в одну руку й виловив виделкою шматочок апельсинової м’якоті. Поклавши його на язик, він був здивований поколюючим теплом, яке ширилося в роті. Фрукт був насичений чимось алкогольним.

— Таж воно просочене спиртним, — сказав він, — чимось дуже приємним. Апельсиновий бренді? Щось лимонне?

— Не просочене, Лукасе, — відповів дон Лоренцо з хлоп’ячою усмішкою, яка здалася цілком щирою. — Ці апельсини подавали в натуральному вигляді. Дерево Софії виробляє власний алкоголь і змішує його з плодами.

— Священні Основи, — сказав Лок. — Який цікавий гібрид! Наскільки мені відомо, таке тільки збираються зробити з цитрусовими...

— Я прийшла до правильної формули лише кілька місяців тому, — мовила Софія, — і деякі ранні плоди були зовсім непридатними для столу. Але ці, здається, виросли якраз. Ще кілька досліджень, і я буду впевнена в його товарності.

— Я хотів би назвати цей сорт Софія, — сказав дон Лоренцо. — Каморрський апельсин Софія — алхімічне диво, яке змусить виноробів Тал Веррара втирати сльози.

— Я, зі свого боку, хотіла б назвати його якось інакше, — сказала Софія, грайливо ляснувши чоловіка по зап’ястю.

— Садівничі майстри, — мовив Лок, — впевняться, що ви настільки ж чудова, як і ваші апельсини, міледі. Все так, як я сказав: може, у нашому партнерстві є більше можливостей, ніж будь-хто з нас передбачав. Те, як ви робите кожну зелену рослинку навколо себе податливою... Насмілюся припустити, що характер Дому бель Остер у наступному столітті може бути сформований більше вашим дотиком, ніж нашими старими емберленськими традиціями.

— Ви лестите мені, пане Фервайте, — сказала донна. — Але не рахуймо наших кораблів, поки вони не стоять у гавані.

— Справді, — погодився дон Лоренцо. — І на цій ноті я поверну нас до справи. Лукасе, боюся, маю для вас сумні новини. Мені прикро й дещо соромно. Останніми днями у мене було... кілька невдач. Один із моїх боржників угорі по річці відмовляється платити доволі велику суму; кілька інших моїх прогнозів виявилися надто оптимістичними. Одним словом, на цю мить ми не такі гнучкі, як будь-хто з нас може сподіватися. Наша здатність вкласти ще кілька тисяч крон у цей спільний проект викликає великі сумніви.

— О, — сказав Лок. — Це... це, як ви кажете, прикро.

Він взяв до рота ще один шматочок апельсина й всмоктав солодкий алкоголь, змушуючи себе ненатурально підняти кутики губ угору.

2

На набережній Покидьків з повільною та терплячою грацією, що перевершувала його розміри, від тіні до тіні перепливав священник Ази Ґілли.

Туман сьогодні був рідким, волога спека літньої ночі особливо гнітючою. Струмки поту стікали по обличчю Жана за срібного сіткою його скорботного лику. Перекази в Каморрі стверджували, що тижні перед серединою літа та Днем змін завжди були найспекотнішими в році. Над водою мерехтіли вже знайомі жовті ліхтарі; чулися викрики й хлюпіт, коли люди на борту «Сатисфакції» затягували ще один човен, повний «благодійної провізії».

Жан сумнівався, що зможе дізнатися щось більше про предмети, які відправляють на тих човнах, якщо не зробить чогось очевиднішого, як-от напад на одну з бригад вантажників — а це навряд чи вдасться. Тож сьогодні ввечері він вирішив зосередити свою увагу на одному складі приблизно за квартал від доків.

Покидьки за рівнем занепаду зайшов не так далеко, як Попелище, але поволі просувався в тому напрямку. Будівлі кришилися або падали набік у всіх напрямках; уся територія, здавалося, занурювалася у своєрідне болото з гнилої деревини та впалої цегли. Щороку вогкість потроху роз’їдала будівельний розчин між камінням району, і законна торгівля тікала деінде, а з’являлося все більше тіл, як-небудь захованих під купами уламків — або взагалі не захованих.

Крадучись у своїй чорній мантії, Жан помітив банди людей Раци, які кілька ночей поспіль приходили та йшли зі складу. Будівля була занедбаною, але ще придатною для проживання, на відміну від її зруйнованих сусідок. Жан бачив, як майже до світанку за вікнами горіло світло, як приходили і йшли партії робітників із важкими торбами за плечима, ба навіть з підводами.

Але не сьогодні. Раніше на складі кипіла активність, а сьогодні ввечері там було темно й тихо. Сьогодні це, здавалося, викликало його цікавість, і поки Лок попивав чай зі знаттю, Жан був налаштований пхати носа у справи капи Раци.

Були способи зробити це, і вони передбачали терпіння, пильність і багато повільної ходьби. Він кілька разів обійшов складський квартал, уникаючи контакту з кимось на вулиці, й пірнав у глибоку темряву, яка траплялася на шляху, тримаючи свою срібну маску під пахвою, щоб приховати відблиск. Маючи достатньо тіні, навіть чоловік Жанових габаритів міг бути непомітним, і він, звичайно, був досить вітроногий.

Кружляючи по місцевості, він, на своє задоволення, встановив, що жоден із дахів сусідніх будинків не прихистив прихованих спостерігачів і що вуличних очей також немає. «Щоправда, — подумав Жан, притулившись спиною до південної стіни складу, — вони просто можуть бути кращими за мене».

— Азо Ґілло, зглянься, — пробурмотів він, підходячи до дверей складу. — Якщо ти не обдаруєш мене своєю прихильністю цього вечора, я ніколи не зможу повернути цю чудову мантію та маску твоїм служителям. Просто заувага смиренного слуги.

На дверях не було замка — ті були злегка прочиненими. Жан знову надів свою срібну маску, потім сунув сокири в праву руку й заховав їх у рукав мантії. Він хотів би, щоб вони були готові швидко висковзнути за потреби, але щоб лишалися при цьому не зовсім помітні, якщо він надибає того, на кого досі може справити святобливість його священницька одежа.

Двері злегка скрипнули, а потім він опинився в складі, притиснувшись до стіни біля дверей, дивився й прислухався. Сітка його маски хрест-навхрест розтинала густу темряву. У повітрі стояв дивний запах, який перевершував очікуваний сморід бруду та гнилої деревини, — щось на зразок паленого металу.

Він нерухомо стояв на місці, кілька довгих хвилин напружуючи слух, щоб уловити хоч якийсь звук. Не було нічого, крім далекого скрипу й зітхання кораблів, що стояли на якорі, і звуку Вітру Шибеника, який дув у море. Сягнувши лівою рукою під мантію, він витягнув алхімічну світлову кулю, дуже схожу на ту, яку ніс під Лункою Дірою. Він кілька разів струснув нею, і та спалахнула.

У блідо-білому світлі кулі він побачив, що склад був одним великим відкритим простором. Купа зруйнованих і зогнилих перегородок біля дальньої стіни колись могла бути кабінетом. Підлога була покрита спресованим брудом, де-не-де в кутках або попід стінами лежали купи сміття, деякі накриті парусиною.

Жан обережно переклав кулю в руці, притиснувши її щільно до тіла, щоб та випромінювала світло лише по дузі вперед і не освітлювала його. Жан не збирався витрачати більше кількох хвилин у цьому місці.

Повільно підбираючись до північного кінця складу, він відчув ще один незвичайний запах, від якого стало дибки волосся на загривку. У цьому місці щось викинули й залишили гнити. Можливо, м’ясо... але запах був нудотно-солодкавий. Жан боявся, що він знав, що це таке, ще до того, як знайшов тіла.

Під важкою парусиною у північно-східному кутку будівлі лежало четверо — троє чоловіків і одна жінка. Вони були досить м’язисті, одягнені в туніки й бриджі, у важких черевиках і шкіряних рукавичках. Жан не міг нічого зрозуміти, поки не поглянув на їхні руки й не побачив татуювань. У Каморрі ремісники-підмайстри за традицією позначали руки або зброю якимось символом свого ремесла. Дихаючи ротом, щоб уникнути смороду, Жан пересунув тіла, поки не роздивився символи як слід.

Хтось убив пару скломайстрів і пару золотарів. На трьох трупах були очевидні ножові рани, а на четвертій, жінці... на одній щоці її воскового безкровного обличчя була пара фіолетових рубців.

Жан зітхнув і накрив тіла парусиною й мимоволі вловив проблиск відбитого від підлоги світла. Він став навколішки й підняв шматок скла, Щось на зразок сплющеної краплі. Скидалося на те, наче та в розплавленому стані впала на землю й там охолонула. Короткий рух світлової кулі показав йому десятки цих маленьких скляних цяток у бруді навколо брезенту.

— Азо Ґілло, — прошепотів Жан, — я вкрав це вбрання, але не засуджуй цих людей. Якщо я — єдина передсмертна молитва, яку вони отримають, не суди їх, будь ласка, дуже строго, за горе їхньої смерті та безчестя їхнього спочинку. Нечесний Наглядачу, якби ти міг якось долучитися, я був би дуже вдячний.

Почувся скрип, коли відчинилися двері на північній стіні будівлі. Жан хотів було відстрибнути назад, але передумав; його світло, без сумніву, уже помітили, і найкраще було зіграти поважного священника Ази Ґілли. Сокири залишилися в його правому рукаві.