Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 90)
Фіннікерів Мераджіо разом із кількома обраними з його охоронців попередили про маскарад. Вони кивнули Локу, коли він вийшов на галерею четвертого поверху, насунувши на носа окуляри Мераджіо. Це була помилка — світ ураз розплився перед очима. Лок проклинав власну розсіяність й запхнув їх назад у пальто — старі окуляри Фервайта були прозорою підробкою, але, звичайно, скельця Мераджіо справді були припасовані для його очей. Треба запам’ятати.
Недбало, наче все це було частиною його плану, Лок ступив на чорні залізні сходи й рушив униз. Здалеку він, безсумнівно, був досить схожий на Мераджіо, щоб не викликати зайвих коментарів. Сягнувши громадської галереї, він пройшовся досить швидко, щоб привабити лише кілька дивних поглядів. Ступивши на кухню, він висмикнув орхідею з пальта й запхав її до кишені.
Біля входу в комору він помахав двом охоронцям і показав великим пальцем через плече.
— Пан Мераджіо хоче, щоб ви двоє вартували чорний хід. Допоможіть Лавалю. Нікого не впускати, як він сказав. Інакше — гаряче вугілля. Ви чули старого. Мені потрібно поговорити з Бенжав’єром.
Бенжав’єр підвів очі, коли Лок увійшов до комори й зачинив за собою двері. На його обличчі відбилося здивування; він був настільки приголомшений, коли Лок кинув у нього гаманець, що шкіряний мішечок влучив йому в око. Бенжав’єр скрикнув і впав спиною до стіни, затуливши обличчя руками.
— Чорт, — сказав Лок. — Пробач, ти мав його зловити.
— Що тобі ще треба?
— Я прийшов просити вибачення. Мені ніколи пояснювати; мені шкода, що я втягнув тебе в це, але в мене є свої причини та потреби, які потрібно задовольнити.
— Тобі шкода, що втягнув мене в це? — Голос Бенжав’єра зірвався; він чмихнув носом і сплюнув. — Про що ти в біса кажеш? Що відбувається? Що я зробив?
— Слухай, у мене нема часу розказувати тобі казку. Я поклав у той мішечок шість крон; деякі з них у тирінах, щоб було легше розміняти. Твоє життя не буде варте нічого, якщо залишишся в Каморрі, тому вибирайся через сухопутні ворота. Візьми мій старий одяг у «Привітному затінку», ось ключ.
Цього разу Бенжав’єр зловив те, що йому кинули.
— Так, — сказав Лок. — Більше ніяких клятих запитань. Я візьму тебе за вухо й витягну в провулок; ти репетуватимеш так, наче до біса наляканий. Коли ми будемо за рогом і зникнемо з поля зору, я відпущу тебе. Якщо хоч на крихту любиш своє життя, то біжи до «Привітного затінку», одягайся й забирайся геть із міста. Кудись у Талішам чи Ашмір; у цьому гаманці більше ніж річна зарплата. Думаю, розберешся.
— Я не...
— Ми йдемо зараз, — сказав Лок, — або я залишу тебе тут помирати. Розуміння — це розкіш, у тебе зараз такої нема. Вибач.
По хвилі Лок волік офіціанта за мочку вуха; цей особливий прийом був болючою хваткою, добре відомою будь-якому охоронцю чи сторожу в місті. Бенжав’єр пристойно впорався із завданням, ридаючи й благаючи змилуватися над ним; троє охоронців біля службових дверей дивилися без співчуття, коли Лок протягнув офіціанта повз них.
— Повернуся за кілька хвилин, — сказав Лок. — Пан Мераджіо хоче, щоб я сказав ще кілька слів цьому бідоласі наодинці.
— О, боги, — вигукнув Бенжав’єр, — не дайте йому забрати мене! Він же поб’є мене... будь ласка!
Охоронці зареготали, хоча той, хто спочатку взяв у Лока солон, не здавався таким веселим, як двоє інших. Лок потягнув Бенжав’єра завулком і за ріг; у той момент, коли вони були відрізані від трьох охоронців, Лок відштовхнув його.
— Іди, — сказав він. — Тікай щодуху. Я даю їм, можливо, двадцять хвилин, перш ніж вони всі зрозуміють, якими були ідіотами, і тоді за тобою полюватимуть цілі загони. Не стій на місці, дурню,
Бенжав’єр витріщився на нього, а потім похитав головою й пошкандибав у напрямку «Привітного затінку». Дивлячись, як офіціант йде, Лок посмикав кінчик своїх штучних вусів, а потім обернувся й загубився в натовпі. Сонце лило світло й тепло зі звичною інтенсивністю, і Лок добряче спітнів у своєму багатому новому одязі, але на якусь мить на його обличчя наповзла вдоволена усмішка.
Він пішов на північ до Двосрібної зелені; недалеко від південних воріт парку була крамниця всіляких джентльменських дрібничок, а в різних районах були інші чорні алхіміки, які не знали його в обличчя. Трохи розчинника клею, щоб позбутися вусів, і щось, щоб відновити природний відтінок волосся... З цим він знову стане Лукасом Фервайтом, готовим відвідати Сальвар і милостиво позбавити їх ще кількох тисяч крон.
Глава чотирнадцята
Три запрошення
1
— О, Лукасе! — Усмішка донни Софії осяяла її обличчя, коли вона зустріла його біля дверей маєтку Сальвар. Позаду нього в ніч лилося жовте світло; було ледве за одинадцяту годину ночі. Лок майже весь день після фокусу в Мераджіо ховався й надіслав кур’єром записку, щоб повідомити дону й донні, що до них нанесе пізній візит Фервайт. — Стільки днів вас не бачили! Ми отримали записку Ґрауманна, але почали хвилюватися за наші справи — і за вас, звичайно. Як ви?
— Міледі Сальваро, мені приємно бачити вас знову. Так, так, у мене все добре, дякую за турботу. Минулого тижня я зустрічався з деякими ганебними персонажами, але все воно на краще; один корабель під охороною, з вантажем, і ми можемо розпочати нашу подорож на ньому вже наступного тижня. Другий майже в наших руках.
— Ну, не стійте ж там, як посильний на сходах, заходьте. Конте! Ми залюбки підкріпилися б. Я придумала, принеси трохи моїх апельсинів, нових. Ми будемо в ближній кімнаті.
— Звичайно, міледі. — Конте дивився на Лока примруженими очима й неохочою напівусмішкою. — Пане Фервайте. Я сподіваюся, ця ніч застане вас у доброму здоров’ї.
— У цілком доброму, Конте.
— Як чудово. Я миттю повернуся.
Майже всі каморрські маєтки мали дві вітальні біля передпокою; одну називали «діловою кімнатою», де відбувалися зустрічі з незнайомцями та інші офіційні справи. Така кімната завжди холодно, бездоганно й дорого обставлена; навіть килими там чисті настільки, щоб з них можна було їсти. «Ближня кімната», навпаки, призначалася для близьких і довірених знайомих і була традиційно мебльована для абсолютного комфорту, так, щоб відбивати особистість пана та пані маєтку.
Донна Софія повела його до ближньої кімнати Сальварів, де стояли чотири пухкі шкіряні крісла з високими спинками, схожими на карикатури тронів. Там, де в більшості віталень біля кожного стільця чи крісла стояли б столики, у цій було чотири дерева в горщиках, кожне трохи вище за крісло, біля якого воно стояло. Дерева пахли кардамоном; аромат заповнював усю кімнату.
Лок уважно придивився до дерев; це не були саджанці, як він спочатку подумав. Вони були якимись мініатюрними: листя ледь більше за його великий палець, стовбури не товщі за передпліччя людини, а гілки звужувалися до ширини пальців. У клітці звивистого галуззя кожне дерево підтримувало невелику дерев’яну полицю й алхімічний ліхтар. Софія постукала по них, щоб оживити, наповнивши кімнату бурштиновим світлом і зеленими тінями. Візерунки, створені листям на стіні, були водночас фантастичними та розслаблюючими. Лок провів пальцем по м’якому тонкому листю найближчого дерева.
— Ваша робота, донно Софіє? — спитав він. — Навіть для тих, хто добре знайомий з роботою наших садівничих майстрів... це неймовірно. Ми дбаємо здебільшого про функцію, про врожайність. Ви ж володієте неймовірним чуттям краси.
— Дякую, Лукасе. Прошу, сідайте. Алхімічне скорочення розмірів більших рослин — це давнє мистецтво, але воно мені особливо подобається як своєрідне хобі. І, як бачите, ці деревцята ще й функціональні. Але це навряд чи найбільші дива в кімнаті — я бачу, що ви залюбилися в нашу каморрську моду!
— Один із ваших кравців, очевидно, вирішив, що він жаліє мене, й запропонував таку угоду, від якої я не міг з чистим сумлінням відмовитися. Цей візит для мене найдовший з усіх, що були в Каморрі раніше, тому я вирішив, чому б не влитися у ваше суспільство.
— Як чудово!
— Так, це так, — сказав дон Сальвара, який застібав ґудзики на обшлагах свого пальта. — Набагато краще, ніж ваші вадранські чорні костюми в’язня. Не зрозумійте мене неправильно — вони цілком підходять для північного клімату, але тут вони мають такий вигляд, ніби намагаються задушити того, хто їх носить. Лукасе, який стан усіх грошей, які ми витратили?
— Один галеон точно наш, — сказав Лок. — У мене є екіпаж і відповідний вантаж; я сам проконтролюю завантаження протягом наступних кількох днів. Він буде готовий до відправлення наступного тижня. І я маю перспективний варіант другого корабля, який супроводжуватиме його. Буде готовий протягом того ж терміну.
— Перспективний варіант, — сказала донна Софія, — це не зовсім те саме, що «точно наш», якщо я не дуже помиляюся.
— Ви не помиляєтеся, донно Софіє. — Лок зітхнув і спробував набути такого вигляду, наче йому соромно знову порушувати це питання. — Є одна проблема... Капітан другого судна спокушається пропозицією перевезти спецвантаж на Балінель — відносно довгий рейс, але за дуже пристойну ціну. І поки що він не пристав на мою пропозицію.
— І я припускаю, — сказав дон Лоренцо, сідаючи біля своєї дружини, — що, можливо, потрібно кинути йому під ноги ще кілька тисяч крон, щоб він прислухався до голосу розуму?