Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 9)

— На щастя для нашого заміру, — сказав Жан, — ми наближаємося до наступного важливого пункту на шляху до великої купи грошей дона Сальвари. — Він показав на північно-східний хвилеріз, за яким між ринком і Храмовим районом стояв ряд успішних прибережних готелів і таверн.

— Як завжди, як ув око вліпив, Жане. Спершу жадібність, фантазії — потім. Не давай нам спуску, друже. — Лок тицьнув пальцем у напрямку, у якому вже вказував Жан. — Жучику! Виведи нас на річку, а потім поверни праворуч. Хтось із близнюків чекатиме на нас у «Завалі борта», третьому готелі на південному березі.

Жук попхав їх на північ, з кожним натужним зануренням жердини намагаючись сягнути дна ринкового резервуара, який був глибший за навколишні канали. Вони ухилялися від надміру завзятих постачальників грейпфрутів, сосисок у тісті й алхімічних світлових паличок, а Лок із Жаном розважалися своєю улюбленою грою, намагаючись виокремити серед натовпу на хвилерізах маленьких кишенькових злодюжок. Неуважність тисяч заклопотаних жителів Каморра досі годувала старого заплішеного Батька злодіїв у його сирій норі під Пагорбом Тіней, майже двадцять років відтоді, як Лок чи Жан востаннє ступали туди.

Щойно випливши з ринку на саму річку, Жук із Жаном мовчки помінялися місцями. Жанові м’язи були рівносильним супротивником швидких вод Анжевіни, а Жуковим рукам потрібен був перепочинок, щоби добре зіграти свою роль у грі. Коли Жук упав на місце Жана на носі, Лок немовби з повітря видобув коричний лимон і кинув його хлопчикові. Жук з’їв його за шість укусів разом із сухою шкіркою, якомога голосніше розжовуючи червонувато-жовту м’якоту між світлими, але кривими зубами, й усміхнувся.

— З цього ж не роблять трути для риб?

— Ні, — відповів Лок. — Труту для риб роблять тільки з усього того, що їсть Жан.

Жан кахикнув.

— Від краплі рибної трути біди не буде. Якщо ти, звісно, не риба.

Жан тримався майже впритул до південного берега Анжевіни, подалі від глибини, куди не діставала жердина. Згори на них падали стовпи гарячого перлово-білого світла, коли просто між їхньою баркою та юним сонцем майнули елдерскляні мости. Річка була завширшки двісті ярдів і випарувала в повітря свою вільгість разом із запахом риби й мулу.

На півночі, побрижені під спекотним серпанком, стелилися схили островів Альчеґранте, де мешкало дрібне дворянство міста. Це було місце з обнесеними муром садами, витонченими водними скульптурами та білокам’яними віллами, які для всіх, хто був одягнений як Лок, Жан і Жук, були просто неприступні. Коли сонце наближалося до свого зеніту, величезні тіні П’яти веж відійшли в Горішнє місто й розливалися рожевим вітражним сяйвом над північними краями Альчеґранте.

— Боги, люблю я це місце, — сказав Лок, барабанячи пальцями по стегнах. — Іноді мені здається, що всеньке місто поставили тут тому, що боги просто обожнюють злочин. Кишенькові злодії грабують простих людей, купці грабують будь-кого, кого тільки можуть обдурити, капа Барсаві грабує грабіжників і простих людей, дрібніші дворяни грабують майже всіх, а герцог Нікованте час від часу суне кудись зі своєю армією й грабує все, що бачить з Тал Веррара або Єрема, що й казати про те, що він робить зі своїми дворянами та простим народом.

— Значить, ми — грабіжники грабіжників, — сказав Жук, — які вдають, що працюють на грабіжника інших грабіжників.

— Так що ми якось псуємо гарну картинку, еге? — Лок подумав кілька секунд, клацаючи язиком по внутрішній стороні щік. — Можна розглядати нашу діяльність як щось на кшталт таємного податку на вельмож, у яких більше грошей, ніж обачності. Гей! Ми на місці.

Під «Завалом борта» був широкий охайний причал з пів дюжиною палів, і жодного корабля. Гладенька сіра набережна тягнулася тут десь на десять футів заввишки; на вулицю вели широкі кам’яні сходи і брукований спуск для вантажів і коней. Кало Санца чекав на них на краю набережної, одягнений трохи краще за своїх товаришів, а позаду нього спокійно стояв смирний кінь. Лок махнув рукою.

— Ну що в нас нового? — крикнув він. Жан пхав барку вправно і граційно; до набережної було двадцять ярдів, потім десять, а потім вони з легким шкрябанням ковзнули об неї бортом.

— Ґальдо притарабанив усі речі в кімнату — це Бушприт-люкс на першому поверсі, — прошепотів у відповідь Кало, нахилившись до Лока й Жука, і взяв швартовий кінець барки.

У Кало були коньячно-темні шкіра та волосся, схожі на чорнильну скибку ночі; гладеньку шкіру навколо його темних очей порушувала лише тонка сіточка зморщок від сміху (хоча будь-хто, хто знав близнюків Санців, скоріше схарактеризував би їх як зморшки від глузливих насмішок). Неймовірно гострий і гачкуватий ніс передував його гарному виду, наче наставлений кинджал.

Міцно прив’язавши барку до палу, Кало кинув Локу важкий залізний ключ, прикріплений до довгої китиці з плетеного червоно-чорного шовку. У люксових мебльованих кімнатах, як-от «Завал борта», двері кожного номера охоронялися замками з годинниковим механізмом (зняти їх могли якимись хитромудрими засобами лише власники), які можна було замінити з ніші у дверях. Кожна кімната отримувала нову скриньку та ключ від неї. З сотнями таких однакових коробок, які зберігалися за полірованою стійкою в залі, готель міг значною мірою запевнити злодіїв, що копіювати ключі для подальших зломів — тільки свій час гаяти.

Така передбачливість також давала Локу й Жану гарантовану приватність для швидкої трансформації, яку вони запланували.

— Прекрасно! — Лок стрибнув на пристань так само спритно, як і до того в човен; Жан передав жердину Жуку, а потім зіскочив з барки, аж та похитнулася. — Ходімо заберемо наших гостей з Емберлена.

Коли Лок із Жаном припустили по сходах до готелю, Кало жестом показав Жуку, щоб той поміг йому з конем. Білоока істота не мала абсолютно ніякого страху чи волі, але той самий брак інстинктів самозбереження міг призвести до того, що вона здатна дуже легко пошкодити барку. Кілька хвилин хлопці обережно то пхали, то тягли тварину й нарешті поставили коня в центрі барки, спокійного, мов статую, у якої випадково виявилися в грудях легені.

— Премиле створіння, — сказав Кало. — Я назвав його Перетикою. Можна користуватися замість стола. Або замість арки.

— Смирні тварини лякають мене до всирачки.

— А мене до всцикачки, — сказав Кало. — Але всякі білоручки й тюхтії надають перевагу смирним в’ючним коням, а наш пан купець з Емберлена саме такий.

Минуло ще кілька хвилин, і Кало й Жук стояли у приємній тиші під пекельним сонцем — чисто тобі члени нічим не примітного екіпажу барки, що чекав на вихід поважного пасажира із лона «Завалу борта». Незабаром цей пасажир спустився сходами і двічі кашлянув, щоб привернути їхню увагу.

Це був, звісно ж, Лок, але не схожий на себе. Його волосся було прилизане трояндовою олією, вилиці немов відтіняли трохи глибші западини на щоках, а очі ховалися за окулярами в оправі з чорного перламутру, що вилискував сріблом на сонці.

Тепер на ньому було щільно застебнуте чорне пальто в емберленському стилі, майже по фігурі від плечей до ребер, яке потім розширювалося на талії. Живіт оперізували два чорні шкіряні паски з полірованими срібними пряжками; з-за коміра випиналися й тріпотіли на гарячому вітерці три шари чорних шовкових шийних хусток. На ногах були оздоблені вишивкою сірі штани й туфлі з акулячої шкіри на товстих підборах, з чорними язичками стрічок, які дещо смішно стирчали назовні й нависали над його ногами охлялим завитком тепличних квітів. На його чолі вже текли, як маленькі діаманти, краплини поту — каморрське літо не винагороджувало чужинської моди з північнішого клімату.

— Мене звати Лукас Фервайт, — сказав Лок Ламора. Говорив хлопець рубано й точно, без Локових природних модуляцій. Він нашарував натяк на різкий вадранський акцент, злегка скалічивши рідний каморрський діалект, як бармен, який змішує алкоголь. — Я вдівся так, що за кілька хвилин увесь буду мокрий від поту. Я такий телепень, що ходитиму вулицями Каморра без ножика в кишені. Крім того, — сказав він із ноткою жалю, — я повністю вигаданий.

— Мені дуже шкода, пане Фервайте, — сказав Кало, — але принаймні ми підготували вам човен і коня для вашої грандіозної екскурсії.

Лок обережно спустився до краю барки, похитуючи стегнами, наче людина, що нещодавно зійшла з корабля і ще не звикла до поверхонь, які не гойдалися під її ногами. Він ішов прямий, як стріла, а рухався мало не по-бабськи, несучи манірність Лукаса Фервайта, мов невидимий одяг.

— Мій супутник прибуде будь-якої миті, — сказав Лок-Фервайт, коли ступив на борт барки. — Його звуть Ґрауманн, і він теж страждає від легкої уявності.

— Милосердні боги, — сказав Кало, — це, видно, заразне.

Останнім по брукованому спуску, тяжко ступаючи під вагою ста двадцяти фунтів скрипучої кінської збруї та напхом напханих вишитих шкіряних пак, зійшов Жан. Тепер Жан був у білій шовковій сорочці, що туго напиналася довкола його живота й місцями вже просвічувала від поту, чорному камзолі й білій шийній хустці. Зачесане у проділ і змащене густою чорною олією, волосся хлопця, ніколи не бувши привабним для ока, тепер нагадувало дві набиті вовною подушечки, вигнуті над чолом, як покрівля.