Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 11)

Або незахищеного лиця на відстані плювка.

Жук уже котився ліворуч від нього, тож бризки дрібного порошку кольору іржі, що виривалися з Виверту, розсипалися за якісь дюйми від нього. Вартовому сержанту не пощастило; це був сильний удар: пекельно гостра суміш лізла в ніс, рот і просто в очі. Він викашляв просто-таки дивовижної сили вологий рев і впав назад, роздряпуючи нігтями щоки. Жук уже був на ногах і рухався із запаморочливою пружністю молодості; навіть затерплий від болю язик на час забувся у всепоглинальній потребі тікати, як у вогні.

Тепер він безперечно привернув увагу піших патрулів. Вони кричали й вистрибом гнали за ним, коли його маленькі ніжки гупотіли по бруківці, а він усмоктував глибокі їдкі ковтки паркого повітря. Він зробив зі свого боку все, аби партія не зірвалася. Тепер вона могла тривати без нього, поки він давав констеблям герцога добру пробіжку.

Особливо кмітливий вартовий, усе ще на бігу, запхав у рота свисток і дмухнув — три короткі свисти, павза, потім ще три. Напад на вартового. От лайно. Це ж тепер усі жовті куртки в половині міста летітимуть сюди зі зброєю напоготові. З арбалетами. Несподівано було смертельно важливо, щоб Жук позбувся переслідувачів, перш ніж інші загони почали посилати навідників на дахи. Очікування веселої погоні щезло. У нього було, можливо, хвилини півтори, щоб дістатися до однієї зі своїх звичайних хованок і залягти там.

Раптом у нього дуже сильно заболів язик.

6

Дон Лоренцо Сальвара вийшов з кружґанку храму в сувору вогкість каморрського полудня, мало відаючи про те, яку науку здобуває просто через дорогу один занадто розумний злодюжка. Слабко пролунала трель свистків вартових. Сальвара примружив очі й з деякою цікавістю поглянув на далеку постать самотнього міського вартового, який шкутильгав по бруківці й час від часу відскакував від стін, хапаючись за голову, ніби боячись, що вона злетить з його шиї й підніметься в небо.

— Ну ви це бачите, мілорде? — Конте вже привів коней зі скромного маленького грота храму, який їм слугував за конюшню. — П’яний, як немовля в бочці з пивом, а ще ж і секунди після обіду не було. Купка нікчемних тюхтіїв, ці нові жовтороті смоктунці.

Конте мав зморшкувате від сонця лице чоловіка середніх років, талію професійного танцівника і руки професійного весляра; служба, яку він ніс молодому дону, була очевидна навіть без погляду на пару кинджалів завдовжки до стегон, що висіла з його схрещених шкіряних пасків.

— Не дуже відповідає стандартам ваших часів, еге ж? — Дон, з іншого боку, був привабливий молодий чоловік класичної каморрської крові: чорноволосий, зі шкірою, як тьмяний мед. Його обличчя було важким, із м’якими рисами, хоча тіло було струнким, і лише очі вказували на те, що перед вами не ґречний студент колегіуму, який маскується під дворянина. За модною оптикою без оправи ховалися голодні очі нетерплячого лучника в пошуках мішені. Конте пирхнув.

— У мої дні ми принаймні знали, що налигуватися до всирачки слід за зачиненими дверима.

Конте передав дону поводи лискучої сірої кобили, трохи більшої за поні, чемної, але точно не смирної — саме те для коротких прогулянок по місту, досі пристосованішому для човнів (або акробатів, як часто скаржилася донна Сальвара), ніж коней. Вартовий зник за далеким рогом у напрямку наглого свисту. Оскільки той гучнішим не ставав, Сальвара подумки знизав плечима й вивів коня на вулицю.

І тут на них навалилася у всій своїй красі друга пригода за цей день. Повернувши праворуч, дон із Конте побачили завулок з високими стінами біля Храму щасливих вод — і в цьому завулку з двох пристойно одягнених чоловіків явно вибивали дух.

Сальвара завмер і здивовано витріщився на їхніх напасників — бандити в масках у Храмовому районі? Вони душили чоловіка, одягненого в усе чорне по тісній, важкій, страшенно невідповідній вадранській моді? І Милосердна Дванадцятка, там ще й стояв і дивився на все смирний в’ючний кінь.

Після секундного подиву дон відпустив віжки коня й побіг у завулок. Він, не озираючись, знав, що Конте не відстає позаду нього із лезами напоготові.

— Гей ви! — Голос дона був досить впевненим, хоч і високим від хвилювання. — Ану відпустіть цих людей і відійдіть!

Найближчий розбійник повернув голову; його темні очі розширилися над імпровізованою маскою, коли він побачив, що дон і Конте наближаються. Бандит перемістив свою червонолицю жертву так, що тіло чоловіка опинилося між ним і новоприбулими.

— Не треба вам влізати в це, мілорде, — сказав розбійник. — Просто невеличка суперечка. Приватна справа.

— Тоді, можливо, вам слід було вести вашу справу в менш публічному місці.

У розбійника був досить роздратований вигляд.

— А що? Герцог передав цей провулок у ваше володіння? Ще один крок — і я зламаю цьому бідоласі карк.

— Тільки спробуй. — Дон Сальвара поклав руку на ефес рапіри. — Ми стоїмо на єдиному виході з цього провулка. Певний, ти будеш дуже радий, коли з твоєї горлянки стирчатимуть три фути сталі.

Перший розбійник не звільнив хватки на петлях мотузки, які тримали його ледь притомну жертву, але почав обережно задкувати в глухий кут, невміло тягнучи одягненого в чорне чоловіка за собою. Його товариш-головоріз відійшов подалі від безживного тіла молодика, якого він жорстоко бив ногами. Між двома бандитами в масках спалахнув багатозначний погляд.

— Друзі мої, не робіть дурниць. — Сальвара наполовину витягнув рапіру з піхов і на найтоншій каморрській сталі спалахнуло білим сонце, а Конте пригнувся й перетік у хижу стійку природженого, бувалого бійця на ножах.

Перший розбійник без зайвих слів кинув свою жертву просто на Конте й дона. Нещасний у чорному ахнув і вчепився у своїх рятувальників, а двоє головорізів у масках кинулися до стіни в кінці провулка. Конте обійшов засапаного вадранця й кинувся за ними, але нападники були спритні й хитрі — зі стіни звисала ледь помітна мотузка зі зв’язаними через рівні проміжки вузликами. Двоє головорізів піднялися по ній і перелізли через стіну; Конте зі своїми кинджалами запізнився на дві секунди. Дальній кінець мотузки перелетів назад через стіну разом із грузилом і впав у засохлий бруд у нього під ногами.

— Сволота, сплюхи недороблені! — Слуга дона з навченою легкістю засунув кинджали за пояс і нахилився до важкого тіла, яке нерухомо лежало в бруді. Жаский білий погляд смирного в’ючного коня, здавалося, слідував за ним, коли він притискав пальці до шиї товстуна, шукаючи пульс. — Вартові точаться п’яні серед білого дня, і подивіться, що відбувається в сраному Храмовому районі, поки вони байдики б’ють...

— О, дякувати Основам, — вичавив із себе вбраний у чорне чоловік, розмотавши мотузку з шиї й кинувши її на землю. Тепер дон Сальвара бачив, що одяг у того був дуже гарний, попри бризки бруду та важкість не по погоді — чудово скроєний по фігурі та вишуканий, а не надмірно пишний. — Дякувати Солоному і дякувати Солодкому. Дякувати Рукам Під Водами, ці виродки напали на нас просто біля цього місця сили, куди течії принесли вас нам на допомогу.

Теринська в цього чоловіка була гарна, хоча і з сильним акцентом, і його голос був цілком зрозуміло хрипким. Він помасажував подряпану шию, кліпнув і заходився вільною рукою обмацувати бруд навколо себе, ніби щось шукав.

— Я думаю, що зможу вам знову допомогти, — сказав дон Сальвара своєю найкращою вадранською, яка була настільки ж доброю і з таким самим сильним акцентом, як і теринська незнайомця. Сальвара дістав із бруду пару окулярів з перловою оправою (завваживши їхню легкість і міцність — справді якісна й дуже дорога пара) і витер їх об рукав свого бахматого червоного пальта, перш ніж передати чоловікові.

— Та ви говорите вадранською! — Незнайомець заговорив рідною мовою, як здалося Сальварі, цілком вільно. Чоловік у чорному насунув на очі окуляри й кліпнув на свого рятівника. — Це диво, справдешнє диво, набагато більше, ніж я мав право надіятися. Ох! Ґрауманне!

Зодягнений у чорне вадранець невпевнено зіп’явся на ноги й поточився до свого супутника. Конте встиг перевернути в бруді повного незнайомця; тепер той лежав на спині, широкі забрьохані груди мірно піднімалися й опускалися.

— Здається, живий. — Конте провів руками по грудній клітці та животу бідолахи. — Не думаю, що в нього щось зламано чи розірвано, хоча, ймовірно, ще не один тиждень буде зелений від синців. Зелений, як вода в ставку, потім чорний як ніч, або я лайна від заварного крему не відрізню.

Стрункий, гарно одягнений вадранець протяжно зітхнув з полегшенням.

— Заварний крем. Точно. Основи — невимовно щедрі. Ґрауманн — мій супутник, мій секретар, моя невтомна права рука. На жаль, він не володіє зброєю, та я і сам у цьому, ніяково зізнатися, просто-таки дилетант. — Тепер незнайомець знову заговорив теринською та повернувся й втупився в дона Сальвару широко розплющеними очима. — Так само явно те, що я страшенний нечема, бо ви, мабуть, один із донів Каморра. — Він низько вклонився — навіть нижче, ніж вимагав етикет від іноземця, що вітався з пером із ясного герцогства Каморр — так низько, що майже зачіпав підборіддям землю.

— Я Лукас Фервайт, слуга Дому бель Остер, кантону Емберлен і Королівства Семи Основ. Я повністю до ваших послуг і безмежно вдячний за те, що ви зробили для мене сьогодні.