Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 13)
— Лукасе! Не може бути! Та це ж Лукас Фервайт!
Коли Кало зник у натовпі, так само раптово з’явився Ґальдо, вбраний у яскравий шовк і бавовну заможного каморрського купця — саме тільки пальто, мабуть, коштувало стільки ж, скільки барка, яку Шляхетні Шельми пхали по річці того ранку. Тепер у ньому не було нічого, що нагадувало б дону чи його слузі про вуличних головорізів; без маски, із зачесаним назад під маленьку круглу шапочку волоссям, Ґальдо був взірцем фізичної та фінансової респектабельності. Він покрутив маленьку лаковану тростину і з широкою усмішкою підійшов до дивної компанії дона Лоренцо.
— Таж це... Еванте! — Лок, і за сумісництвом Фервайт, став і витріщився на прибульця з робленим подивом, а тоді енергійно потрусив тому руку. — Яка... яка приємна несподіванка!
— Так, Лукасе, так — але що в біса з тобою трапилося? А з тобою, Ґрауманне? У вас обох вигляд такий, наче ви щойно з бійки!
— Так і було. — Лок подивився вниз і протер очі. — Еванте, це був дуже своєрідний ранок. Ми з Ґрау, можливо, навіть не були б живими, якби не оця неймовірна людина. — Притягнувши Ґальдо до себе, Лок простягнув руку до дона. — Мілорде Сальваро, чи можу я представити вам Еванте Еккарі, стряпчого вашого району Рацона? Еванте, це дон Лоренцо Сальвара. З виноградників Накоцца, якщо тебе досі цікавлять ті землі.
— Дванадцять богів! — Ґальдо зняв капелюха й низько вклонився до пояса. — Дон. Я мав упізнати вас одразу, мілорде. Тисяча вибачень. Еванте Еккарі, цілком і повністю до ваших послуг.
— Радий знайомству, пане Еккарі. — Дон Сальвара вклонився правильно, але недбало, а потім ступив крок вперед, щоб потиснути руку прибульця; це означало його дозвіл вирахувати з розмови будь-які зайві поклони й шаркання. — То ви, а, ви, значить, знаєте пана Фервайта?
— У нас із Лукасом довга історія, мілорде. — Не повертаючись спиною до дона Сальвари, він метушливо змахнув трохи засохлого бруду з плечей чорного пальта Лока. — Я працюю в Мераджіо, здебільшого займаюся митними зборами та патентами для наших північних друзів. Лукас — один із найкращих і найрозумніших працівників бель Остерів.
— Годі-бо вам. — Лок кахикнув і соромливо усміхнувся. — Еванте бере всі найцікавіші закони та правила вашого герцогства та перекладає їх простою теринською. Він був моїм рятівником у кількох попередніх починаннях. Здається, у мене є талант знаходити пастки в Каморрі й натрапляти на добрих каморрців, котрі допомагають із них вислизнути.
— Мало хто з клієнтів опише те, що я роблю, такими щедрими словами. Але що це за бруд і синці? Ти казав щось про бійку?
— Так. У вашому місті є дуже, гм, заповзятливі злодії. Дон Сальвара та його людина щойно прогнали таку парочку. Боюся, що нам з Ґрауманном скоро був би й амінь.
Ґальдо підійшов до Жана й дружньо поплескав того по спині; скривлене Жанове лице було фантастичною театральною грою.
— Дванадцять богів! Я в захваті від вас, мілорде Сальваро! Лукаса можна порівняти з хорошим марковим вином, навіть якщо йому бракує мудрості, щоб зняти цю дурну зимову вовну, що він на себе начепив. Я в боргу перед вами за те, що ви зробили, і я...
— Годі вам сер, годі. — Дон Сальвара підняв одну руку, а іншу заклав за пояс із мечем. — Я зробив те, що вимагала честь, не більше. А обіцянками й подяками мене сьогодні закидали навіть з лишком.
Дон Лоренцо та «пан Еккарі» ще кілька хвилин після цього обмінювалися люб’язностями; Ґальдо врешті дозволив собі напоротися на найввічливішу версію «Дякую, але відвали».
— Ну що ж, — сказав він зрештою, — це був чудовий сюрприз, але боюся, на мене чекає клієнт, і природно, мілорде Сальваро, у вас із Лукасом є справи, у які мені не варто втручатися. З вашого дозволу я?..
— Звісно, звісно. Радий знайомству, пане Еккарі.
— І це взаємно, будьте певні, мілорде. Лукасе, якщо в тебе буде вільна часинка, ти знаєш, де мене знайти. І якщо мої скромні навички стануть у пригоді для твоїх справах, ти ж знаєш, що я зразу прибіжу...
— Звісно, Еванте. — Лок обхопив праву руку Ґальдо обома своїми й енергійно потиснув. — Я підозрюю, що ти нам рано чи пізно знадобишся. — На цьому він приклав палець до крила носа, й Ґальдо кивнув, а потім відбувся загальний обмін поклонами й рукостисканнями та інші ввічливі прощальні ритуали. Ґальдо поспішив геть, наостанок зробивши кілька знаків рукою, вдавши, немов поправляє капелюх:
Дон Сальвара кілька секунд задумливо дивився йому вслід, а потім повернувся до Лока, коли їхня маленька група продовжила свою подорож до готелю. Якийсь час вони розмовляли про те про се. Лок у личині Фервайта без жодних труднощів удав, як поволі згасла радість від зустрічі з «Еккарі». Незабаром він демонстрував справді пригнічений настрій, який пояснював головним болем від спроби задушення. Дон Сальвара і Конте залишили двох Шляхетних Шельм перед цитрусовими садами «Завалу борта» з наставляннями гарненько відпочити цієї ночі, мовляв справи почекають до завтра.
Щойно Лок із Жаном опинилися самі в номері (пака «цінного» краму була в Жана на плечах), вони повистрибували з брудного одягу, сховалися за новими масками і припустили до місць зустрічі, де мали чекати на повідомлення від Жука, якщо такі з’являться.
Цього разу метка темна фігура, яка безшумно перепурхнула з даху на дах, залишилася ніким непоміченою.
8
Повільно гасло Лжесвітло. Вітер Шибеника й болотний туман приклеювали до шкіри одяг, тютюновий дим швидко густішав довкола Кало й Ґальдо, покриваючи їх катарактою сірості. Близнюки сиділи, насунувши на голови каптури, й сходили потом у дверному прорізі цілком собі пристойного ломбарду на півночі району Старої Цитаделі. Ломбард уже замкнули на ніч; сім’я власника, вочевидь, веселилася, попиваючи щось, двома поверхами вище.
— Хороший був перший контакт, — сказав Кало.
— Хороший, еге?
— Та найкращий за весь час. Важко з усіма цими маскуваннями, та ще й коли це ми з тобою — красені в групі.
— Зізнаюся, я не знав, що ми поділяємо цю непросту ношу.
— Ну-ну, не будь такий строгий до себе. Зовнішністю ти цілком можеш до мене дорівнятися. А от мого хисту до науки тобі бракує. А ще мого безстрашшя. Ну й дару до спокушання жінок.
— Якщо ти про легкість, з якою жбурляєш монети на шльондр, тоді так, звісно. Ти — просто-таки благодійний бал для повій Каморра.
— А от це, — сказав Кало, — було справді некрасиво.
— Твоя правда. — Близнюки кілька секунд мовчки курили. — Вибач. Просто якось радості нема. Боюся я за малого, аж живіт скручує вузлами. Ти бачив...
— Додаткові піші патрулі. Ага. Стурбовані. Чув свистки. Прямо цікаво стало, що він там наробив і нащо.
— Напевно, у нього були причини. Якщо це й справді був такий хороший перший контакт, то це його заслуга. Надіюся, з ним усе добре, щоб ми могли вибити з нього дух.
У підсвіченому тумані поспішно проносилися фігури; на острові Старої Цитаделі було дуже мало елдерскла, тому слабке сяйво проливалася здалеку. З півдня долинав усе голосніший стукіт кінських копит по бруківці.
У цю мить Лок, безсумнівно, ховався біля Палацу Терпіння, поглядаючи на патрулі, які йшли через Чорний міст, щоби переконатися, що ті не везуть маленьких знайомих полонених. Або маленькі знайомі тіла. Жан буде на іншому місці зустрічі, нервово крокуючи і хрускаючи пальцями. Жук нізащо не повернеться просто до Храму Переландро, а також не підійде й на крок до «Завалу борта». Старші Шляхетні Шельми сиділи й чатували на нього в місті, серед паркої вологи.
Застукотіли дерев’яні колеса, роздратовано форкав кінь; віз зі скрипом зупинився за якихось двадцять футів від оповитих туманом братів Санців.
— Авендандо? — Гучний, але невпевнений голос вимовив це ім’я. Кало і Ґальдо скочили на ноги як один — «Авендандо» було їхнім сигналом для незапланованого рандеву.
— Сюди! — вигукнув Кало й жбурнув тонку цигарку забувши роздушити її п’ятою.
З імли вийшов чоловік, лисий і бородатий, з важкими руками трудящого ремісника та округлим черевцем, яке свідчило про помірний достаток.
— Я точно не знаю, як це працює, — сказав чоловік, — але якщо один з вас Авендандо, мені сказали, що я отримаю десять солонів, коли доставлю цю бочку до цього, е-е, дверного отвору. — Він показав великим пальцем через плече на візок.
— Бочка. Точно. — Ґальдо намацав гаманець, відчуваючи, як схвильовано застугоніло серце. — Що, а-а-а, у цій бочці?
— Ну точно не вино, — сказав незнайомець. — І недуже ввічливий хлопчина. Але він пообіцяв десять срібняків.
— Звичайно. — Ґальдо швидко відрахував яскраві сріблясті диски у підставлену долоню чоловіка. — Десять за бочку. Ще один за те, щоб забув про все це, еге?
— От халепа, пам’ять геть нікудишня, бо я й не пам’ятаю, за що ти мені платиш.
— От і молодець. — Ґальдо запхав гаманець назад під плащ і побіг на допомогу Кало, який заліз на воза й стояв над дерев’яною бочкою середнього розміру. Корок, яким зазвичай затикали бочку згори, зник, залишивши невеликий темний отвір. Кало тричі цюкнув по бочці; у відповідь він одразу почув три слабкі постукування. З усмішкою на обличчях близнюки Санци зняли бочку з фіри й кивнули візникові на прощання. Чоловік знову сів на свою підводу й невдовзі розчинився в темряві, посвистуючи, а в його кишенях дзвеніло удвадцятеро більше монет, аніж коштує порожня бочка.