Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 14)

— Що ж, — сказав Кало, коли вони відкотили бочку до дверей, — це вино, напевно, трохи замолоде і сире ще для декантації.

— Поставимо в льох на п’ятдесят-шістдесят років?

— Я подумав, що можна просто вилити його в річку.

— Правда? — Ґальдо побарабанив пальцями по бочці. — І що такого річка зробила, щоб таке заслужити?

Зсередини бочки почувся шум, який нагадував слабкий протест. Кало й Ґальдо разом нахилилися до отвору.

— Так, Жучику, — почав Кало, — я впевнений, що в тебе є прекрасне пояснення, чому ти там, і чому ми тут і переживаємо через тебе.

— У мене є чудове пояснення насправді. — Голос Жука був хрипкою луною. — Вам сподобається. Але спочатку розкажіть мені, як пройшла партія!

— Це була неймовірної краси річ, — сказав Ґальдо.

— Три тижні, не більше, — і облапошимо ми цього дона до останнього клаптя шовку його дружини, — додав Кало.

Хлопчик зітхнув з очевидним полегшенням.

— Здорово. Що ж, трапилося, а-а-а, таке: зграя жовтих курток прямувала до вас. Те, що я зробив, аби відвернути їх, дуже їм не сподобалося, тож я побіг до знайомого бондаря у Старій Цитаделі. Він, бува, працює з деякими виноробнями вище по річці, і в нього всенький двір заставлений бочками. Ну от, я просто запросив себе сам, заскочив до одної й сказав йому, що як я посиджу там, поки він не доставить мене сюди після Лжесвітла, то йому за це буде вісім солонів.

— Вісім? — Кало почухав підборіддя. — Нахаба щойно попросив десять, а отримав одинадцять.

— Та то нічого. — Жук кахикнув. — Мені стало нудно сидіти в тому дворі, того я смикнув його гаман. Там мідяків на якихось два солони набереться. Тому отримали собі трохи грошей назад.

— Хотів було сказати щось співчутливе про те, що ти лежав у бочці пів дня, — сказав Ґальдо, — але це ти дурницю утнув.

— Ну годі тобі! — Жук здався справді ображеним. — Він певний, що я весь час пробув у бочці, то чому він мене підозрюватиме? А ти щойно дав йому купу грошей, то чого б він сумнівався в тобі? Ідеально ж! Лок оцінив би.

— Жуче, — сказав Кало, — Лок для нас як брат, і нашій любові до нього немає меж. Але три найфатальніших слова в теринській мові — «Лок оцінив би».

— До цього дорівняється хіба «Лок навчив мене нового трюку», — додав Ґальдо.

— Єдина людина, якій сходять з рук витівки Лока Ламори...

— ...це сам Лок...

— ...тому що ми думаємо, що боги бережуть його для справді великої смерті. Щось таке з ножами та гарячою праскою...

— ...і п’ятдесятьма тисячами глядачів, які скандуватимуть його ім’я.

Брати дружно кахикнули.

— Ну, — сказав нарешті Жук, — я зробив це, і мені це зійшло з рук. Може, їдьмо вже додому?

— Додому, — розмірковував Кало. — Звичайно. Лок і Жан ридатимуть над тобою, як бабуськи, коли дізнаються, що ти живий, того не змушуймо їх чекати.

— Можеш не вилазити, у тебе ноги, напевно, потерпли, — сказав Ґальдо.

— Потерпли! — кувікнув Жук. — Але ви не мусите нести мене аж туди...

— Ти ніколи в житті не говорив настільки слушно, Жуче! — Ґальдо зайняв позицію біля бочки й кивнув Кало. Посвистуючи в унісон, обидва брати почали котити бочку по бруку до Храмового району, і не обов’язково найшвидшим чи найзручнішим маршрутом.

Інтерлюдія

Лок пояснює

— Це був нещасний випадок, — нарешті сказав Лок. — І те, і те.

— Що-що? Я, певно, недочув. — Очі отця Ланца звузилися в слабкому червоному сяйві крихітної керамічної лампи Лока. — Я міг би поклястися, що ти просто сказав: «Перекиньте мене через парапет. Я — мале нікчемне хлоп’я й готовий померти в цю ж мить».

Ланц переніс їхню розмову на дах храму, де вони затишно розташувалися під високими парапетами, які мали обвивати декоративні рослини. Давно занедбані висячі сади Дому Переландро були невеликим, але важливим аспектом жертовної трагедії Безокого священника; ще одна декорація, щоб викликати відміряне монетами співчуття.

Над головою скаламутилося хмаровиння, блідо відбиваючи різнокольорові відблиски освітленого вечірніми ліхтарями Каморра, затуляючи місяці й зірки. Вітер Шибеника лиш волого підштовхував мляве повітря навколо Ланца й Лока, коли хлопець намагався все пояснити.

— Ні! Я правда хотів зробити їм боляче, але це все. Я не знав... я не знав, що станеться таке.

— Ну в це я майже вірю. — Ланц постукав вказівним пальцем правої руки по лівій долоні. Таким жестом на каморрському ринку давали знак не зволікати й продовжувати. — Розкажи мені все. Це «майже» становить для тебе серйозну проблему. Зроби так, щоб я все зрозумів, починаючи з першого хлопчика.

— Веслін, — прошепотів Лок. — І Ґреґор, але спочатку Веслін.

— Еге, Веслін, — погодився Ланц. — Веслін. Бідна душа, йому на шиї вирізав зайвий отвір не хто інший, як твій старий господар. Йому довелося купити один із цих чудових зубів акули в капи й скористатися ним. Так чому?

— На пагорбі деякі старші хлопці та дівчата перестали виходити на діло. — Лок міцно сплів пальці й дивився на них, наче ті могли дати відповіді. — Вони просто забирали речі, коли ми поверталися щодня. Робили трус. Передавали наші звіти хазяїнові замість нас, іноді щось забували розказати.

Ланц кивнув.

— Привілеї віку, статури та виціловування срак. Якщо переживеш цю розмову, то побачиш, що так само ведеться і в більшості великих банд. Більшості.

— І був один хлопчик. Веслін. Він ще й не таке робив. Бив нас ногами, кулаками, забирав одяг. Змушував нас робити всяке. Багато разів він брехав господареві про те, що ми приносили. Він віддавав деякі з наших речей старшим дівчатам із Домушників, і всі ми на вулицях отримували менше їжі — особливо трюкачі. — Долоньки Лока розціпилися й повільно стиснулися в кулаки. — А якщо ми намагалися сказати хазяїну, він тільки сміявся, ніби знав про це й думав, що це смішно! І після того як ми розказували йому, Веслін... Веслін робив гірше.

Ланц кивнув, а потім знову постукав вказівним пальцем по долоні.

— Я думав про це. Я багато думав про це. Ніхто з нас не міг побити його. Він був занадто великий. Ні в кого з нас не було кремезних друзів у пагорбі. А якби ми об’єдналися проти Весліна, то всі його дебелі друзі прийшли б за нами. Веслін щодня виходив із друзями. Ми їх бачили, коли працювали; вони не втручалися, але спостерігали за нами, розумієте? І Веслін казав усяке. — Стулені в похмуру риску, губи Лока були б комічними на якомусь менш брудному, менш виснаженому лиці, з не таким спустошеним поглядом; хлопчик же скидався на тоненького гаргуйля на стіні, який готується до стрибка. — Казав нам усяке, коли ми поверталися. Про те, які ми були незграбні або ледачі, що не хапнули достатньо. І потім стусав нас і давав нам ще більше буханців і ще більше обманював. Я думав, думав і думав, що робити.

— І тебе пронизала ідея, — підказав Ланц, — доленосна ідея. Тільки твоя ідея?

— Так. — Хлопець енергійно кивнув. — Тільки моя. Я був сам, коли у мене виник задум. Я бачив кілька жовтих курток і подумав... Я міркував про їхні палиці та їхні мечі. І ще припустив, а якщо вони поб’ють Весліна? Що, якби в них була причина не любити його?

Лок замовк, щоб перевести дух.

— І я мізкував і мислив, але нічого не спадало на гадку. Я не знав як. Але потім я подумав, а що, якби вони не сердилися на Весліна? А що, якби я використав їх як привід, щоб хазяїн розлютився на Весліна?

Ланц глибокодумно кивнув.

— А де ти взяв монету з білого заліза?

Лок зітхнув.

— На вулиці. Усі ми, кому не подобався Веслін, крали зайве. Ми пильнували, хапали й наполегливо працювали. Це зайняло тижні. Вічність! Я мав отримати біле залізо. Нарешті я смикнув одну таку монету в товстого чоловіка, одягненого в чорне. Смішне таке вовняне пальто й краватки.

— Вадранець. — Ланц, здавалося, дуже здивувався. — Напевно, якийсь купець приїхав у справах. Вадранці надто горді, щоб одягатися за погодою, а іноді занадто скупі, щоб сходити до кравця в місті. Отже, монету з білого заліза ти отримав. Цілу крону.

— Усі хотіли її побачити. Кожен бажав помацати. Я дозволив їм, а тоді наказав усім мовчати. Я змусив їх пообіцяти не говорити про неї. Сказав їм, що так ми доберемося до Весліна.

— І що ж ти зробив зі своєю монетою?

— Поклав у гаманець, маленький шкіряний такий. Такий, які ми смикаємо в перехожих. А тоді сховав його в місті, щоб у нас його не забрали. У місці, про яке ми всі знали, куди ніхто не міг потрапити. І я побачив, що Веслін із друзями вийшли з пагорба, взяв монету й одного дня я повернувся рано. Я віддав мідяки та хліб старшим дівчатам у дверях, але монету сховав у черевику. — Тут Лок замовк і повозився зі своєю маленькою лампою, від чого на його обличчі захиталося червоне світло.

— Я поклав її в кімнаті Весліна. У тій, де вони з Ґреґором сплять, — гарний сухий склеп у центрі пагорба. Знайшов розхитаний камінь і сховав туди гаманець, а коли переконався, що мене ніхто не зловив, попросився зустрітися з хазяїном. Я сказав, що дехто з нас бачив Весліна на посту жовтих курток на Тіснині. Що він брав у них гроші. Що він нам показував їх і пригрозив, що коли ми нажаліємося, він здасть нас жовтим курткам.

— Дивовижно. — Ланц почесав бороду. — Ти знав, що не так сильно белькочеш і затинаєшся, коли пояснюєш, як знатно когось обмахлярив?

Лок кліпнув, потім задер підборіддя й пильно втупився в Ланца. Чоловік засміявся.