Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 16)

— Ковток чогось був би дуже до речі, — сказав він. — Але, а-а, боюся, тоді я не відповідатиму за свій стан, люба донно Софіє. Я мав немало справ у вашому місті — я знаю, як тут п’ють, коли обговорюють діло.

— «Ранок — для поту, а ніч — для гризот», — сказав дон Сальвара, відійшовши від поручня, й махнув своєму слузі. — Конте, я певний, що наш пан Фервайт щойно попросив не менше ніж імбирний ошпарок.

Конте метнувся виконати прохання дона, спершу вибравши високий кришталевий келих для вина, у який налив на два пальці найчистішої каморрської імбирної олії кольору горілої кориці. До цього він плеснув молочно-грушевого бренді, а потім прозорого густого лікеру, під назвою «адженто», який насправді був кулінарним вином, приправленим редькою. Намішавши такий коктейль, Конте обмотав пальці лівої руки мокрим рушником і потягнувся до закритої жаровні, що тліла біля бару. Він витягнув тонкий металевий стрижень, який світився оранжево-червоним на кінчику, і занурив його в коктейль; рідина зашипіла й виплюнула невеликий димок пряної пари. Конте швидко рівно тричі перемішав напій, а потім підніс його Локу на тонкій срібній тарілці.

Лок практикував цей ритуал чимало разів протягом багатьох років, але коли холодний опік від імбирного ошпарку торкнувся його губ, розітнувши кожну дрібну тріщинку пекучим жаром й окресливши кожну щілину між зубами та яснами спалахами вишуканого болю, — ще до того, як напій потрапив на язик і горло, він не зміг повністю стримати спогади про Пагорб Тіней і покарання Батька злодіїв, про рідкий вогонь, який повз пазухами й горів за очима, аж поки не захотілося їх вирвати. Висловити дискомфорт під час першого ковтка напою було набагато легше, ніж удавати інтерес до донни.

— Ні з чим незрівнянна річ, — закашлявся він, а тоді швидкими поривчастими рухами ледь-ледь послабив чорні хустки на шиї. Сальвари чарівно посміхнулися. — Мені знову нагадали, чому я так успішно продаю вам слабші напої.

2

Раз на місяць на Мінливому ринку не велася ніяка торгівля. Щочетвертого Дня ледаря купці трималися подалі від великого кола, що примикає до річки Анжевіна; натомість вони дрейфували або стояли на якорі неподалік, поки половина міста висипала подивитися на Мінливу Гульню.

У Каморрі ніколи не було великого кам’яного чи елдерскляного амфітеатру, а натомість там склався цікавий звичай відновлювати коло глядачів заново кожної Гульні. Величезні багатоповерхові оглядові барки відбуксирували та міцно закріпили до кам’яних хвилерізів, вони оточували Мінливий ринок, наче плавучі скибочки, відрізані від серця великого стадіону. Кожною баркою заправляла сім’я-конкурент або купецьке об’єднання. Вони всі люто змагалися за глядачів, а бійки серед завсідників-клієнтів, які виборювали місця на особливо милих серцю барках, були цілком частим явищем.

При правильному вирівнюванні ці баржі утворювали дугу приблизно на половині окружності Мінливого ринку. Для човнів, які заходили в центр спокійної води, розчищали канал, а решта периферії була зарезервована для прогулянкових барок знаті. На будь-якій Гульні можна розраховувати на добру сотню барок, і їх буде вполовину більше на великі святкування, як-от це. До свята літнього сонцестояння і Дня змін залишалося менше ніж три тижні.

Ще до того як почалися розваги, Мінлива Гульня була сама по собі видовиськом — велика хвиля багатих і бідних, на човнах і піших, боролася за місце в традиційному змаганні, яке дуже любили саме за відсутність правил. Жовті куртки в такі дні були на службі, але переважно для того, щоб не допустити кривавих сутичок, а не запобігти заворушенням узагалі. Гульня була загальноміською пиятикою, подарунком герцога людям, який той охоче списував зі своєї скарбниці. Добра Гульня успішно висмикувала отруйні ікла з будь-яких заворушень, перш ніж ті встигали нагноїтися.

Шовковий навіс над головами не вберігав від полуденного пекла, а Лок із Сальварами ускладнювали собі ситуацію, попиваючи імбирні ошпарки, поки дивилися крізь рябий серпанок спеки на тисячі каморрців, що набивалися в барки простолюдинів. Конте приготував ідентичні напої для свого лорда і леді (хоча, мабуть, з дещо меншим вмістом імбирної олії), які їм подавав «Ґрауманн», за звичаями каморрсього етикету в подібних ситуаціях. Келих Лока був напівпорожнім; алкоголь розширювався кулькою теплом у його шлунку і яскравим спогадом у горлі.

— До діла, — сказав він нарешті. — Ви були... такі добрі до нас із Ґрау. Я погодився відплатити за цю доброту й розповісти, у яких я справах тут, у Каморрі. Тож поговорімо про це, якщо ваша ласка.

— У вашому житті ще ніколи не було такої нетерплячої авдиторїї, пане Фервайте. — Найняті доном веслярі тягнули їх до кола Гульні, і вони наближалися до безлічі традиційніших прогулянкових барок, деякі з них уже повнилися десятками чи сотнями гостей. Очі дона світилися жадібною цікавістю. — Розкажіть нам.

— Королівство Семи Основ тріщить по швах. — Лок зітхнув. — Це ні для кого не секрет.

Дон із донною безтурботно потягували свої напої, нічого не кажучи.

— Кантон Емберлен є периферійною частиною великого конфлікту. Але граф фон Емберлен і Чорний стіл працюють у різних, а-а, напрямках, щоб заподіяти йому суттєву шкоду.

— Чорний стіл? — запитав дон.

— Я прошу вибачення. — Лок зробив крихітний ковточок свого напою і язиком потекла нова порція вогню. — Чорний стіл — це те, що ми називаємо радою наймогутніших купців Емберлена. Серед них і мої господарі Дому бель Остер. Куди не глянь, за винятком військових і податкових питань, вони заправляють кантоном Емберлен. І вони втомилися від графа і від торгових гільдій в інших шести кантонах. Утомилися від обмежень. Емберлен багатіє на нових способах спекуляцій та підприємництва. Старі гільдії стали тягарем на їхній шиї.

— Цікаво, — сказала донна, — що ви говорите «їхній», а не «нашій». Це важливо?

— Певною мірою. — Ще один ковток напою; секунда робленої нервовості. — Дім бель Остер погоджується, що гільдії віджили свою корисність; що торгові практики минулих століть не повинні диктуватися законами гільдій. Ми не обов’язково погоджуємося, — він знову сьорбнув напій і почухав потилицю, — що графа фон Емберлена потрібно скинути, поки він перебуває за межами кантону з більшою частиною своєї армії на боці своїх кузенів у Парлеї та Сомнеї.

— Свята Дванадцятка! — Дон Сальвара похитав головою, ніби хотів очистити її від почутого. — Вони не можуть серйозно так думати. Емберлен... менший за Каморр! Відкритий з моря з двох сторін. Захиститися неможливо.

— І все ж підготовчі роботи ведуться. Річний оборот банків і торгових домів Емберлена в чотири рази вищий, ніж у найбагатшому після нього кантоні Основ. Чорний стіл зупинився на цьому. Золото, безумовно, слід розглядати як потенційну силу, проте Чорний стіл помилково вважає його безпосередньою владою саме по собі. — Він допив свій напій одним довгим ковтком. — Через два місяці однаково почнеться громадянська війна. Наступники не віщують нічого доброго. Стради і Дворіми, Рацули і Стриги — усі вони точать ножі й готують солдатів. Проте, поки ми говоримо, купці Емберлена намагаються, коли немає графа, узяти під варту решту дворян і забрати собі флот. Набрати рекрутів із «вільних громадян». Платити найманцям. Якщо коротко, тепер вони спробують відокремитися від Основ. Це просто неминуче.

— І який стосунок це має до вашого візиту сюди? — Пальці донни, що стискали келих, побіліли; вона зрозуміла, що означала історія Фервайта. Війна, масштабніша за будь-що бачене століттями — громадянська війна, можлива економічна катастрофа.

— Мої господарі з Дому бель Остер вважають так: щури в трюмі мають мало шансів стати за стерно корабля, який ось-ось сяде на дно. Але ті самі щури можуть легко покинути корабель.

З

У центрі Гульні у воду занурили низку високих залізних кліток. Деякі з них служили опорою для дерев’яних планок, на яких могли стояти артисти, жертви, бійці та слуги; кілька особливо масивних кліток стримували темні фігури, які зловісно кружляли під напівпрозорою сірою водою. Довкола неспішно веслували човни-помости, де виступали танцюристи на канатах, метальники ножів, акробати, жонглери та силачі; з води пласкою луною котилися схвильовані вигуки зазивок з довгастими мідними рупорами.

Першими на будь-якій Гульні були Бої Спокути, де дрібні злочинці з Палацу Терпіння могли добровольцями брати участь у нерівній боротьбі в обмін на зменшення покарання або хоч якесь покращення умов життя. Зараз буханців роздавав дуже мускулистий нікавеццо («караюча рука»), один із гвардійців герцога. Солдат був у чорній шкіряній броні, з лискучим сталевим нагрудником і сталевим шоломом зі свіжовідрізаним плавником гігантської летючої риби. Луска й хребет мерехтіли на сонці, коли солдат крокував туди й назад, роздаючи, на позір без жодних зусиль, удари обшитим залізом ціпком.

Нікавеццо стояв на невеликій, але стійкій платформі. Його оточувала низка круглих дерев’яних стовпчиків, розділених водою на відстань простягнутої руки. На цих хитких платформах стояли два десятки худих брудних в’язнів, кожен озброєний маленьким дерев’яним дрючком. Спланований напад міг би подолати їхнього мучителя, але цій групі, здавалося, бракувало темпераменту для спільної дії. Вони підходили до нікавеццо поодинці або невеликими групами й одне по одному падали під ударами, від яких гриміли черепи. Довкола кружляли човники й виловлювали непритомних в’язнів, перш ніж їх навіки поховає вода — герцог у своїй милості не дозволяв, щоб Бої Спокути були смертельними.