Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 15)

— Це не була критика, синку, і я не хотів перекривати потік. Продовжуй свою історію. Звідки ти знав, що твоєму старому хазяїну це не сподобається? Чи пропонували коли-небудь жовті куртки тобі чи твоїм друзям гроші?

— Ні, — сказав Лок. — Ні, але я знав, що хазяїн давав їм гроші. За послуги, за інформацію. Ми іноді бачили, як він кладе монети в гаманці. Тому я гадав, що, можливо, я міг би тут щось придумати.

— Он як. — Ланц потягнувся до складок мантії й дістав плескатий шкіряний гаманець, який мінився барвою печеної цегли при світлі лампи Лока. Звідти він дістав клаптик паперу, на який витрусив темний порошок з іншого кутка гаманця. Він швидко склав кінець до кінця, поки папір не перетворився на щільний циліндр, і з вишуканою грацією запалив один кінець, тримаючи його в полум’ї лампи. Незабаром він уже посилав примарні сірі клуби диму вгору, а ті приєднувалися до сірих примарних хмар; речовина пахла підпаленою сосновою смолою.

— Вибач, — сказав Ланц, пересунувшись праворуч, щоб не дихати димом на хлопчика. — Дозволяю собі дві за ніч; міцнішу цигарку — перед обідом, а слабшу — після. Після затяжки все смачніше.

— Значить, я лишаюся на вечерю?

— Го-го, мій зухвалий маленький опортуністе. Скажімо так, ситуація досі невизначена. А ти не соромся, закінчуй історію. Ви підказали своєму старому хазяїнові, що Веслін підпрацьовує запасним членом знаменитої каморрської поліції. Він, мабуть, утнув неабияку істерику.

— Він сказав, що вб’є мене, якщо я брешу. — Лок і собі підібрався праворуч, ще далі від диму. — Але я сказав, що він сховав монету у своїй кімнаті. У його з Ґреґором кімнаті. І тоді... він перекопав усю кімнату. Я дуже добре сховав монету, але він її знайшов. Він мав її знайти.

— М-угу... І що ж за твоїм планом мало статися потім?

— Я не знав, що їх уб’ють! — Ланц не почув справжнього горя в цьому тихому й пристрасному голосочку, але, здавалося, було в ньому справжнє здивування, справжня досада. — Я хотів, щоб він побив Весліна. Я подумав, що, можливо, він зробить це на очах у всіх нас. Більшість вечорів ми їли разом. Весь пагорб. Усі, хто десь налажав, мали робити трюки або служити й чистити все, іноді їх дубасили палицею. Змушували пити імбирну олію. Я думав, що йому дістанеться щось таке. І можливо, все разом.

Ланц затримав хмарину диму довгу мить, наче тютюн міг наповнити його прозрінням, і відвів погляд від Лока. Тоді він нарешті видихнув маленькими затяжками, попахкуючи хиткі півмісяці, які тріпотіли за кілька футів від нього й зникали в імлі. Він кахикнув і повернувся до хлопчика.

— І ти, безперечно, зрозумів ціну добрих намірів, чи не так? Побиття палицею. Прибирання та обслуговування. Хех. Бідолашного Весліна прибрали й обслужили як треба. Як це зробив твій старий хазяїн?

— Його не було кілька годин, а повернувшись, він став чекати. У кімнаті Весліна. Коли Веслін із Ґреґором повернулися того вечора, поруч були старші хлопчики. Тому вони нікуди не могли піти. А потім... хазяїн просто вбив їх. Обох. Перерізав Весліну горлянку, і... дехто казав, що він деякий час дивився на Ґреґора, але нічого не сказав, а потім просто... Лок зробив такий самий рух двома пальцями, що й Ланц раніше. — Він прикінчив і Ґреґора.

— Ну звісно прикінчив! Бідолаха Ґреґор. Ґреґор Фосс його звали, так? Один із тих щасливчиків-сиріток, достатньо дорослих, щоб пам’ятати своє прізвище, чимось схожий на тебе. Звісно, твій старий хазяїн і його прикінчив. Вони з Весліном були найкращими друзями, правда? Два ковтки з однієї пляшки. Елементарне припущення, ніби один знав, що другий ховає під каменем гроші. — Ланц зітхнув і протер очі. — Елементарно. Отже, тепер, коли ти все розповів, хочеш, я вкажу, де ти все зіпсував? І поясню, чому більшість твоїх маленьких друзів із Вуличних, які допомогли тобі урвати ту білу монету, до ранку вже будуть мертві?

Глава друга

Другий контакт на Зубному видовищі

1

День Ледаря, одинадцята година ранку, Мінлива Гульня. Сонце знову пекло лихим білим світлом діаманта у вогні, випалюючи дугу на порожньому небі й розливаючи тепло, яке можна було відчути на шкірі. Лок стояв під шовковим навісом на прогулянковій барці дона Сальвари, вбраний в одяг і манери Лукаса Фервайта, і дивився на Гульню, що поволі набиралася людьми.

Ліворуч від нього на помості примостилася трупа канатохідців; четверо з них стояли, зображуючи ромб, на відстані приблизно п’ятнадцяти футів одне від одного. Поміж танцюристів бриніли довжелезні яскраві шовкові мотузки, обкручені навколо їхніх рук, грудей і ший — здавалося, що кожен артист гоцав на чотирьох-п’яти відрізках одночасно. Ці пасма утворювали хитку сітку між танцюристами, а в цій павутині за допомогою спритних зачіпок були підвішені всілякі дрібні предмети: мечі, ножі, пальта, чоботи, скляні статуетки, блискучі дрібнички. Усі ці предмети повільно, але поступово, переміщалися в різних напрямках, коли танцюристи крутили руками й рухали стегнами, розпускаючи старі вузли й неймовірно плавкими жестами утворюючи нові, тугіші.

Це було незначне диво на жвавій річці чудес, не останнім з яких була барка дона та донни Сальвара. Чимало знаті тягали дерева до своїх садів на воді й назад, а нові друзі Лока були першими, хто пішов ще далі. Їхня прогулянкова барка була постійним плавучим фруктовим садом у мініатюрі. Якихось п’ятдесят кроків завдовжки і двадцять завширшки, це був двокорпусний дерев’яний прямокутник, набитий ґрунтом, який живив десяток дубів та оливкових дерев. Їхні стовбури були однаково чорні як ніч, а шелесткі каскади листя були неприродно смарагдові, яскраві, немов налаковані — очевидне свідчення тонкої науки алхімічної ботаніки.

Довкола кількох таких дерев, перехрещені плямами тіні, що відкидало листя, зміїлися широкі завитки сходів, ведучи до оглядової рубки дона з шовковим балдахіном. Та зручно примостилася в гіллі, відкриваючи очам краєвид попереду. По обидва боки цієї надзвичайно показної частини плавучого лісу сиділо по двадцятеро найнятих веслярів. Ті гребли на конструкціях, схожих на аутригери, які не давали важкій центральній частині яхти зануритися вбік.

Рубка могла легко вмістити двадцятеро душ; цього ранку там були лише Лок із Жаном, дон із донною й вічно пильний Конте, який зараз пантрував бар з різноманітними напоями, який цілком можна було прийняти за лабораторію аптекаря. Лок перевів погляд на танцюристів на канаті, відчувши з ними дивну спорідненість. Не в них одних була можливість зіпсувати сьогодні майстерний виступ.

— Пане Фервайте, ваш одяг! — Донна Софія Сальвара стояла з ним на краю оглядової рубки, її руки стискали поручень за якісь дюйми від його пальців. — Ви мали б у ньому такий гарний вигляд у якусь зі своїх емберленських зим, але чому ви повинні терпіти його в наше літо? Ви скоро будете червоні, мов ружа! Може, вам таки краще щось зняти?

— Мені... пані, мені, запевняю вас... дуже зручно. — Тринадцять богів, вона правда загравала з ним. І легка посмішка, яка з’явилася на обличчі її чоловіка, сказала Локу, що Сальвари спланували це заздалегідь. Трохи пильної жіночої уваги, щоб збентежити незграбного купця — ідеально інсценований і цілком поширений трюк. Гра перед грою, так би мовити. — Я вважаю, що будь-який дискомфорт, який приносить мені моє вбрання у вашому... дуже цікавому кліматі, лише стимулює мене. До концентрації. Тримає мене в діловому тонусі.

Жан, що стояв за кілька кроків позаду цих двох, прикусив язика. Спускати на Лока Ламору білявок було те саме, що кидатися листям салату в акул, а донна Софія була ще й якою білявкою — одною з тих красивих виняткових теринок зі шкірою, схожою на обгорілий бурштин, і волоссям кольору мигдального масла. Її погляд був глибокий і твердий, темно-помаранчева літня сукня з кремово-білою нижньою спідницею, що ледь проступала по краю, ловко не приховувала вигинів фігури. Що ж, Сальварам просто-таки пощастило наштовхнутися на злодія з найдивнішим смаком на жінок. Жан міг милуватися донною за них обох; його обмежена роль сьогодні (і його «травми») не лишали йому нічого іншого.

— Наш пан Фервайт зроблений з надзвичайно суворого матеріалу, моя люба. — Дон Лоренцо опирався на поручень у дальньому кутку, вбраний у вільний білий шовк та оранжевий камзол, що пасував до сукні його дружини, застебнутий лише на нижню застібку. На шиї чоловіка дженджуристо спадали білі шийні хустки. — Вчора він отримав лупки на все життя, а сьогодні зодяг на себе стільки вовни, що стачить на п’ятьох чоловіків. Мушу сказати, я все більше хвалю себе за те, що висмикнув вас у Джакобо, Лукасе.

Лок обдарував усміхненого дона легким поклоном і власного ніяковою усмішкою.

— Випийте хоча б щось, пане Фервайте. — Рука донни Софії ненадовго затрималася над Локовою, і він устиг відчути різноманітні мозолі й хімічні опіки, яких не міг приховати жоден манікюр. Вона таки була справжньою алхімічною ботаникинею, а ця барка була безпосередньою роботою її рук і результатом її задуму. Величезний талант і холодний розум. Очевидно, Лоренцо був з них двох імпульсивнішим, а якщо ще й і мудрішим, то зважив би думку своєї дружини, перш ніж погодитися на будь-яку з пропозицій Лукаса Фервайта. Тому Лок сором’язливо всміхнувся до неї й ніяково відкашлявся. Нехай думає, що він у неї на гачку.