Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 17)

Лок лиш на секунду відвів руку з пустим келихом, як Конте вирвав його з пальців з грацією фехтувальника, який обеззброює супротивника. Коли слуга дона підійшов до бару, Лок прокашлявся.

— Поки що нема нужди наповнювати цей келих, Конте. Дякую вам за люб’язність, але з вашого дозволу, мілорде і міледі Сальвара, я хотів би презентувати вам кілька подарунків. Один — як символ простої гостинності. Другий — як... ну, ви побачите. Ґрауманне?

Лок клацнув пальцями, і Жан кивнув. Його кремезний товариш підійшов до дерев’яного столу біля бару і взяв дві важкі шкіряні сумки з укріпленими залізом кутиками й залізними замочками. Жан поставив їх там, де Сальвари могли їх легко побачити, а потім відступив, щоб Лок міг розпечатати сумки тонким ключем з різьбленої слонової кістки. З першої сумки він дістав бочку з блідого ароматного дерева, можливо, якийсь фут заввишки і пів фута в діаметрі, яку потім протягнув дону Сальварі. На поверхні бочки було просте чорне клеймо:

«Брандвін остершалін 502»

Лоренцо зі свистом випустив подих між зубів; можливо, його ніздрі навіть розширилися, хоча Лок зберігав на обличчі Лукаса Фервайта ввічливо нейтральний вираз.

— Дванадцять богів, та це ж п’ятсот другий! Лукасе, якщо вам здавалося, що я дражнив вас за відмову розлучитися з вашим добром, будь ласка, прийміть мої найглибші...

— Вам не треба перепрошувати, мілорде. — Лок відмахнувся від слів дона. — За ваше сміливе втручання, доне Сальваро, і за вашу гостинність сьогодні вранці, прекрасна донно, будь ласка, прийміть цю незначну прикрасу для ваших винних льохів.

— Незначну! — Дон узяв бочку й поклав її так обережно, наче немовля, народжене якихось п’ять хвилин тому. — У мене є п’ятсот шостий і пара п’ятсот четвертих. Я не знаю нікого в Каморрі, хто міг би похвалитися п’ятсот другим, хіба сам герцог.

— Що ж, — сказав Лок, — мої господарі тримали кілька під рукою відтоді, як пройшла чутка, що це особливо добрий купаж. Ми використовуємо їх, щоб... розтопити кригу в серйозних справах.

По правді, ця бочка була інвестицією в майже вісімсот повних крон і результатом морської подорожі узбережжям до Ашміра, де Лок і Жан зуміли виграти її в ексцентричного дрібного дворянина в нечесній картковій грі. Більшість грошей фактично пішла на те, щоб ухилитися від убивць або підкупити вбивць, яких згодом послав старий за своєю власністю. П’ятсот другий став майже надто дорогим для пиття.

— Який грандіозний жест, пане Фервайте! — Донна Софія просунула руку у згин ліктя свого чоловіка й власно усміхнулася йому. — Лоренцо, коханий, тобі слід частіше рятувати незнайомців з Емберлена. Вони такі чарівні!

Лок кашлянув і зачовгав ногами.

— Ах, годі вам, міледі. Доне Сальваро...

— Прошу, кличте мене Лоренцо.

— О доне Лоренцо, те, що я покажу вам далі, стосується безпосередньо того, чому я прибув сюди. — Він дістав з другої сумки подібну бочку, але ця була позначена лише стилізованою буквою «А» в колі з виноградних ліз.

— Це зразок з торішньої дистиляції, — сказав Лок. — П’ятсот п’ятдесят дев’ятий.

Дон Сальвара впустив бочку п’ятсот другого.

Донна з дівочою спритністю виставила праву ногу, підчепила бочку в повітрі й опустила її на палубу з легким стуком, а не з тріском розтрощеного дерева. Втративши рівновагу, вона таки зронила свій імбирний ошпарок; скло зникло за бортом і пішло на дно. Сальвари підтримали одне одного, і дон тремтячими руками підняв бочку з п’ятсот другим.

— Лукасе, — сказав він, — ви напевне... напевне ж жартуєте.

4

Локу було нелегко обідати, спостерігаючи, як єрештійська риба-диявол розриває десяток людей на воді, але він вирішив, що його личина емберленського купця, ймовірно, бачила і не таке у своїх численних уявних морських подорожах, а тому жодною рискою не видав на лиці своїх справжніх почуттів.

Давно минув полудень; завершилися Бої Спокути, і розпорядники Гульні перейшли до Судових конфіскацій. Це був ввічливий спосіб сказати, що чоловіки у воді були вбивцями, ґвалтівниками, работорговцями та паліями, відібраними до яскравої страти для розваги натовпу. Технічно кажучи, вони були озброєні, й отримали б менші покарання, якби змогли якимось чином убити того звіра, проти якого змагалися, але звірі завжди були настільки ж огидними, наскільки дана цим злочинцям зброя була сміховинною, тому переважно їх просто страчували.

У риби-диявола були дванадцятифутові мацаки — такої ж довжини, як її рухливе сіро-чорне смугасте тіло. Істота була замкнена в шістдесятифутовому колі кліток і платформ разом із кількома чоловіками, які з вересками молотили руками у воді — більшість із них уже давно покидала свої тонкі маленькі кинджали у воду. Платформи патрулювали нервові охоронці, озброєні арбалетами та піками, й зіштовхували полонених назад у воду, якщо ті намагалися вилізти. Іноді риба-диявол переверталася в бурхливих червоних водах, і Лок устигав угледіти одне чорне око без повіка, завбільшки із супову миску — геть таку, яку він зараз тримав у руках.

— Вам долити, пане Фервайте? — Конте завмер поруч зі срібною супницею в руках; у важкій червоній томатній юшці, приправленій перцем та цибулею, плавали білотілі креветки Залізного моря. У дона і донни Сальвара було цікаве почуття гумору.

— Ні, Конте, ви дуже люб’язні, але мені поки що досить. — Лок поставив миску з супом біля бочки п’ятсот п’ятдесят дев’ятого (насправді це була пляшка скромного п’ятсот п’ятдесятого за п’ятдесят крон, щедро змішаного з найзадьористішим ромом, який Жан зміг дістати й за який ще й мусив переплатити) і зробив ковток бурштинового напою зі свого келиха. Навіть розбавлена бозна-чим, підробка була дуже смачною. Ґрауманн запопадливо стояв за подружжям Сальвара, які сиділи навпроти Лока за столиком зі срібного дерева. Донна Софія бездумно вертіла в руках скибочки апельсина, тонкі, як папір, і закручені так, щоб утворювати їстівні квіти тюльпана. Дон Лоренцо, досі широко розплющивши очі, дивився на бренді у своїх руках.

— Це здається майже... святотатством! — Попри це дон зробив глибокий ковток, і в рисах його лиця залягла очевидна втіха. Вдалині за його спиною в повітря злетіло щось, що могло бути відрізаним тулубом, і зі сплеском плюхнуло вниз; довкола схвально загудів натовп.

Остершалінський бренді витримували не менше ніж сім років після дистиляції та купажування; стороннім людям неможливо було дістати бочку раніше цього терміну. Представникам Дому бель Остер заборонялося навіть говорити про партії, які ще не продавалися, а розміщення будинків, де витримувалося бренді, було таємницею, для захисту якої навіть наймали вбивць, коли це було необхідно. Дона Лоренцо мов блискавка вразила, коли Лок побіжно запропонував бочку п’ятсот п’ятдесят дев’ятого; його ледь не вирвало, коли Лок так само мигцем розкрив печатку й запропонував їм розпити напій за обідом.

— Так і є, — реготнув Лок. — Бренді — це релігія мого Дому, тому ми так серйозно до цього ставимося. — Враз посерйознішавши, він швидко провів пальцем по горлу. — Можливо, ми єдині люди в історії, які п’ють невитриманий зразок на обід із супом. Я подумав, вам сподобається.

— Ще й як! — Дон покрутив рідину у склянці й втупився в неї, ніби загіпнозований м’якою напівпрозорістю карамельного кольору. — А ще мені дуже цікаво, яку комбінацію ви приготували, Лукасе.

— Що ж. — Лок театрально покрутив власний келих. — За останні двісті п’ятдесят років було три вторгнення в Емберлен. Будьмо відвертими, обряди престолонаступництва Королівства Основ завжди означали спершу війська та кровопролиття, а тоді вже вдячні молитви й бенкети. Коли графи сваряться, Остершалінські гори є нашою єдиною перешкодою на суші й місцем важких боїв. Ці бої неминуче розливаються далі по східних схилах гір. Простісінько через виноградники Дому бель Остер. І цього разу буде те саме. Чорний стіл приведе їх на наші голови! Тисячі людей і коней поїдуть через перевали. Витопчуть виноградники. Грабуватимуть усе на виду. А тепер, коли в нас є олива, може бути навіть гірше. Через пів року наші виноградники можуть стати попелищем.

— Ви не здатні взяти й запакувати свої виноградники й повезти їх із собою, якщо ви... так би мовити... покинете корабель, — сказав дон Лоренцо.

— Не можу. — Лок зітхнув. — Саме остершалінські ґрунти частково роблять знаменитий остершалінський бренді. Якщо ми втратимо ці виноградники, все повториться — буде перерва у вирощуванні та перегонці. Десять, двадцять, може, навіть тридцять років. Чи й більше. І буде ще гірше. Наше становище жахливе. Граф не може віддати порти й доходи Емберлена, якщо Основи будуть на порозі громадянської війни. Він із союзниками підуть на штурм якомога швидше. Вони, найімовірніше, переріжуть увесь Чорний стіл, заберуть їхні товари та майно, конфіскують їхні кошти. Дім бель Остер теж не помилують.

— Чорний стіл діє тихо, але твердо. Ми з Ґрау відпливли п’ять днів тому, всього за дванадцять годин до того як дізналися, що порт буде перекрито. Кораблі під прапором Емберлена не випускають; їх усі ставлять у док на «ремонт» чи «карантин». Дворяни, які досі вірні графу, зараз під домашнім арештом, а їхню варту роззброїли. Наші кошти в різних кредитних домах Емберлена тимчасово заморозили. Усі торгові будинки Чорного столу погодили це між собою, щоб жоден із Домів не втік з усім золотом і крамом. Зараз ми з Ґрау працюємо за нашою місцевою кредитною лінією, створеною в Мераджіо багато років тому. Мій дім... ну, ми просто не тримали наших коштів за межами Емберлена. Трохи тут і трохи там для надзвичайних ситуацій.