Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 8)

— Я не налажаю, Жане. — Жук перетрусив думки, наче порожній гаманець, відчайдушно шукаючи щось, що допоможе розмовляти так само спокійно і впевнено, як завжди говорили Жан і всі старші Шляхетні Шельми, але язик більшості дванадцятирічних підлітків далеко випереджає розум. — Я чесно не налажаю, зуб даю, я обіцяю.

— От і молодець, — сказав Жан. — Радий це чути. Але в чому саме не налажаєш?

Жук зітхнув.

— Я подаю сигнал, коли Сальвара виходить із Храму щасливих вод. Я стежу за тим, хто ще намагається пройти повз завулок, особливо пильную за міською вартою. Якщо хтось з’явиться, я стрибаю з даху храму з мечем і відрубую їм кляті голови на місці.

— Ти що?

— Я сказав, що відволічу їх, як зможу. Жане, ти оглух чи що?

Ліворуч від них пропливала низка контор: лаковане дерево, шовкові навіси, мармурові фасади та інші показні штрихи вздовж набережної. У цьому ряду три- та чотириповерхових будинків вросли глибокі корені грошей і влади. Монетноцілувальний ряд був найстарішим і найбагатшим фінансовим районом на континенті. Це місце було настільки ж просочене владою та складними ритуалами, як і скляні висоти П’яти веж, де відокремилися від міста, яким вони правили, Герцог разом із Великими родинами.

— Ану паняй угору отак під мостами, Жуче. — Жан махнув кудись яблуком. — Його Милість будуть чекати нас там.

Просто посередині Монетноцілувального ряду Віа Каморрацца перетинають дві елдерскляні арки — високий і вузький місток для пішоходів та нижчий, ширший для візків. Суцільний блиск неземного скла скидався на рідкий діамант, ледь-ледь вигнутий гігантськими руками й залишений затвердіти над каналом. На правому березі була Фаурія, велелюдний острів багатоярусних кам’яних будинків і садів на дахах. Біля кам’яної набережної збивали піну дерев’яні колеса, втягуючи воду з каналу в мережу жолобів і віадуків, які перетинали вулиці Фаурії на кожному рівні.

Жук підігнав барку до хиткого причалу просто під містком; зі слабкої тонкої тіні арки на набережну стрибнув чоловік, одягнений (як Жук і Жан) у заляпані мастилом шкіряні бриджі й просту бавовняну сорочку. Наступний стрибок переніс його на барку, яка ледь-ледь похитнулася від його ваги.

— Салют вам, мосьпане Жане Таннене, і щиро вітаю вас із вдалою та вчасною появою! — сказав новоприбулий.

— А я вітаю вас із надзвичайною грацією, з якою ви зійшли на наш украй скромний човен, мосьпане Ламоро. — Жан підкреслив сказане, закинувши до рота недогризок яблука разом з насінням, і видав вологий хрускіт.

— Ну що ти за людина? — Лок Ламора висолопив язика. — Обов’язково так робити? Ти ж знаєш, що із зернят тих клятих яблук чорні алхіміки роблять рибну труту.

— От мені пощастило, що я не риба, — сказав Жан, проковтнувши останній пережований шматочок.

Лок був посереднім у всіх значеннях: середнього зросту, середньої статури, з помірно темним волоссям, коротко підстриженим над обличчям, яке не було ні красивим, ні незабутнім. Він скидався на справжнього теринця, хоча, можливо, шкіра в нього була трохи менш оливкова і рум’яна, ніж у Жана чи Жука; в іншому світлі він міг би зійти за дуже засмаглого вадранця. Навіть ясні сірі очі ніяк не виділялися на його лиці; таку людину боги немов навмисне створили для того, аби її не помічали. Він обперся спиною на лівий планшир і схрестив ноги.

— І тобі здоров, Жучку! Я знав, що ти пожалієш своїх старших колег і даси їм перепочити на сонечку, поки сам працюватимеш жердиною.

— Жан — старий ледачий гад, ось він хто, — сказав Жук. — І якщо я не пхатиму барку, він виб’є мені зуби в потилицю.

— Жан — найніжніша душа в Каморрі, і ти ранив її своїми звинуваченнями, — сказав Лок. — Тепер він всю ніч буде плакати.

— Я однаково не спав би всю ніч, — додав Жан, — і плакав би від ревматичних болей, і запалював свічки, щоб відігнати злі випари.

— Це не означає, що наші кістки не скриплять удень, мій жорстокий учню. — Лок потер колінні чашечки. — Ми принаймні вдвічі старші за тебе — що дивовижно для нашої професії.

— Тільки на цьому тижні Дочки Ази Ґілли цілих шість разів намагалися провести наді мною заупокійну службу, — сказав Жан. — Тобі пощастило, ми з Локом усе ще досить моторні, й беремо тебе з собою.

Для якогось перехожого Лок, Жан і Жук могли здатися екіпажем прокатної барки, що ліниво правували до перетину Віа Каморрацца та річки Анжевіни по вантаж. Жук пхав їх все ближче й ближче до Мінливого ринку; на воді множилися подібні баржі, лискучі чорні човники та побиті плавзасоби на всякий смак; далеко не всі добре трималися на плаву.

— Так-от про нашу партію, — сказав Лок, — як наш ревний молодий учень розуміє свою роль у плані?

— Я розказував це Жану весь ранок.

— І... висновок який?

— Та я його вже напам’ять знаю!

Жук з усієї сили наліг на жердину й повів їх у тісну прогалину між парою плавучих садів, обнесених високими стінами. Барка зайшла під гілля одного з садів, і над ними попливли аромати жасмину й апельсинів; через стіну одного садового човна визирнув сторожкий супровідник із ціпком у руці, готовий у разі потреби відбити їх. Великі барки, ймовірно, везли саджанці в сад якогось аристократа.

— Я напам’ять все знаю, я не налажаю! Обіцяю! Я знаю своє місце, знаю сигнали, і я не налажаю!

З

Кало термосив Лока з подвоєною силою, а той віртуозно грав жертву, але час минав. Хлопці борсалися в пастці своєї пантоміми, як фігури з неймовірно винахідливих пекл теринської теології: пара злодіїв, яким судилося провести вічність у провулку й грабувати жертв, які так ніколи й не віддавали богові душу і свої гроші.

— Тебе теж це все тривожить? — прошепотів Кало.

— Просто грай роль, — прошипів Лок. — Можна молитися й душити водночас.

Праворуч від хлопців почувся високий крик, який відлунював бруком та стінами Храмового району. За цим — вигуки й рипливі кроки людей у бойовому спорядженні, але звуки ці віддалялися від завулка, а не наближалися до нього.

— Схоже на Жука, — сказав Лок.

— Сподіваюся, це він так увагу відвертає, — сказав Кало, на мить ослабивши хватку на мотузці.

Тієї ж миті через щілину неба між високими стінами завулка майнула тінь і на якусь хвилю впала на хлопців.

— А це що в чорта було? — спитав Кало.

Праворуч від них хтось знову закричав.

4

Жук доправив усю їхню компанію з Віа Каморрацца на Мінливий ринок вчасно, якраз тоді, коли дзвіночки на вершині Західної сторожової вежі піймали вітерець із моря і продзвонили одинадцяту годину ранку.

Мінливий ринок був озером відносно спокійної води в самому серці Каморра, мабуть, пів милі в окружності. Низка кам’яних хвилерізів захищала його від бурхливого потоку Анжевіни та навколишніх каналів. Єдина справжня течія на ринку була рукотворна; сотні й сотні купців повільно й обережно йшли одне за одним проти годинникової стрілки на своїх човнах, штовхаючись за цінні місця навпроти плескуватих хвилерізів, де снували юрби покупців і туристів.

Міські вартові у своїх гірчично-жовтих плащах командували лискучими чорними катерами — на кожному веслувало з десяток закованих у кайдани в’язнів із Палацу Терпіння — і довгими жердинами й грубою лайкою розчищали кілька нерівних каналів крізь пливний хаос ринку. По цих каналах проходили прогулянкові барки знаті, обважнілі вантажні барки і просто порожні, як та, у якій сиділа трійця Шляхетних Шельм, прорізаючи носом свого суденця це море надії та жадібності.

Жук налягав на жердину, й вони проходили повз сім’ю торговців дрібничками у вутлих коричневих суденцях, продавця прянощів з його крамом на трикутному стелажі посеред незграбного круглого плота, — такі називають вертола, і Канальне дерево, що погойдувалося на понтонному плоті зі шкіряного міхура, який підтримував його коріння. Це коріння тягнулося у воді, всотуючи сечу та інші паскудні рідини залюдненого міста; Шляхетні Шельми пропливали під балдахіном шелесткого смарагдового листя, і той обсипав їх тисячами пунктирних тіней і пахощами цитрусових. За деревом (алхімічним гібридом, на якому росли і лайми, і лимони) доглядали жінка середніх років і троє маленьких дітей, які лазили на гіллі й на вимогу скидали плоди в човни, що пропливали мимо.

Над суднами Мінливого ринку здіймалося поле прапорів, вимпелів і шовкових штандартів, які змагалися в яскравості кольорів та символів, щоби донести свої повідомлення до недовірливих покупців. Там були стяги, прикрашені нерівними обрисами риби чи птиці, чи того й іншого; прапори, оздоблені кухлями елю, пляшками з вином і паляницями хліба, чоботами, штанами та кравецькими голками з ниткою, фруктами, кухонним начинням, столярним інструментом та сотнею інших товарів і послуг. Де-не-де маленькі скупчення човнів під полотнищем з куркою або плотів під знаменами з черевиком сходилися в герці, їхні власники голосно проголошували перевагу своїх товарів або припускали, що діти тої чи іншої сторони — байстрюччя, а сторожові човни стояли на розумній відстані на випадок, якщо хтось потоне або піде на абордаж.

— Іноді прикидатися бідним — така морока. — Лок роззирнувся довкола в задумі. Жук і сам був би не проти витрішки продавати, але на ньому була важлива місія — уникнути зіткнення. За ними в кільватері пропливла барка, напхом напхана десятками верескливих котів у дерев’яних клітках. Над нею майорів голубий вимпел, на якому майстерно намальована мертва миша кровоточила пишними червоними нитками через дірку в горлі. — Просто є щось таке в цьому місці. Я майже переконав себе, що мені справді потрібні фунт риби, кілька тятив, старі черевики та нова лопата.