Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 7)

— Звісно, краду, хлопче. Я ж тобі, здається, казав, що я злодій, так? Але не такий, до яких ти звик. Кращий. Цілісіньке місто Каморр повне ідіотів, які бігають і потрапляють у зашморг, а все тому, що вони думають, ніби крадуть своїми руками. — Отець Ланц сплюнув.

— А-а-а... чим же тоді крадете ви, отче Ланце?

Бородатий священник постукав двома пальцями по голові, потім широко усміхнувся.

— Мізками і язиком, мій хлопчику, мізками і язиком. Я всадовив тут свою дупу тринадцять років тому, й відтоді мене годують побожні лошки Каморра. Крім того, я відомий від Емберлена до Тал Веррара, що приємно, хоча зазвичай я люблю холодну монету.

— Але це ж так незручно? — запитав Лок, озираючись на сумні нутрощі храму. — Жити тут, ніколи не виходити?

— Ці задрипані маленькі лаштунки відкривають повну картину мого храму не більше, ніж твій минулий дім у цвинтарі. — Ланц реготнув. — Ми тут іншого сорту злодії, Ламоро. Шахрайство і введення в оману — наші інструменти. Нащо гарувати, коли машкара й гарно сказана побрехенька можуть зробити набагато більше?

— Тоді... ви як... трюкачі.

— Можливо, приблизно як бочка з оливою схожа на щіпку червоного перцю. І тому я заплатив за тебе, мій хлопчику, хоча тобі бракує глузду, який боги дали морквині. Ти брешеш і вивертаєшся незгірше за хребет акробата. Я справді міг би щось зробити з тебе, якщо знатиму, що можу тобі довіряти.

Його допитливі очі знову вперлися в Лока, і хлопець здогадався, що саме час йому щось сказати.

— Мені цього хотілося б, — прошепотів він. — Що для цього треба зробити?

— Спершу розкажи мені все. Я хочу почути, що ти робив на Пагорбі Тіней, які такі витівки розсердили твого колишнього хазяїна.

— Але... ви ж сказали, що і так усе знаєте.

— Знаю. Але хочу почути все від тебе, чітко і ясно, і щоб з першого разу так, як треба, без відступів. Якщо спробуєш приховати щось, що мав би згадати, я буду змушений повважати тебе марною тратою моєї довіри — а мою відповідь ти вже маєш — онде висить у тебе на шиї.

— Звідки, — затнувся Лок, — звідки починати?

— Можемо почати з твоїх останніх гріхів. Є один закон, якого брати і сестри Пагорба Тіней не можуть порушити, але твій колишній хазяїн сказав мені, що ти порушив його двічі й вважав себе настільки хитрим, що тебе не спіймають.

Лок спаленів і втупився у свої пальці.

— Скажи мені, Локу. Батько злодіїв розповів, що ти організував убивство двох інших хлопців із Пагорба Тіней, і він не допетрав, що ти причетний, поки не сталося друге. — Ланц склав долоні човником і спокійно подивився на хлопця зі смертельною міткою на шиї. — Я хочу знати, чому ти їх убив, і хочу знати як, і я бажаю почути це з твоїх власних вуст. Просто зараз.

Книга I

Амбіція

Що ж — з усмішкою можу я вбивати, Щасливого вдавати в мить печалі, Вмиватися нещирими слізьми, Являти на обличчі що завгодно.

Глава перша

Партія з Доном Сальварою

1

Головне правило Лока Ламори було таким: добра афера займала три місяці тільки на планування, три тижні на репетицію і три секунди, щоб завоювати чи втратити довіру жертви назавжди. Цього разу він планував витратити ці три секунди в зашморгу.

Лок стояв навколішках із тричі намотаною навколо шиї конопляною мотузкою, а Кало стояв у нього за спиною. Шорсткуватий матеріал лишив би на горлі Лока дуже правдоподібний відтінок червоного. Справжній каморрський убивця, досить дорослий, щоб пройти по прямій, буде душити лише шовком чи дротом (щоб краще перетиснути трахею жертви). Але якщо дон Лоренцо Сальвара зуміє вмить відрізнити фальшиве удушення від справжнього на відстані тридцяти кроків, то вони явно недооцінили людину, яку планували пограбувати, і весь план зійде на пси.

— Ти його бачиш? А Жук сигнал подав? — прошепотів Лок якомога тихіше, а потім видав кілька виразних звуків булькотіння.

— Нема сигналу. І дона Сальвари нема. Дихати можеш?

— Нормально, нормально, — прошепотів Лок, — але потруси мене ще трохи, добряче так. Ця частина завжди всіх переконує.

Вони були в глухому завулку біля старого Храму щасливих вод. Десь за високим муром хлюпали молитовні водоспади храму. Лок знову вхопився за слабенькі кільця мотузки, що оперізували його шию, і глипнув на коня, який витріщався на нього всього за кілька кроків. Кінь аж присідав від ваги рясних купецьких пак. Бідна дурна тварина була смирна — за молочно-білими оболонками його незмигних очей не було ні цікавості, ні страху. Його не хвилювало б, навіть якби удушення було справжнім.

Минали дорогоцінні секунди; сонце стояло високо в небі, випаленому від хмар, і бруд завулка прилипав до бриджів Лока, як мокрий цемент. Поруч у тому самому вологому бруді лежав Жан Таннен, а Ґальдо вдавав (переважно), що відбиває йому ребра. Він весело копав його ногами принаймні хвилину, поки його брат-близнюк нібито душив Лока.

Передбачалося, що дон Сальвара в будь-яку секунду мав зайти в завулок і, в ідеалі, кинутися рятувати Лока і Жана від їхніх «нападників». Такими темпами він зрештою врятує їх хіба від нудьги.

— Боги рідні, — прошепотів Кало, пригнувшись до вуха Лока, щоб здавалося так, наче він щось вимагає в жертви, — та де ж той клятий Сальвара? І де Жук? Ми не можемо цією дурнею весь день займатися, у цей клятий завулок і інші люди заходять!

— Ану, души мене далі, — прошепотів Лок. — Подумай про двадцять тисяч крон і души. Я весь день буду давитися, якщо знадобиться.

2

Того ранку напередодні самої партії все пройшло чудово, навіть попри природну нервовість юного злодюжки, якому нарешті випала нагода піти на своє перше серйозне діло.

— Звичайно, я знаю, де я маю бути, коли все почнеться, — скиглив Жук. — Я на тому даху просидів більше, ніж у матері в животі!

Жан Таннен опустив праву руку в теплу воду каналу й гризнув кисле болотне яблуко, яке тримав у лівій. Передній планшир барки-плоскодонки був його місцем для відпочинку в рожевому, як розбавлене вино, світлі ранку, і Жан міг зручно вмостити там черевце-барильце, важкі руки й кривенькі ноги. Єдиною іншою людиною (і тим, хто виконував усю роботу) у порожній барці був Жук: довготелесий патлатий юнак дванадцяти років, що налягав на жердину на кормі.

— Твоя мати поспішала позбутися тебе, Жуче, що цілком зрозуміло. — Тон у Жана був тихий, рівний і дико недоречний — такий пасував би більше вчителю музики чи переписувачу сувоїв. — А от ми не поспішаємо. Тож побалуй мене ще раз доказом проникливого розуміння нашого плану.

— А щоб тебе, — відповів Жук і ще раз штовхнув барку проти тихої течії каналу. — Ви з Локом, Кало і Ґальдо стоїте в завулку між Щасливими водами й садами Храму Нари, так? Я — на даху храму через дорогу.

— Продовжуй, — сказав Жан із повним ротом. — Де в нас дон Сальвара?

По коричнувато-глиняній воді каналу повз них пропливали інші барки, навантажені всім: від бочок з елем до корів, що мукали. Жук штовхав свою барку на північ уздовж головної водної магістралі Каморра, Віа Каморрацца, до Мінливого ринку, і місто, погойдуючись, оживало навколо них.

Похилені сірі будинки з відполірованого водою каменю випльовували своїх мешканців на сонячне світло та наростаюче літнє тепло. Був місяць партіс, а це означало, що нічний піт конденсату, який уже википав із будівель густою імлою, повністю щезне безхмарної білої спеки пообіддя.

— Він виходить із Храму щасливих вод, як і кожного Дня Покаяння, близько полудня. З ним двоє коней і одна людина, якщо пощастить.

— Дивний ритуал, — сказав Жан. — Навіщо йому так робити?

— Матінка взяла з нього обіцянку на смертному одрі. — Жук ледве зміг занурити жердину в канал і зумів-таки знову проштовхнути барку далі. — Вона сповідувала релігію Вадрана навіть після того, як вийшла заміж за старого дона Сальвару. Тому син раз на тиждень залишає пожертву у вадранському храмі й повертається додому так швидко, як тільки може, щоб не привертати зайвої уваги. Жане, я вже знаю це лайно напам’ять. Та чи був би я взагалі тут, якби ти мені не довіряв? І чому саме мені доводиться штовхати цю дурну барку аж до ринку?

— Та ти можеш припинити штовхати її в будь-який момент, коли зможеш перемогти мене голіруч, три рази з п’яти. — Жан посміхнувся, вищиривши два ряди кривих зубів на забіякуватому обличчі, яке на вигляд було, ніби хтось поклав його на ковадло й намагався виклепати з нього приємнішу форму. — Крім того, ти вчишся шляхетної професії, навчаєшся в найкращих і найвимогливіших учителів, яких наш фах може запропонувати. Отака от гівняна робота буде добра для твого духовного виховання.

— Ніяким духовним вихованням ти не займався.

— Може, й так. А це найімовірніше через те, що ми з Локом ухилялися від свого виховання більшу частину нашого життя. Щодо того, чому ми знову проганяємо план, дозволь нагадати тобі, що один прокол — і доля цих бідолах здасться раєм порівняно з тим, що дістанеться нам.

Жан показав на один із міських сміттєвих возів, що зупинився на бульварі біля каналу й приймав довгий темний потік нечистот з горішнього вікна місцевої пивнички. Екіпаж цих возів складався з дрібних злочинців, чиї порушення були занадто незначними, щоб присудити їм постійне ув’язнення в Палаці Терпіння. Прикутих до своїх возів і згорблених у благенькому захисті довгих шкіряних пончо, їх щоранку випускали насолоджуватися сонячними променями у вільний час від проклинання кількох тисяч каморрців, які із сумнівною точністю спорожняли свої нічні горщики.