Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 6)

— А тепер, — сказав Безокий священник, ставши на коліна, й ослаблені ланцюги зібралися навколо нього в маленькі сталеві купки, — підійди-но сюди, Локу Ламоро, і подивимося, чи маєш ти якісь із дарів, необхідних, щоб тебе прийняли в цей храм.

Стоячи навколішках, отець Ланц тепер був одного зросту з Локом. У відповідь на помах руки Ланца, Лок підійшов ближче й став чекати. Священник наморщив носа.

— Бачу, твій колишній господар і далі не надто переймається смородом своїх підопічних; ну та то таке. Скоро ми це виправимо. А поки просто дай мені свої руки, отако. — Ланц рішуче, але м’яко сунув маленькі ручки Лока, поки долоні хлопчика не вперлися в пов’язку Ланца. — Тепер... просто заплющ очі й зосередься... зосередься. Нехай будь-які доброчесні думки, які в тебе є, випливають на поверхню, нехай тепло доброго духу поллється з твоїх невинних рук. Ага, отак, так...

Локу було й страшно, й цікаво, але зморшки обвітреного обличчя отця Ланца опустилися донизу, а рот розкрився в блаженному очікуванні.

— Ага-а, — прошепотів священник хрипким від хвилювання голосом, — так, деякий талант є... деяка сила... Я її відчуваю... Це ж майже... диво якесь!

На цьому Ланц відкинув голову назад, а Лок відстрибнув у протилежний бік. Дзвенячи ланцюгами, священник підніс заковані руки до пов’язки на очах і з розмахом зірвав її. Лок відсахнувся, не знаючи, які можуть бути пусті очні западини, але очі священника були цілком нормальними. Ланц навіть примружився від болю й потер їх, кривлячись від блиску алхімічної кулі.

— Ага-а-а! — закричав він, простягаючи руки до Лока. — Я зцілений! Зцілений! Я БАЧУ!

Лок витріщився, вдруге за ту ніч, роззявивши рота, мов недоумок, не знаючи, що сказати. За його спиною двоє хлопців у каптурах почали хихикати, а брови Лока підозріливо вигнулися докупи.

— Ви насправді... не сліпий, — сказав він.

— А ти — явно недурний! — скрикнув Ланц, підстрибнувши від радості, від чого його колінні чашечки видали вологе потріскування. Він замахав закованими в кайдани руками, наче птах, що намагається злетіти. — Кало! Ґальдо! Зніміть ці прокляті штуки з моїх рук, і будемо рахувати щедрі дари за день!

Двоє хлопців у каптурах поспішно підійшли й зробили з кайданами щось таке, що Лок до кінця не зрозумів, і ті розсунулися й впали на підлогу з пронизливим дзенькотом. Ланц обережно тер шкіру на зап’ястках — та була біла, як м’ясо свіжої риби.

— Ви не... справжній священник! — додав Лок, поки чоловік розтирав передпліччя.

— Та чого ж, — сказав Ланц, — я священник. Просто не священник, гм, Переландро. Мої посвячені також не є посвяченими Переландро. І ти також не будеш посвяченим Переландро. Локу Ламоро, знайомся: Кало і Ґальдо Санци.

Хлопці в білих одежах відкинули каптури, й Лок побачив, що вони близнюки, можливо, на рік чи два старші за нього й на вигляд набагато міцніші. У них була оливкова шкіра і чорне волосся чистих каморрців. Однакові ж довгі гачкуваті носи хлопців були чимось на кшталт аномалії. Усміхаючись, вони взялися за руки й дружно вклонилися в пояс.

— Е-е, привіт, — сказав Лок. — Хто з вас хто?

— Сьогодні я — Ґальдо, — сказав хлопець ліворуч від Лока.

— А завтра я можу бути Ґальдо, — відповів другий.

— Або ми обоє захочемо бути Кало, — додав той, що заговорив першим.

— З часом, — перебив отець Ланц, — ти навчишся розрізняти їх за кількістю вм’ятин, які я лишив на їхніх дупах; одному з них якось завжди вдається випередити другого. — Він став позаду Лока й поклав широкі важкі руки на плечі хлопця. — Знайомтеся, дурники мої, це Лок Ламора. Як бачите, я щойно купив його у вашого старого благодійника, господаря Пагорба Тіней.

— Ми тебе пам’ятаємо, — сказав той, хто, либонь, був Ґальдо.

— Сирота зі Згарища, — сказав той, хто, певно, був Кало.

— Отець Ланц купив нас якраз перед тим, як з’явився ти, — сказали вони хором, розплившись в усмішках.

— Ану закінчуйте цей балаган, — сказав отець Ланц якось дуже по-королівськи. — Ви двоє щойно зголосилися готувати вечерю. Груші й смажена ковбаса, і подвійна порція для вашого нового брата. Починайте. А ми з Локом розберемося з казанком.

Глузливо посміхаючись, близнюки підбігли до завішених дверей і зникли за ними. Лок чув їхні кроки по якихось сходах; тоді отець Ланц махом руки велів йому сісти біля мідного казана.

— Сідай, хлопче. Перекинемося парою слів про те, що тут відбувається. — Ланц опустився на сиру підлогу, схрестивши під собою ноги й зупинивши задумливий погляд на хлопцеві. — Твій колишній господар сказав, що ти знаєш просту арифметику. Це правда?

— Так, господарю.

— Який я тобі господар? Не називай мене так, у мене від цього яйця зморщуються й зуби скриплять. Просто зови мене отець Ланц. І поки ти там сидиш, давай-но ти перевернеш той казан і порахуєш усі гроші.

Лок щосили потягнув чан на себе, тепер зрозумівши, чому Кало й Ґальдо воліли розділити цей тягар. Ланц легенько штовхнув важкий казан, і його вміст нарешті висипався на підлогу біля Лока.

— Набагато складніше його вкрасти, коли він стільки важить, — сказав Ланц.

— Як ви можете... як ви можете видавати себе за священника? — запитав Лок, сортуючи цілі мідяки й обрізані мідні шматочки на маленькі купки. — Ви не боїтеся богів? Гніву Переландро?

— Звісно, боюся, — відповів Ланц, провівши пальцями по клочкуватій бороді. — Дуже навіть боюся. Але як я вже сказав, я священник, просто не священник Переландро. Я — посвячений служитель Безіменного Тринадцятого — Злодійського Охоронця, Нечесного Наглядача, Благодійника, Отця необхідних Приводів.

— Але ж... є тільки Дванадцять.

— Потішно, скільки людей, на жаль, хибно поінформовані про це, мій любий хлопчику. Уяви собі, що у Дванадцятки раптом є хтось, на кшталт нікому не відомого молодшого брата, чия опіка поширюється на таких злодіїв, як ми з тобою. Хоча Дванадцять не дозволяють вимовляти чи чути його Імені, вони відчувають деяку незмінну прихильність до його веселих витівок. Того старих нечестивців, таких як я, не вдаряють блискавки й не розкльовують ворони за те, що ті присіли у храмі поважнішого бога, наприклад Переландро.

— Ви священник цього... Тринадцятого?

— Еге ж. Священник злодіїв та злодій-священник. Такими колись стануть Кало і Ґальдо, таким колись можеш стати ти, якщо будеш вартий навіть того мізеру, що я за тебе заплатив.

— Але... — Лок простягнув руку, взяв із купи мідяків гаманець Батька злодіїв (мішечок з іржаво-червоної шкіри) й передав його Ланцу. — Якщо ви заплатили за мене, чому мій старий господар залишив пожертвування?

— Ах, будь певний, я заплатив за тебе, бо ти був дешевий, і це не пожертвування. — Ланц розв’язав мішечок і його вміст — зуб білої акули завдовжки з великий палець Лока — упав йому в руку. Ланц махнув ним на хлопця. — Бачив таке раніше?

— Ні... Що це?

— Це мітка смерті. Зуб акули-вовка є особистим знаком капи Барсаві — хазяїна твого колишнього господаря. Мого і твого хазяїна, якщо вже на те пішло. Це означає, що ти такий похмурий, товстолобий йолоп, що твій колишній господар справді пішов до капи й отримав дозвіл убити тебе.

Ланц посміхнувся, наче щойно поділився з хлопцем непристойним жартом. Лок здригнувся.

— Задумався, мій хлопчику? Добре. Поглянь на це, Локу. Гарненько роздивися. Це означає, що за твою смерть заплатили. Я купив цю річ у твого хазяїна, коли взяв тебе майже задурно. Це засвідчує, що якби сам герцог Нікованте завтра всиновив тебе й проголосив своїм спадкоємцем, я все одно міг би розкроїти тобі череп і прибити тебе до стовпа, і ніхто в цілому місті й пальцем не ворухнув би.

Ланц спритно засунув ікло назад у червоний мішечок, а потім повісив його на шию Лока за тонкий шнурок.

— Будеш носити його, — сказав чоловік, — поки я не вирішу, що ти гідний того, щоб я його з тебе зняв, чи поки я не скористаюся владою, яку він мені надає, і... так! — Він розітнув повітря перед горлом Лока блискавичним рухом двох пальців. — Сховай його під одягом і завжди носи як нагадування, як близько, як дуже близько ти підійшов до того, щоб тобі перерізали горлянку. Якби твій колишній господар був хоч на йоту менш жадібним, аніж мстивим, я не сумніваюся, що ти вже плавав би в затоці.

— А що я зробив?

В очах Ланца з’явилося щось таке, від чого хлопчика пропік сором від самої спроби протестувати. Лок засовався й взявся м’яти в пальцях торбинку з міткою смерті.

— Прошу тебе, хлопче, ану ж ми не будемо ображати розумових здібностей один одного. У житті не обдуриш лише трьох людей: лихваря, повію і твою матір. Оскільки матінка твоя померла, значить замість неї буду я. Тож брехні мені не згодуєш. — Голос Ланца став серйозним. — Ти прекрасно знаєш, чому твій колишній господар був незадоволений тобою.

— Він сказав, що я не... обачливий.

— Обачливий, — повторив Ланц. — Хороше слово. І ні, ти не такий. Він розказав мені все.

Лок підвів погляд від маленьких купок монет, його очі були широко розплющені й у них майже бриніли сльози.

— Геть. Усе. — Ланц втупився довгим поглядом у хлопця, а потім зітхнув. — Що там добрі жителі Каморра дали на нужди Переландро?

— Думаю, двадцять сім мідних баронів.

— Гм. Трошки більше як чотири срібні солони. Повільний день. Зате все одно ліпше, ніж будь-який відомий мені вид крадіжки.

— Ви крадете ці гроші й від Переландро?