Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 5)

Коли Батько злодіїв зрозумів, що зробив хлопець, він пішов до капи Каморра й добився дозволу на одну маленьку смерть. Лише тоді він пішов до Безокого священника, націлений не на милосердя, а на останній шанс отримати хоч невелику вигоду.

7

Небо тліло червоним, і від дня лишилася хіба лінія розплавленого золота, що повільно опускалася на західному видноколі. Лок Ламора волікся в довгій тіні Батька злодіїв, який вів його до Храму Переландро, щоб продати. Нарешті Лок дізнався, куди зникали старші діти.

Велика скляна арка вела від північно-західного підніжжя Пагорба Тіней до східного краю величезного довгастого Храмового району. Батько злодіїв зупинився на вершині цього моста й подивився на північ, на темні будинки Тихого, крізь увиті туманом води бурхливої Анжевіни, на затінені маєтки та обсаджені деревами білокам’яні бульвари островів Альчеґранте, рясно розсипаних під незбагненною висотою П’яти веж.

П’ять веж були найвидатнішими спорудами з елдерскла в місті, повному цієї таємничої речовини. Найменша і найскромніша споруда, Ловець Світанку, була лиш вісімдесят футів завширшки і чотириста футів заввишки. Істинний колір кожної гладенької вежі змішувався тепер із розпеченим світлом призахідного сонця, і павутина канатів та вантажних кошиків, що пронизувала верхівки веж, була ледь помітна на тлі кармінного неба.

— Постіймо з тобою тут хвилинку, хлопчику, — сказав Батько злодіїв із нехарактерною тугою в голосі. — Тут, на моєму мосту. Мало хто приходить до Пагорба Тіней цим шляхом, тож можна назвати його моїм.

Вітер Герцога, що вдень дув із Залізного моря, перемінився; уночі, як завжди, заправлятиме Вітер Шибеника, що віяв від суші до моря, важкий, густий від запахів полів і напівзогнилих боліт.

— Знаєш, я тебе віддаю, — додав Батько злодіїв по хвилі. — І я, а-а, не жартую. Прощавай назавжди. Шкода, що тобі чогось бракує... здорового глузду, напевно.

Лок нічого не сказав, тільки мовчки дивився на величезні скляні вежі, поки небо за ними губило фарби. Засвітилися біло-голубі зірки й останні промені сонця зникли на заході, немов заплющилося велике око.

Коли над містом, здавалося, опустився перший натяк на справжню темряву, піднялося нове світло, слабке і мерехтливе, й витіснило її. Це світло сяяло зсередини самого скла П’яти веж і в напівпрозорому склі моста, на якому вони стояли. Воно розповзалося з кожним подихом, набираючи сили, аж поки не залило місто казковим півмороком похмурого дня.

Настала година Лжесвітла.

Від висот П’яти веж до обсидіанової гладкості величезних скляних хвилерізів, до штучних рифів під грифельними хвилями, Лжесвітло сяяло з кожної поверхні й кожного осколка елдерскла в Каморрі, з кожної частинки неземного матеріалу, що залишили по собі створіння, які дали форму цьому місту. Щоночі, коли захід нарешті поглинав сонце, скляні містки ставали нитками примарного світла; скляні вежі, скляні провулки та дивні скляні сади скульптур тьмяно мерехтіли фіолетовим, блакитним, оранжевим і перламутрово-білим, а місяці й зірки блідли й сіріли.

Це було те, що в Каморрі вважалося сутінками — розходилися останні робітники денних змін, перегукувалися нічні вартові й замикалися міські ворота. Година надприродного сяйва незабаром зміниться справжньою ніччю.

— Ну, вернемося до наших справ, — сказав Батько злодіїв, і вони вдвох попрямували до Храмового району, ступаючи по м’якому неземному світлі.

8

Храми Каморра традиційно не закривалися до самого кінця Лжесвітла, тому Безокий священник у Домі Переландро не гаяв часу й старався наповнити мідний казанок для грошей, примощений перед ним на сходах його ветхого храму.

— Сироти! — ревнув він голосом, який був би звичнішим на полі бою. — Чи не всі ми рано або пізно стаємо сиротами? Бідолашні ті, вирвані з материнського лона, що ледве пройшли рубіж дитинства!

По обидва боки від казанка сиділа пара худеньких хлопців у білих одежах із каптурами — ймовірно, сироти. Дивне сяйво Лжесвітла немов запалювало порожнисту чорноту їхніх очей, коли вони спостерігали за чоловіками та жінками, які поспішали у своїх справах на площах та алеях богів.

— Бідолашні ті, — продовжував священник, — кого жорстока доля викинула в злий світ, де немає місця для них, світ, якому від них нема зиску. Рабів — от що цей світ з них робить! Рабів, або ще гірше — іграшки для злих і безбожних; змушує неборак до напівжиття невимовного виродження, проти якого рабство було б благословенням!

Лок стояв, роззявивши рота, бо ніколи не бачив сценічних виступів і не чув досвідченого оратора. У голосі того була зневага, від якої могла скипіти вода; був протест, від якого пульс хлопця застугонів від сорому й хвилювання, хоча сам він був сиротою. Йому хотілося, щоб цей горластий чоловік ще трохи покричав на нього.

Слава про отця Ланца, Безокого священника, була така велика, що навіть Лок Ламора чув про нього, цього немолодого чоловіка із грудьми, завширшки, як писарський стіл, і бородою, що прилипала до його кутастого обличчя, мов клоччя. Чоло й очі йому закривала щільна біла пов’язка, до самих голих литок звисало біле бавовняне облачення, а зап’ястя обвивала пара чорних залізних кайданок. Важкі сталеві ланцюги вели від цих кайданок по сходах храму і через прочинені двері всередину. Лок помітив, що коли отець Ланц жестикулював до своїх слухачів, ці ланцюги напиналися туго, як струни. Він був майже на межі своєї свободи.

За тринадцять років, як свідчать народні перекази, отець Ланц жодного разу не ступав за сходинки свого храму. На знак відданості Переландро, Отцю Милосердя, Богу Знедолених, він прикував себе до стін свого святилища залізними кайданами, які не мали ні замків, ні ключів, і заплатив лічцю, щоб той привселюдно вирвав йому очі.

— Бог Знедолених пильнує кожного сина й дочку померлих, у цьому я можу вас запевнити! Блаженні в його очах ті, що не зв’язані обов’язками крові, хто допомагає й втішає тих, хто лишився без матері й батька...

Хоча відомо, що він був незрячим, а також із зав’язаними очима, Лок міг поклястися, що голова отця Ланца повернулася до них із Батьком злодіїв, коли вони наближалися через площу.

— ...від безсумнівної ласкавості своїх сердець вони годують і захищають дітей Каморра — не з холодною скупістю, а з безкорисливою добротою! Воістину благословенні, — прохрипів він із запалом, — захисники лагідних, нужденних сиріт Каморра.

Підійшовши до сходів храму, Батько злодіїв старався стукати п’ятами об каміння, щоб сповістити про свою присутність.

— Хтось підходить, — сказав отець Ланц. — І їх двоє, так кажуть мої вуха!

— Я привів тобі хлопчика, про якого ми говорили, отче, — оголосив Батько злодіїв достатньо голосно, щоб його почули кілька перехожих, якщо раптом ті слухали. — Я підготував його, наскільки міг, до, а-а-а, випробувань на навчання та посвячення.

Священник, гримлячи ланцюгами, ступив крок назустріч Локу. Хлопці в каптурах, які охороняли казан для грошей, кинули на Лока короткий погляд, але промовчали.

— Привів, значить? — Рука отця Ланца вказала у правильному напрямку з тривожною точністю, і його мозолисті пальці пройшлися по лобу, щоках, носі й підборідді Лока. — Здається, маленький хлопчик. Дуже маленький хлопчик. Хоча й не позбавлений певної міри характеру, наважуся сказати, у цих захлялих вигинах його сумного сирітського обличчя.

— Його звати Лок Ламора, — сказав Батько злодіїв. — Упевнений, що орден Переландро знайде застосування, а-а-а, його незвичайному ступеню особистої ініціативи.

— А ще краще, — пророкотав священник, — щоб він був щирий, покаянний, чесний і схильний до дисципліни. Але я не сумніваюся, що час, проведений під твоїм ласкавим керівництвом, прищепив йому ці якості. — Він тричі сплеснув у долоні. — Друзі мої, наші справи на цей день закінчені; зберіть приношення добрих людей Каморра, і покажімо нашому потенційному посвяченому храм.

Батько злодіїв коротко стиснув Локове плече, а потім з ентузіазмом підштовхнув його по сходах до Безокого священника. Коли хлопці в білих одежах з брязкотом пронесли повз нього мідний чан, Батько злодіїв кинув туди маленький шкіряний гаманець, широко розставив руки й вклонився з властивою йому зміїною театральністю. Лок кинув на чоловіка останній погляд: той швидко віддалявся вглиб Храмового району, весело погойдуючи кривими пальцями й кістлявими плечима — хода людини, вільної від зобов’язання.

9

Святилище Храму Переландро виявилося затхлою кам’яною кімнатою з кількома калюжами стоячої води; з’їдені цвіллю гобелени на стінах швидко сходили на нитки. Кімнату освітлювали лише пастельні відблиски Лжесвітла та слабкі зусилля матової білої алхімічної кулі, яка непевно примостилася просто над сталевою пластиною, що прикувала Безокого священника до стіни святилища. Скраю кімнати на задній стіні Лок побачив завішений шторами дверний отвір.

— Кало, Ґальдо, — сказав отець Ланц, — ану будьте хорошими хлопцями, зачиніть двері, добре?

Двоє хлопців поставили мідний казан і перейшли до одного з гобеленів. Вони разом відкинули його вбік і смикнули якийсь прихований за ним пристрій. Певний великий механізм заскрипів у стінах святилища, і подвійні двері, що вели на сходи храму, почали втягуватися всередину. Коли вони зійшлися докупи зі шкряботом каменю об камінь, алхімічна куля раптом спалахнула яскравішим сяйвом.