Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 4)

А щодо його науки, то Лок пішов до Вуличних наступного дня після прибуття на пагорб, і його відразу ж кинули в купу до трюкачів (він підозрював, що замість покарання). Під кінець другого місяця його навички піднесли його до лав хапачів. Це вважалося кроком до підвищення соціального статусу, але, вочевидь, Ламора один на всьому пагорбі вважав за краще працювати з трюкачами ще довго після того, як отримав право перестати цим займатися.

На пагорбі він був похмурий і ні з ким не дружив, та до штукарства трюкачів у нього був природжений дар — він аж оживав. Він удосконалив використання пережованої апельсинової м’якоті як замінника блювоти. Там, де інші трюкачі просто хапалися за живіт і стогнали, Лок приправляв свої виступи тим, що вивергав теплі біло-помаранчеві помиї під ноги своїй авдиторії (або, якщо він був у особливо капосному настрої, на подоли суконь та панчохи).

Ще одним його улюбленим пристроєм була довга суха гілочка, захована в холоші бриджів і прив’язана до щиколотки. Різко опустившись на коліна, він міг зламати цю гілочку з чутним тріском, за яким слідував пронизливий крик. Такий трюк був ефективним магнітом для уваги та співчуття, особливо безпосередньо близько біля колеса воза. Коли він досить довго щипав натовп, його рятували від подальшої уваги кілька інших трюкачів, які голосно оголошували, що вони «волочать його додому до матері», щоб його міг оглянути лічець. Здатність ходити дивом відновлювалася, щойно його витягували за ріг.

Він так швидко напрацював репертуар хитрих трюків, що Батько злодіїв мусив відвести його вбік для другої приватної розмови — це після того, як Лок влаштував неприємний публічний крах спідниці та ліфа молодої леді кількома швидкими рухами кишенькового ножика.

— Слухай сюди, Локу-як-мого-батька Ламоро, — сказав Батько злодіїв, — цього разу обійдеться без імбирної олії, запевняю тебе, але я дуже хотів би, щоб твої штукарства відхилялися від розважального й поверталися до практичного.

Лок просто витріщився на нього й засовав ногами.

— Тоді я скажу прямо. Інші трюкачі день за днем виходять не роботу свою робити, а на тебе подивитися. Годувати власну театральну трупу я не збираюся. Дай моїй команді щасливих маленьких засранців займатися своїм ділом і перестань удавати із себе велику зірку.

Якийсь час після розмови все було спокійно.

Однак не минуло й пів року після Локової появи на пагорбі, як він ненароком спалив таверну «Елдерскляна лоза» і збурив карантинний бунт, який майже стер з карти Каморра Тіснину.

Тіснина був долиною нір і халуп на північному краю не найблагополучнішої частини міста. Схоже на величезний амфітеатр, серце острова у формі нирки опускалося на сорок з гаком футів під його зовнішніми краями. З ярусів цієї великої кипучої чаші стриміли похилені ряди бараків і крамниць без вікон; стіни пообвалювалися одна на одну, а провулки тіснилися поруч з іншими посрібленими імлою провулками так, що два чоловіки пліч-о-пліч не пройдуть.

«Елдерскляна лоза» примостилася над брукованою дорогою, що йшла на захід і через кам’яний міст вела від Тіснини в зелені глибини Мара Каморрацца. Це був обвислий триповерховий звір із погнутої негодою деревини, з хиткими сходами всередині і зовні, які калічили щонайменше одного відвідувача на тиждень — там завжди точилися жваві обговорення про те, хто із завсідників наступним розтрощить собі череп. Це було пристановище курців люльки та залежних від згляду; останні видавлювали дорогоцінні краплі наркотику на очні яблука на людях і лежали там, посмикуючись від видінь, поки незнайомці перебирали їхні речі або обпиралися на них, як на столи.

Йшов сімдесят сьомий рік Морґанте, коли Лок Ламора увірвався в залу «Елдерскляної лози», смачно схлипуючи й шморгаючи носом, з червоними щоками, потрісканими кривавими губами й синцями під очима, характерними для Чорного шепоту.

— Будь ласка, сер, — прошепотів він нажаханому викидайлу, а гравці в кості, бармени, повії та злодії завмерли й втупилися в з’яву. — Благаю вас. Матінка й батечко хворі, я не знаю, що з ними таке. Я єдиний можу рухатися, ви маєте, — шморг носом, — допомогти! Будь ласка, добродію...

Чи принаймні щось таке можна було б почути, якби викидайло не спричинив стрімкого масового виходу завсідників таверни несамовитими криками «Шепіт! Чорний шепіт!». Хлопчик Локової статури явно не пережив би тієї штовханини й паніки, що знялася після цього, але краще за будь-який щит його захищали ознаки хвороби на змарнілому лиці. Гральні кості попадали на столи, а карти розліталися, мов листя; бляшані кухлі й смолені шкіряні кружки падали на підлогу й розбризкували дешеве пиво. Столи перекидалися на бігу, ножі та кийки підштовхували повільніших, щоб ті ворушилися швидше, і топчучи любителів згляду, ошаліла хвиля людського сміття полилася з усіх дверей, оминаючи ті, у яких стояв Лок і марно благав про допомогу в спини втікачам.

Коли в таверні лишилося хіба кілька стогнучих (або й зовсім нерухомих) зглядників, позаду Лока прокралися його кумпани: десяток найшвидших трюкачів та хапачів із банди Вуличних, спеціально запрошених Ламорою для цієї експедиції. Вони розсипалися серед повалених столів і за побитим баром, несамовито вихоплюючи все цінне. Тут жменя монет, там хороший ніж, а ось тобі набір кісток з китового вуса з крихітними гранатовими мітками. З комори несли кошики черствого, але придатного хліба, солоне масло, загорнуте у вощений папір, та десяток пляшок вина. Лок дав їм на все про все півхвилини, лічачи подумки, поки стирав з обличчя грим. Закінчивши рахувати, він махнув своїм спільникам повертатися в нічне місто.

Уже гупали-скликали варту бунтові барабани, і за їхнім ритмом пробивалися перші слабкі гудіння дудок, жаский звук, який віщував наближення упирів герцога — Карантинної варти.

Учасники Локової пригоди пробивалися крізь дедалі густішу юрбу розгублених і переляканих мешканців Тіснини й пробиралися додому манівцями через Мара Каморрацца або Димно-вугільний район.

Вони повернулися з найбільшим запасом краму та їжі на пам’яті сиріт Пагорба Тіней і більшою купою мідних напівбаронів, ніж сподівався Лок. Він не знав, що люди, які грають у кості чи карти, тримають гроші на виду, бо в Пагорбі Тіней подібні ігри були винятковою цариною найстарших і найпопулярніших дітей-сиріт, а він не належав ні до тих, ні до інших.

Спершу Батько злодіїв був просто здивований.

Але тієї ночі якісь охоплені панікою п’янички підпалили «Елдерскляну лозу», і сотні людей намагалися втекти з Тіснини, коли міська варта не змогла знайти хлопчика, який першим збурив паніку. Бунтові барабани били до світанку, на мости нікого не пускали, лучники герцога Нікованте розташувалися по каналах навколо Тіснини на плоскодонних човнах із запасом стріл, яких вистачить на всю ніч.

Наступний ранок знову застав Батька злодіїв у приватній розмові зі своїм найменшим чумним сиротою.

— Біда з тобою, Локу-сраний-ти-Ламоро в тому, що ти необачливий. Ти знаєш, що означає обачливий?

Лок похитав головою.

— Скажу так. У тої таверни був хазяїн. Той хазяїн працював на капу Барсаві, того самого, великого цабе, на якого працюю і я. Так-от хазяїн таверни платив капі, як і я, щоби уникнути всіляких нещасних випадків. Завдяки тобі він у такий втрапив, хоча справно платив гроші й ніяких випадків не передбачалося. Отже, якщо стежиш за думкою, підбурювати зграю п’яних тварин спалити це місце дотла через уявну чуму — протилежність обачливості. То здогадуєшся тепер, що означає це слово?

Почувши це, Лок знав, що саме час енергійно кивнути.

— На відміну від останнього разу, коли ти намагався відправити мене в могилу, тут я грошима не зможу зарадити, і, слава богам, не доведеться, тому що наробив ти діл. Минулої ночі жовті куртки перебили двісті людей, перш ніж зрозуміли, що ні в кого не було шепоту. Герцог скликав свої прокляті війська й уже було збирався спалити Тіснину к бісу. Так-от єдина причина, — і я зараз не жартую — чому ти не плаваєш у животі акули з дуже здивованим виразом на обличчі, полягає в тому, що з «Елдерскляної лози» лишилася купка попелу; ніхто не знає, що з неї щось вкрали до того, як вона стала тією купкою попелу. Ніхто, крім нас.

— Отже, ми всі погодимося, що ніхто в цьому пагорбі нічого не знає про те, що сталося, а ти наново навчишся тієї поміркованості, про яку я говорив, коли ти вперше сюди прибув. Ти пам’ятаєш про поміркованість, правда?

Лок кивнув.

— Я просто хочу від тебе гарної, акуратної роботи, Ламоро. Я хочу звідси гаманець, а звідти ковбаску. Я хочу, щоб ти проковтнув свої амбіції, висрав їх, як нестравлену їжу, і був обачливим маленьким трюкачем наступну тисячу років. Можеш зробити таке для мене? Не грабуй більше жовтих курток. Не спалюй більше таверн. Не починай більше клятих бунтів. Просто прикинься недалеким злодюжкою, як твої брати і сестри. Ясно?

Лок знову кивнув, щосили намагаючись зобразити на лиці розкаяння.

— От і добре. А тепер, — сказав Батько злодіїв і витягнув майже повну флягу імбирної олії, — ми підкріпимо мої наставляння.

І деякий час (коли Лок знову міг говорити й безперешкодно дихати) усе було спокійно.

Але сімдесят сьомий рік Морґанте став сімдесят сьомим роком Сендовані, і хоча Локу вдавалося деякий час приховувати свої дії від Батька злодіїв, він знову примудрився не проявити обачливості.