Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 3)

Здавалося, хлопчик дуже глибоко замислився над цим.

— Мене звуть Лок, — нарешті сказав він. — Як мого батька.

— Дуже добре. Прямо перекочується на язиці. Що ж, Локу-як-мого-батька Ламоро, ходи сюди й поговори зі мною. Решто, шуруйте звідсіля. Ваші брати і сестри покажуть вам, де ви будете спати цієї ночі. Вони також покажуть вам, куди вилити одне, а куди покласти друге — домашні справи, якщо шурупаєте. Поки що просто наведете лад у цій залі, але найближчими днями роботи у вас побільшає. Я обіцяю, ви все зрозумієте до того часу, коли дізнаєтеся, як мене називають у світі поза нашим маленьким пагорбом.

Лок став біля Батька злодіїв, який сидів на своєму троні з високою спинкою; натовп новоприбулих встав і закопошився залою, поки більші, старші сироти з Пагорба Тіней не почали направляти їх і давати вказівки. Незабаром Лок і господар Пагорба Тіней залишилися самі, наскільки це було можливо.

— Мій хлопчику, — сказав Батько злодіїв, — я звик відучувати своїх нових синів і дочок від певної поміркованості, коли вони вперше приходять на Пагорб Тіней. Ти знаєш, що таке поміркованість?

Ламора похитав головою. До маленького круглого личка хлопця прилип тьмяно-каштановий чубчик, а довкола рота геть недоречно засохли помідорні плями. Батько злодіїв акуратно промокнув ці плями манжетою свого потертого голубого пальта. Хлопчик на те й оком не змигнув.

— Це означає, що їм сказали, що красти речі — погано, і мені потрібно обійти це, поки вони не звикнуть до цієї думки, петраєш? Ти, я бачу, не страждаєш від такої поміркованості, тож ми з тобою можемо порозумітися. Крав раніше, чи не так?

Хлопчик кивнув.

— Навіть до чуми?

Кивок.

— Я так і думав. Мій любий, любий хлопчику... ти ж не, е-е-е, втратив своїх батьків через чуму, правда ж?

Хлопець втупився собі під ноги й ледь-ледь похитав головою.

— Значить, ти вже деякий час дбаєш сам про себе. Тут нема чого соромитися. Це могло б навіть забезпечити тобі певний авторитет тут, якби я тільки зміг знайти, як випробувати тебе...

Замість відповіді Ламора поліз рукою під своє лахміття й простягнув щось Батьку злодіїв. У розкриту долоню старого впали два маленькі підв’язані потертими шнурками шкіряні гамани — дешеві, тверді й заплямовані.

— І де ж ти їх узяв?

— У варти, — прошепотів Лок. — Вартові схопили нас і понесли.

Батько злодіїв смикнувся, немов у його руку занурив ікла аспід, і недовірливо втупився в гаманці.

— Ти потягнув їх у міської варти? У жовтих камзолах?

Лок кивнув із більшим ентузіазмом.

— Вони схопили нас і несли.

— Боги милі, — прошепотів Батько злодіїв. — Боги мої. Імовірно, ти нам зараз добрячу свиню підклав, Локу-як-мого-батька Ламоро. Жирненьку таку.

5

— Він порушив Таємний мир першої ж ночі, коли потрапив до мене, нахабне мале срантя. — Тепер Батько злодіїв умостився зручніше в саду на даху храму Безокого священника з кубком вина. Те було кисле, майже як оцет, але це був ще один знак того, що от-от почнуться справжні переговори. — Ніколи не бувало такого до нього й ніколи після.

— Хтось навчив його чистити кишені, але не сказав, що жовтих курток чіпати суворо заборонено. — Отець Ланц стулив губи. — Це дуже цікаво. Справді дуже цікаво. Наш дорогий капа Барсаві дуже хотів би зустріти такого незвичайного хлопчика.

— Я так і не дізнався, хто його навчив. Каже, що сам навчився, але бреше. П’ятирічки бавляться з мертвою рибою й конячими кізяками, Ланце. Вони не винаходять знічев’я тонкощів ловких рук і крадіжки гаманців.

— І що ти зробив з гаманами?

— Помчав на пост вартових Згарища й виціловував дупи й чоботи так, що губи почорніли. Пояснив капітану, що один із новачків не розуміє, як усе працює в нас у Каморрі, і що я з відсотками повертаю гаманці й благаю їх великодушно вибачити нам і всякі такі інші люб’язності.

— І що, прийняли?

— Від грошей люди добрішають, Ланце. Я набив гамани сріблом так, що ті аж тріщали. Потім ще дав кожному грошей на п’ять-шість ночей доброї гулянки, і ми всі домовилися, що вони перехилять чарчину за здоров’я капи Барсаві, якого, а-а-а, ясна річ, не слід турбувати такими дрібницями, як прокол його вірного злодія, який дозволив п’ятирічній дитині порушити клятий мир.

— Значить, — сказав Безокий священник, — того самого вечора ти зазнайомився із моїм несподіваним і загадковим нежданим хлопчиком.

— Мені приємно, що ти починаєш вважати малого своїм, Ланце, тому що далі ще цікавіше. Не знаю, як це сказати. У мене є діти, яким подобається красти. У мене є діти, які так чи інакше не думають про крадіжку, і є діти, які просто терплять необхідність красти, бо знають, що їм більше нічого робити. Але ніхто — і я не обманюю, ніхто — ніколи не показував такого голоду до цього діла, як цей хлопчак. Якби в нього була кривава рана на горлі, і лічець намагався її зашити, Ламора вкрав би голку й нитку та помер би, регочучи. Він... краде забагато.

— Краде забагато, — розмірковував Безокий священник. — Ніколи не подумав би, що почую таку скаргу від людини, яка заробляє тим, що готує маленьких злодіїв.

— Смійся-смійся, — сказав Батько злодіїв. — Це ще не все.

6

Минали місяці. Партіс перетворився на фестал, далі прийшов аурім; імлисті шквали літа поступилися місцем сильнішим дощам зими. Сімдесят сьомий рік Ґандоло став сімдесят сьомим роком Морґанте, Отця міста, Бога Зашморгу та Кельми.

Вісім із тридцяти одного сироти Згарища, яким гірше давалися «делікатні» й «цікаві» завдання Батька злодіїв, звисали з Чорного моста перед Палацом Терпіння. Так і пішло: ті, хто вижив, були надто зайняті своїми делікатними та цікавими справами, щоб їм було до того діло.

Товариство Пагорба Тіней, як невдовзі виявив Лок, чітко ділилося на два клани: Вуличні та Домушники. Остання ватага була меншою, недоступнішою групою, яка добувала заробіток після заходу сонця. Вони переповзали по дахах і димарях, відмикали замки й ковзали крізь загороджені амбразури, крали все: від монет і коштовностей до брусків смальцю в полишених без догляду коморах.

Вуличні ж хлопці та дівчата бродили по каморрських вулицях, провулках та мостах удень. Старші та досвідченіші діти (хапачі) потрошили кишені, гаманці та ятки, а молодші й менш здібні (трюкачі) відвертали увагу: плакали за вигаданими матерями, прикидалися хворими чи кидалися в різні боки з криками «Стій! Злодій!», поки хапачі тікали зі своїм уловом.

Кожного після повернення на цвинтар чекав трус від старшої чи більшої дитини; усе вкрадене чи зібране проходило через ієрархію сильних кулаків та хуліганів, поки не доходило до Батька злодіїв, який відзначав імена в моторошно точному списку, коли надходив денний улов. Тим, хто щось приносив, дозволяли їсти; тим, кому цього вечора не пощастило з уловом, доводилося тренуватися вдвічі більше.

Батько злодіїв щовечора ходив по лабіринтах Пагорба Тіней, навантажений гаманами, шовковими хустками, намистами, металевими ґудзиками від пальт і дюжиною інших цінних речей. Підопічні мали потай або, підлаштувавши зручний випадок, спробувати смикнути щось; тих, кого він помічав або хапав за руку, негайно карали. Батько злодіїв вважав за краще не бити тих, хто програв у цих тренувальних іграх (хоча він міг діяти підло, коли находив такий настрій). Натомість їх змушували пити з фляги чисту імбирну олію, поки їхні однолітки збиралися довкола й скандували щось глузливе. Каморрська імбирна олія — штука міцна, її цілком можна порівняти (як вважає сам Батько злодіїв) із ковтком напівзотлілого попелу сумаху.

Тим, хто не хотів розтуляти рота, її заливали в ніс, поки старші діти тримали бідолаху догори дриґом. Такого ніколи не доводилося повторювати двічі.

Згодом навіть ті, у кого були ошпарені олією язики та опухле горло, навчилися азів того, як общипувати пальта й «позичати» крам у необережних купців. Батько злодіїв із ентузіазмом навчав їх, як влаштовані дублети, камзоли, сюртуки та поясні сумки, не відстаючи від останньої моди. Його підопічні дізнавалися, що можна відрізати, що можна відірвати, а що треба виловити спритними пальцями.

— Суть, мої любі, полягає не в тому, щоб тертися об ногу суб’єкта, мов пес, чи хапати його за руку, як загублене дитя. Пів секунди контакту часто вже забагато. — Батько злодіїв зобразив у повітрі зашморг, що затягується на його шиї, і вивалив з рота язик. — Ви будете жити або помрете за трьома священними правилами: по-перше, завжди переконайтеся, що суб’єкта гарненько відволікли — або ваші трюкачі, або якийсь вчасний, взагалі з цим не пов’язаний, гармидер, як-от бійка чи пожежа в будинку. Пожежі чудові для наших цілей, цінуйте їх. По-друге, зведіть до мінімуму — і я тут не жартую — контакт із суб’єктом, навіть якщо він відвернувся. — Він вивільнився зі свого невидимого зашморгу й лукаво посміхнувся. — І останнє, після того як ви зробите свою справу, покидайте місце, навіть якщо суб’єкт мовчить, як німий. Чого я вас вчив?

— Раз поцупив — утечеш, — хором відповіли учні. — Два — у зашморг попадеш!

Нові сироти приходили поодинці й по двоє. Старші діти без церемоній залишали пагорб щокілька тижнів. Лок припускав, що це свідчило про якусь категорію дисципліни, яка виходила за межі імбирної олії, але запитань ніколи не ставив, оскільки був ще на занадто низькому щаблі в ієрархії пагорба, щоб ризикувати або довіряти відповідям на свої запитання.