Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 2)

4

Старе каморрське прислів’я говорить, що єдина постійна річ у душі людини — це непостійність; усе інше може вийти з моди — навіть щось таке утилітарне, як набитий трупами пагорб.

Пагорб Тіней був першим пристойним кладовищем в історії Каморра. Ідеальне розташування, щоб зберігати кістки почилих там ситих світу цього над солоною хваткою Залізного моря. Проте з часом змінилося співвідношення сил у сім’ях різьбярів, трунарів і професійних труноносців. Усе менше й менше знаті було поховано на Пагорбі Тіней, оскільки сусідній Пагорб Шепотів пропонував більше місця для більших і барвистіших пам’ятників із відповідно більшими комісійними. Війни, епідемії та інтриги гарантували, що кількість живих сімей з пам’ятниками на Пагорбі Тіней неухильно зменшувалася протягом десятиліть. Зрештою, єдиними постійними відвідувачами там були служителі Ази Ґілли, які спали в гробницях на час учнівства, та безпритульні сироти, що тулилися в пилюці й темряві закинутих склепів.

Батько злодіїв (хоча тоді він, звісно, ще не був відомий під таким іменем) опинився в одному з таких склепів у найчорніший період свого життя, коли він був не чим іншим, як жалюгідним курйозом — кишеньковий злодюжка із дев’ятьма перебитими пальцями.

Спочатку його стосунки з сиротами Пагорба Тіней будувалися то на погрозах, то на благаннях, і якась залишкова потреба в авторитетній фігурі не давала дітлахам убити його уві сні. Він, зі свого боку, став неохоче пояснювати їм деякі хитрощі свого ремесла.

Пальці його повільно гоїлися (певною мірою, бо більшість із них завжди нагадуватиме зламані гіллячки), і він почав дедалі більше ділитися своєю злодійською мудрістю із замурзаними дітлахами, які разом із ним ховалися від дощу та міської варти, їхня кількість зросла, як і їхні доходи, і вони почали розселюватися по вогких кам’яних склепах старого кладовища.

Згодом кишеньковий злодій із крихкими слабенькими кістками став Батьком злодіїв, а Пагорб Тіней — його королівством.

Хлопчак Ламора та його друзі-сироти зі Згарища ввійшли в це королівство приблизно через двадцять років після його заснування. Те, що вони побачили тієї ночі, було кладовищем, не глибшим, ніж нагромаджена над старими могилами земля. Між чільними склепами була вирита велика мережа тунелів і галерей, міцні стіни яких були пронизані опорами, немов ребра давно померлих дерев’яних драконів. Усіх попередніх мешканців тихенько викопали та скинули в затоку. Пагорб Тіней тепер був мурашником, повним злодюжок-сиріт.

Сироти Згарища пішли вниз у чорну пащеку найвищого мавзолею, ребрастим дерев’яним тунелем, освітленим мерехтливим сріблястим вогнем прохолодних алхімічних куль, а біля їхніх щиколоток зміїлися масні вуса туману. Сироти з Пагорба Тіней спостерігали за ними з кожного закутка холодними, але зацікавленими очима. Густе тунельне повітря було насичене смородом нечистот та немитих тіл — запах, який сироти Згарища незабаром помножили своєю присутністю.

— Заходимо! Заходимо! — гукав Батько злодіїв, потираючи руки. — Мій дім — ваш дім, і ласкаво просимо! Тут усіх нас об’єднує одна спільна риса — ні матері, ні батька в нас нема. На жаль, на жаль, але тепер у вас буде стільки сестер і братів, скільки вам забажається, і суха земля над головою. Своє місце... сім’я.

Слідом за ним тунелем пронеслася процесія сиріт з Пагорба Тіней, ті задмухували свої моторошні блакитні свічки на ходу, і згодом шлях освітлювало лиш срібне сяйво стінних куль.

У центрі царства Батька злодіїв була величезна тепла улоговина з утрамбованою ґрунтовою підлогою, заввишки, може, як два високих чоловіки, й тридцять ярдів завширшки й завдовжки. Біля дальньої стіни стояв єдиний стілець із високою спинкою з полірованого чорного дерева, і Батько злодіїв із вдоволеним зітханням опустився на нього.

На підлозі були розстелені десятки засмальцьованих ковдр, заставлених їжею: миски з кістлявою куркою, маринованою в дешевому мигдальному вині, м’які риб’ячі хвости, загорнуті в бекон і змочені в оцті, і чорний хліб, намащений ковбасним жиром. Були також солоний горох і сочевиця, а ще миски перестиглих помідорів і груш. Правду кажучи, харчу було негусто, але такої кількості й різноманітності їжі більшість дітей-сиріт зі Згарища ніколи раніше не бачила, тому вони одразу хапали все, що помічали. Батько злодіїв на те тільки поблажливо посміхнувся.

— Я не настільки дурний, щоб стати між вами та пристойною їжею, мої любі. Тож їжте досхочу; їжте од пуза. Надолужуйте. Ми поговоримо після трапези.

Поки сироти Згарища набивали роти, сироти з Пагорба Тіней юрмилися навколо них, мовчки дивлячись. Невдовзі кімната була заповнена, і повітря стало дедалі затхлішим. Бенкет продовжувався, доки не залишилося буквально нічого; уцілілі після Чорного шепоту, діти висмоктали останні краплі оцту й жиру з пальців, а потім сторожко звернули очі на Батька злодіїв та його поплічників. Той, немов за сигналом, підняв три погнуті пальці.

— А тепер до справи! — вигукнув він. — Три пункти.

— Перше, — сказав він, — ви тут, бо я за вас заплатив гроші. І доплатив згори, щоби ніхто інший не зміг цього зробити. Будьте певні, кожен із ваших маленьких друзів, за якого я не заплатив, дістався работорговцям. З дітьми-сиротами більше нічого не поробиш. Тримати вас нема де, прийняти нікому. Варта продає таких, як ви, за гроші на вино, мої любі; вартові сержанти забувають згадувати вас у своїх звітах, а капітани забувають, що мали б давати їм за це прочуханки.

— І тепер, — продовжив він, — коли карантин зі Згарища знято, кожен работорговець і потенційний работорговець у Каморрі будуть дуже радими і дуже пильними. Ви можете встати й покинути цей пагорб у будь-який час, коли вважаєте за потрібне, але запевняю: незабаром ви або смоктатимете пісюни, або прикуєте себе до весла до кінця свого життя.

— А це підводить мене до другого пункту. Усі мої друзі, яких ви бачите навколо себе, — він показав на сиріт Пагорба Тіней, вишикуваних попід стінами, — можуть піти, коли захочуть, і переважно йдуть, куди їм заманеться, бо вони під моїм захистом. Я знаю, — сказав він з урочистим виразом на обличчі, — що я не надто грізний, якщо зважати на мою особистість, але не вводьте себе в оману. У мене є могутні друзі, дорогі мої. Я пропоную вам безпеку завдяки цим друзям. Якщо хтось, наприклад рабовласник, наважиться покласти око на когось із моїх хлопців чи дівчат із Пагорба Тіней, то... наслідки будуть миттєвими і, на щастя, е-е-е, нещадними.

Коли жоден з новоприбулих не виказав належного ентузіазму, Батько злодіїв кахикнув.

— Тих нещасних вилупків повбивають. Ясно вам?

Дітям було ще й як ясно.

— Це підводить нас до третього пункту, а саме до всіх вас. Цій маленькій родині завжди потрібні нові брати і сестри, і ви можете вважати це запрошенням — заохоченням, я навіть сказав би — запропонувати нам утіху від тісного й постійного знайомства з вами. Зробіть цей пагорб своїм домом, мене — своїм господарем, а цих чудових хлопців і дівчат — своїми надійними братами і сестрами. Вас нагодують, дадуть притулок і захистять. Або ви можете піти просто зараз і стати свіжим м’ясцем у якомусь борделі в Єремі. Є охочі?

Новоприбулі мовчали.

— Я знав, що можу розраховувати на вас, мої любі, дорогі намистинки. — Батько злодіїв широко розставив руки й усміхнувся, відкриваючи півмісяць коричневих, як болотна вода, зубів. — Але, звичайно, мають бути обов’язки. Мають бути взаємні поступки, ти — мені, я — тобі. Їжа не проростає з моєї сраки. Нічні горщики не спорожняються самі. Шурупаєте?

Приблизно половина дітей-сиріт Згарища нерішуче кивнула.

— Правила прості! З часом ви їх вивчите. Поки що все буде так. Хто їсть, той працює. Хто працює, той їсть. Що підводить нас до мого четвертого... Ой леле. Діти-діти. Зробіть забудькуватому старому послугу, уявіть, що він підняв чотири пальці. Це мій четвертий важливий пункт.

— У нас є справи тут, на пагорбі, але є робота і в інших місцях. Інші справи... делікатні, незвичайні справи. Веселі та цікаві справи. По всьому місту, які вдень, а які й уночі. Вони вимагають сміливості, спритності і, е-е-е, розсудливості. Ми були б дуже раді, якби ви допомогли з цими... особливими завданнями.

Він вказав на єдиного хлопчика, за якого він не заплатив, маленького зайду із замазаним помідорами ротом, який тепер дивився на нього твердим, похмурим поглядом.

— Ти, набавний хлопчику, тридцять перший із тридцяти. Що скажеш? Будеш нам корисний? Готовий помагати своїм новим братикам і сестричкам у їхній цікавій роботі?

Хлопчик якусь мить обмірковував сказане.

— Ви кажете, — мовив він високим тоненьким голоском, — що хочете, щоб ми крали.

Старий дуже довго дивився на маленького хлопчика, а кілька сиріт з Пагорба Тіней загиготіли, прикривши руками роти.

— Так, — нарешті сказав Батько злодіїв, повільно киваючи. — Я цілком міг мати таке на увазі, хоча в тебе дуже, е-е-е, безкомпромісний погляд на певну особисту ініціативу, яку ми вважаємо за краще висловлювати хитрішими, невизначеними термінами. Не те щоб я очікував, що це щось означатиме для тебе. Як тебе звати, хлопче?

— Ламора.

— Твої батьки, видно, загнибіди були — не дали тобі нічого, крім прізвища. Як вони тебе ще називали?