Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 88)

— Так, так. — Бенжавєр розв’язав фартух і кинув його Локу; потім він почав знімати куртку і бриджі. Лок зняв з голови оксамитову шапочку.

— Овва. Сиве волосся. Ти не скидаєшся на свій вік — лицем тобто.

— Природа благословила юними рисами, — сказав Лок. — Це принесло певну користь на службі в герцога. Мені також знадобляться твої черевики — мої будуть недоречними під цими шатами.

Чоловіки хутко роздяглися й обмінялися одягом. Лок став у центрі кімнати, повністю одягнений, як офіціант Мераджіо, з темно-бордовим фартухом, зав’язаним на талії. Бенжавєр розвалився на одному з матраців у самому спідньому, перекидаючи з руки в руку мішечок із дзвінкими монетами.

— Ну що? Який у мене вигляд?

— Як треба, — сказав Бенжавєр. — Відразу впишешся.

— Добре. Ти, зі свого боку, маєш вигляд заможного. Просто зачекай тут і замкни двері. Я скоро повернуся й постукаю рівно п’ять разів, зрозуміло?

— Наче так.

Лок зачинив за собою двері, швидко спустився сходами, перетнув двір і знову вийшов на вулицю. Він пішов до Мераджіо кружним шляхом, щоб зайти спереду й уникнути охоронця біля службового входу.

— Тобі не слід заходити й виходити через цей хід, — сказав охоронець із довідником, коли Лок увірвався до фоє, червонощокий і спітнілий.

— Я знаю, вибачте. — Лок помахав чоловікові чистим згортком пергаменту. — Мене послали принести це для одного зі стряпчих; один із членів приватної галереї послав.

— О, вибачай тоді. Не затримуватиму — проходь.

Лок утретє влився в юрбу Мераджіо, задоволений тим, як мало на нього дивилися, поки він поспішав у своїй справі. Він спритно маневрував між добре вдягненими чоловіками та жінками й ухилявся від офіціантів, які несли накриті срібні таці й навіть по-дружньому, немов знайомим, кивав цим людям, коли ті проходили повз. За мить він знайшов те, що шукав — двох охоронців, які ліниво стояли біля задньої стіни, схиливши докупи голови в розмові.

— Доброго здоров’я, джентльмени, — сказав Лок і став перед ними. І той, і той був на позір важчим за нього на добрих сімдесят фунтів — Хтось із вас, хлопці, знає чоловіка, на ім’я Бенжавєр? Він мій колега, офіціант.

— Я знаю його в обличчя, — сказав один з охоронців.

— Він у купі лайна, — сказав Лок. — Він у «Привітному затінку» й щойно провалив один із тестів Мераджіо. Я маю повернути його, й мені сказали взяти вас двох на допомогу.

— Один із тестів Мераджіо?

— Ну ви знаєте, — сказав Лок. — Як він зробив з Віллою.

— А з тою з громадського поверху. Бенжавєр кажеш? І що він наробив?

— Та продав старого, і Мераджіо незадоволений. Правда треба поспішати.

— Е-е... звичайно, звичайно.

— Збоку, через службовий вхід.

Лок розташувався дуже обережно, так щоб здавалося, ніби він впевнено крокує поруч з охоронцями, тоді як насправді він слідував за ними кухнями, службовими коридорами і, нарешті, кімнатою перед виходом. Він вислизнув уперед, і двоє охоронців йшли слідом, коли він завернув у провулок і недбало махнув рукою охоронцеві на виході. Чоловік нічим не показав, що впізнав його; Лок сам уже встиг побачити з десяток офіціантів. Безсумнівно, незнайомець міг зійти за одного такого досить довго, і йому навіть не потрібно було багато часу.

За кілька хвилин він п’ять разів різко постукав у двері дев’ятої кімнати «Привітного затінку». Бенжав’єр прочинив двері, але Лок твердою рукою штовхнув їх до кінця, зібравши в собі владність, з якою вичитував дона Сальвару як «Опівнічник».

— Це був тест на лояльність, Бенжав’єре, — сказав Лок, увійшовши до кімнати й блиснувши холодними очима. — Тест на лояльність. І ти облажався. Тримайте його, хлопці.

Двоє охоронців рушили до напівголого офіціанта, який шоковано витріщився на них.

— Але... але я не... але ти сказав...

— Твоя робота — обслуговувати клієнтів Мераджіо й підтримувати довіру пана Мераджіо. Моя робота полягає в тому, щоб знаходити людей, які не варті його довіри, і розбиратися з ними. Ти продав мені свою прокляту форму. — Лок змахнув з ліжка крони й гаманець і кинув розсипані монети в шкіряну торбину. — Я міг бути злодієм. Я міг бути вбивцею. І ти дозволив мені підійти просто до пана Мераджіо з ідеальним маскуванням.

— Але ти... о, боги, ти не можеш говорити серйозно, я не вірю!

— Ці двоє тобі не здаються серйозними? Вибачай, Бенжав’єре. Нічого особистого — ти просто ухвалив дуже невдале рішення. — Лок відчинив двері. — Так, усе, ведіть його до Мераджіо якомога швидше.

Бенжав’єр захвицав ногами, гарчачи й плачучи:

— Ні, ні, ти не можеш, я був відданим усе своє... — Лок схопив його за підборіддя й подивився йому в очі.

— Якщо будеш відбиватися, — сказав Лок, — якщо ти будеш бити ногами, кричати чи й далі здіймати клятий галас, ця справа вийде за межі Мераджіо, розумієш? Ми приведемо варту, й тебе потягнуть до Палацу Терпіння в кайданах. Пан Мераджіо має багато друзів у Палаці Терпіння. Твою справу можуть розглядати хоч і кілька місяців. Будеш сидіти в павучій клітці й розмірковувати про свої гріхи, поки не почнуться зимові дощі. Я зрозуміло кажу?

— Так, — схлипнув Бенжав’єр. — О, боги, вибачте, вибачте...

— Тобі не переді мною просити вибачення треба. Так, як я казав, хутко відведімо його назад. Пан Мераджіо захоче з ним поговорити.

Лок повів їх назад до банку; Бенжав’єр ридав, але мовчав. Лок пройшов до приймальні повз здивованого охоронця службових дверей, і ревнув:

— Звільніть цю кімнату. Негайно.

Кілька офіціантів, здавалося, хотіли було заперечити, але вигляд Бенжав’єра, майже роздягненого й затиснутого між двома охоронцями, переконав їх, що щось явно не так. Вони вибігли з кімнати, й Лок повернувся до охоронців.

— Тримайте його тут, — сказав Лок. — Я піду покличу Мераджіо; ми повернемося за кілька хвилин. Ця кімната має бути вільною, доки ми не повернемося. Нехай офіціанти відпочивають десь в іншому місці.

— Гей, що відбувається? — У кімнату просунув голову охоронець службових дверей.

— Якщо цінуєш свою роботу, — сказав Лок, — дивися туди, у той провулок, і не впускай нікого. Мераджіо незабаром прийде сюди, і він буде не в дуже доброму гуморі, тому краще не привертати його уваги.

— Я думаю, він слушно каже, Лавалю, — сказав один із охоронців, що тримав Бенжав’єра.

— Е-е... добре, добре. — Охоронець службових дверей щез із виду.

— А щодо тебе, — сказав Лок, підійшовши до Бенжав’єра, — як я вже сказав, нічого особистого. Чи можу я дати тобі пораду? Не грай в ігри. Мераджіо брехати не можна. Нікому з нас не можна брехати йому. Просто зізнайся, відверто. Будь абсолютно чесним. Ти розумієш?

— Так, — чмихнув Бенжав’єр, — так, прошу, я все зроблю...

— Усе робити не треба. Але якщо ти сподіваєшся, що пан Мераджіо буде поблажливим чи співчутливим, то, клянуся богами, зізнайся у всьому і то швидко. Ніяких ігор, пам’ятаєш?

— Д-д-добре, так, що завгодно...

— Я незабаром повернуся, — сказав Лок, крутнувся на підборах і рушив до дверей. Вийшовши з приймальні, він дозволив собі маленьку вдоволену усмішку; охоронці, які затисли Бенжав’єра, тепер здавалися майже так само наляканими, як і офіціант. Дивно, як легко можна було начаклувати майже з нічого владний тон за допомогою крапельки театральщини. Він пройшов через службові коридори та кухні, а потім вийшов на громадський поверх.

— Скажіть мені, — звернувся Лок до першого охоронця, якого він зустрів, — пан Мераджіо у приватних галереях? — Лок махнув згортком, ніби це була невідкладна справа.

— Наскільки мені відомо, — сказав охоронець. — Я думаю, він на третьому поверсі й приймає звіти.

— Дуже дякую.

Лок піднявся широкими чорними залізними сходами, що вели до першої галереї членів, кивнувши на ходу парі охоронців. Здавалося, його уніформа була достатньою гарантією привілеїв галереї, але він стискав пергамент в обох долонях так, щоб було помітно, як додаткову запоруку. Він оглянув галереї першого поверху, не побачив жодних слідів своєї здобичі й пішов далі.

Він знайшов Джанкану Мераджіо на третьому поверсі, як і вказав охоронець. Мераджіо стояв, задумано дивлячись на громадську галерею, слухаючи, як пара фіннікерів позаду нього зачитувала з воскових табличок цифри, які Локу говорили дуже мало. Мераджіо, вочевидь, не тримав біля себе охорони; мабуть, він почувався достатньо безпечно в межах свого комерційного королівства. Тим краще. Лок підійшов до нього, насолоджуючись зарозумілістю цього жесту, і стояв, чекаючи, поки його помітять.

Фіннікери та кілька членів галереї почали бурмотіти собі під ніс; за кілька секунд Мераджіо обернувся й направив усю силу свого блискучого, як грозовий ліхтар, погляду на Лока. Знадобилася лише мить, щоб той погляд змінився з роздратування на підозру.

— Ти в мене не працюєш, — сказав він.

— Вітання вам від каморрського капи Раци, — сказав Лок тихим і шанобливим голосом. — Я маю довести до вашої уваги дуже серйозну справу, пане Мераджіо.

Господар банкірського дому витріщився на нього, потім зняв окуляри й запхав у кишеню пальта.

— Тож це правда. Я чув, що Барсаві пішов дорогою всякої плоті... А тепер твій пан посилає лакея. Як мило з його боку. Яке в нього до мене діло?

— Його діло, пане Мераджіо, цілком збігається з вашими інтересами. Я тут, щоб врятувати ваше життя.

Мераджіо пирхнув.

— Моєму життю майже нічого не загрожує, мій недоречно одягнений друже. Це мій дім, і будь-який охоронець тут відірве тобі яйця, варто сказати мені одне лиш слово. На твоєму місці я почав би пояснювати, звідки в тебе ця форма.