Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 87)

— Так, деякі дони... дуже твердо дотримуються своїх звичаїв. Однак поки що не можу зрозуміти, чим вам можу допомогти я.

— Ми з вами схожої статури, сер, випадково схожої статури. І ваш смак, ну що сказати, він чудовий, пане Маґрісе; ми могли б бути давно втраченими братами, такі ми однакові у своєму розумінні крою та кольорів. Ви трохи вищі за мене, але, звичайно, я зможу витримати це протягом кількох необхідних годин. Я прошу, сер, я благаю — допомогти мені й позичити відповідний комплект одягу. Сьогодні я маю повечеряти з донами; допоможіть мені мати такий вигляд, щоб мої роботодавці могли врятувати своє добре ім’я.

— Ви бажаєте... ви бажаєте позичити пальто, бриджі, панчохи, черевики і все необхідне?

— Еге ж, — сказав Лок, — із щирою обіцянкою доглядати за кожним окремим шовчиком, наче той останній у світі. Ба більше, я пропоную залишити вам гарантію — п’ять крон з білого заліза; збережіть їх, доки я не поверну вам одяг, усе до ниточки, а потім залишите їх собі. Звичайно, це місяць-два зарплати за такий мізер роботи.

— Це, це... це дуже солідна сума. Проте, — сказав Маґріс із таким виглядом, ніби намагався стримати усмішку, — це... я впевнений, що ви знаєте, досить дивно.

— О, мені це відомо, сер, ще й як відомо. Невже моя ситуація не вселяє жалю до мене? Я не надто гордий, щоб благати, пане Маґрісе — на кону не лише моя робота. Це репутація моїх роботодавців.

— Без сумніву, — сказав Маґріс. — Без сумніву. Шкода, що щури не вміють говорити теринською; б’юся об заклад, вони запропонують дуже гарне свідчення.

— Шість крон із білого заліза, — сказав Лок. — Я можу розтягнути свій гаманець аж настільки. Благаю вас, сер...

— Пік-пік, — сказав Маґріс. — Пік-пік, сказали б вони. І якими товстими маленькими пацюками вони будуть після всього цього; маленькі кругленькі негідники. Вони дали б свої свідчення, а потім благали, щоб їх повернули на корабель до Талішама, щоб продовжити бенкет. Ваші «Стролло та сини» можуть мати лояльних працівників на все життя, хоч і невеличких, звичайно.

— Пане Маґрісе, це досить...

— Ви насправді не з Талішама, правда ж?

— Пане Маґрісе, прошу вас.

— Це одне з маленьких випробувань Мераджіо, чи не так? Так само, як того місяця перевіряли бідолашну Віллу. — Маґріс уже не міг стримувати веселощів — він, вочевидь, справді був дуже задоволений собою. — Ви можете повідомити доброго пана Мераджіо, що я не втрачаю гідності, завидівши крихту білого заліза. Я ніколи не зганьбив би його закладу, беручи участь у такій витівці. Ви, звичайно, передасте йому мої найкращі вітання?

Лок уже багато разів відчував розчарування, тож було досить легко придушити бажання перестрибнути через стіл Маґріса й задушити його. Внутрішньо зітхнувши, він якусь мить поблукав очима по кімнаті — і там, дивлячись з однієї з галерей другого рівня, стояв сам Мераджіо.

Джанкана Мераджіо носив відповідний сучасній моді сюртук: бахматий і відкритий, з розкльошеними обшлагами та полірованими срібними ґудзиками. Його пальто, бриджі та шийні хустки були надзвичайно приємного темно-синього кольору, кольору неба перед Лжесвітлом. Зовнішньої помпезності було небагато, але одяг мав гарний, багатий і вишуканий вигляд, що показувало його вартість, не ображаючи нічиїх почуттів. Це мав бути Мераджіо, бо на правій частині його пальта висіла пришпилена орхідея. Єдина примітна річ у його вбранні — свіжа орхідея, яку щодня зривали, щоб прикрашати його одяг.

Судячи з радників і слуг, які стояли поруч із чоловіком, Лок дійшов висновку, що Мераджіо був дуже близький за зростом і тілобудовою до нього самого.

Немов нізвідки виринув план; він промайнув у думках, як екіпаж, що бере чужий корабель на абордаж. Він умить опинився в його владі. План лежав перед ним, ясний і простий, наче ходьба по прямій лінії. Він полишив свій талішамський акцент і усміхнувся Маґрісу.

— О, ви надто розумний для мене, пане Маґрісе. Занадто розумний. Мої вітання — ви мали рацію відмовитися. І не бійтеся — я доповім самому Мераджіо, от просто зараз і безпосередньо. Ваша проникливість не залишиться поза увагою. А тепер, прошу мені вибачити...

4

У задній частині Мераджіо був службовий вхід, звідки до сховищ і кухонь надходили продукти. Сюди також виходили перекурити офіціанти. Новеньким на службі давали мало перепочинку, тоді як старші співробітники могли мати до пів години, щоб відпочити та поїсти між змінами на поверсі. Один знуджений охоронець сперся на стіну біля службових дверей, склавши руки, й ожив, коли до нього наблизився Лок.

— У якій справі?

— Та ні в якій, — сказав Лок. — Просто хотів поговорити з кимось із офіціантів чи, може, з кухонного люду.

— Це вам не парк. Ідіть краще прогулюйтеся деінде.

— Будь другом, — сказав Лок. В одній із його рук з’явився солон, який зручно завис у межах досяжності охоронця. — Я просто шукаю роботу й хочу поговорити з кимось із офіціантів чи з кухні, гаразд? Хто вільний зараз, з тим і поговорю. Я нікому не заважатиму.

— Постарайся. — Срібна монета вмить щезла в його кишені. — І не зволікай.

Він зайшов у просту кімнату з низькою стелею, вщерть пропахлу димами кухні. Попід стінами стояли або крокували пів десятка мовчазних офіціантів; один чи двоє сьорбали чай, а решта, здавалося, насолоджувалася простим задоволенням від того, що взагалі нічого не робила. Лок швидко окинув усіх оком, вибрав найбільш схожого на нього за зростом і статурою й швидко підійшов до чоловіка.

— Мені потрібна твоя допомога, — сказав Лок. — Це коштує п’ять крон і займе всього кілька хвилин.

— Ти хто в біса такий?

Лок схопив офіціанта за руку й вклав у неї крону з білого заліза. Чоловік відсмикнув руку, а потім подивився на те, що лежало на його долоні. Його очі цілком правдиво імітували спробу вискочити з орбіт.

— Провулок, — сказав Лок. — Треба поговорити.

— Боги милі, явно треба, — сказав офіціант, лисуватий чоловік років тридцяти з гаком з обвислим лицем бульдога.

Лок вивів його через службові двері й далі провулком, поки вони не опинилися за якісь сорок футів від охоронця.

— Я працюю на герцога, — сказав Лок. — Мені потрібно передати це повідомлення Мераджіо, але не можна, щоб мене побачили там у моєму вбранні. Є... ускладнення. — Лок помахав офіціантові чистими аркушами пергаменту, загорнутими в тугий циліндр.

— Я, а-а, я можу доставити це для тебе, — сказав офіціант.

— У мене наказ, — відповів Лок. — Доставити в руки й тільки так. Мені треба вийти на той поверх і бути непомітним; це забере якихось п’ять хвилин. Як я вже сказав, це коштує п’ять крон. Холодний метал просто сьогодні. Мені потрібно мати вигляд офіціанта.

— От чорт, — сказав офіціант. — Зазвичай у нас є запасний одяг... чорні куртки та пара фартухів. Ми могли б їх тобі дати, але сьогодні якраз день прання. У всій будівлі нічого потрібного нема.

— Звичайно, є, — сказав Лок. — На тобі саме те, що мені потрібно.

— Так, хвилиночку. Це взагалі-то не зовсім можливо...

Лок знову схопив офіціанта за руку й сунув у неї ще чотири крони.

— Ти коли-небудь у своєму житті тримав стільки грошей?

— Дванадцять богів, ні, — прошепотів чоловік. Він облизнув губи, секунду чи дві дивився на Лока, а потім коротко кивнув. — Що мені робити?

— Просто йди за мною, — сказав Лок. — Усе пройде легко й швидко.

— У мене є близько двадцяти хвилин, — сказав офіціант. — А тоді я маю повернутися на поверх.

— Коли я закінчу, — сказав Лок, — це не матиме значення. Я повідомлю Мераджіо, що ти допоміг нам обом, і до тебе претензій не буде.

— Ну добре. Куди ми йдемо?

— Отут зразу за рогом... Нам потрібен готель.

«Привітний затінок» був лише за квартал від Мераджіо. Це було стерпно чисте, дешеве, без будь-яких розкошів місце, яке приймало посильних, учених, писарів, слуг та менших чиновників, а не найкращі класи ділових людей. Це був двоповерховий квадрат, побудований навколо відкритого центрального простору на зразок вілли часів Теринського Трону. У центрі цього подвір’я стояло високе оливкове дерево й приємно шелестіло на сонці зеленим листом.

— Одна кімната, — сказав Лок, — з вікном, на день. — Він поклав монети на прилавок. Хазяїн вибіг з ключем у руках і провів Лока й офіціанта до кімнати на другому поверсі, позначеної «9».

У дев’ятій кімнаті була пара розкладних ліжок, запнуте промасленим папером вікно, маленька шафа й більше нічого. Господар «Привітного затінку» вклонився й вийшов, нічого не питаючи. Як і в більшості господарів каморрських готелів, будь-які запитання, які в нього могли виникнути щодо своїх клієнтів чи їхніх справ, як правило, зникали, коли на прилавку з’являлося срібло.

— Як тебе звати? — Лок зачинив двері кімнати й замкнув на засув.

— Бенжав’єр, — сказав офіціант. — Ти, а-а, впевнений... усе вийде так, як ти кажеш?

У відповідь Лок дістав гаманець і поклав його в руку Бенжав’єра.

— Там є ще дві повні крони, крім того, що ти отримаєш. Плюс трохи золота та срібла. Моє слово тверде, як і мої гроші, і ти можеш зберегти цей гаманець тут як гарантію, доки я не повернуся.

— Боги, — сказав Бенжавєр. — Це... усе це дуже дивно. Цікаво, що я такого зробив, щоб заслужити таке неймовірне багатство?

— Більшість людей не роблять геть нічого, щоб заслужити те, що боги кидають їм на шляху, — сказав Лок. — Перейдемо до справи?