Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 86)
— Гм-м-м. — Превін закрив шухляду свого столу й склав пальці під підборіддям, нахмурившись. — Ви пропонуєте заплатити мені заставу приблизно в одну чверть ціни одягу, який я позичив би вам, якби ви були на званій вечері з доном. Одну чверть, як мінімум.
— Я, ах, запевняю вас, майстре Превіне, що — за єдиним винятком цієї нещасної крадіжки — я завжди вважав себе взірцем обережності. Я берегтиму ваш одяг так, наче від цього
— Це... це досить незвично, пане Калласе. Досить нестандартне питання. На яке об’єднання ви працюєте?
— Я... мені соромно сказати, пане Превіне. З побоювань, що моя ситуація погано вплине на них. Я лише намагаюся виконувати свій обов’язок, сподіваюся, ви зрозумієте.
— Так, так, але вам має бути ясно, що жодна людина не може назватися мудрою, якщо дасть незнайомцю тридцять крон в обмін на п’ять без... чогось більшого, ніж щирі запевнення. Перепрошую, але так воно й має бути.
— Що ж, гаразд, — сказав Лок. — Я працюю на Західне торговельне об’єднання Залізного моря, зареєстроване в Тал Веррарі.
— Західне торговельне об’єднання Залізного моря... гм-м-м. — Превін витягнув іншу шухляду столу й перегорнув невеликий стос паперів. — У мене є довідник Мераджіо за поточний рік, сімдесят восьмий рік Ази Ґілли, і все ж... Тал Веррар... тут немає Західного торговельного об’єднання Залізного моря.
— Ах, клята стара проблема, — сказав Лок. — Ми були зареєстровані у другому місяці року; ми занадто нові, щоб бути в списку. Це було так клопітно, повірте мені.
— Пане Калласе, — сказав Превін, — я вам співчуваю, щиро співчуваю, але ця ситуація... вибачте мені, сер, ця ситуація надто дивна, щоб я міг її вирішити. Боюся, що нічим не можу вам допомогти, але я молюся, щоб ви знайшли якийсь спосіб задобрити своїх ділових партнерів.
— Пане Превіне, я прошу вас, будь ласка...
— Сер, наша бесіда добігає кінця.
— Тоді я приречений, — сказав Лок. — Я в безнадійній ситуації. Я благаю вас, сер, переглянути...
— Я стряпчий, пане Калласе, а не сукнар. Цю бесіду закінчено. Бажаю вам успіхів і гарного
— Невже я не можу сказати нічого, що принаймні підвищило б можливість...
Превін підняв мідний дзвіночок, що стояв на краю його столу, й тричі подзвонив. Із довколишнього гурту почали з’являтися охоронці. Лок забрав із робочого столу свою монету й зітхнув.
— Цього чоловіка потрібно вивести звідси, — сказав Превін, коли один з охоронців Мераджіо поклав руку в рукавичці на плече Лока. — Будь ласка, виявіть до нього необхідну ввічливість.
— Звичайно, пане Превіне. А ви, сер, прошу сюди, — сказав охоронець, коли Локу допомогли піднятися з місця не менше ніж троє кремезних чоловіків, а потім з ентузіазмом допомогли йому пройти головним коридором громадської галереї, вийти з фоє та повернутися до сходів. Дощ припинився, і місто сходило парою, що підіймалася від теплих каменів.
— Краще, щоб ми тебе більше не бачили, — сказав один з охоронців. Усі троє стояли, дивлячись на нього згори вниз, а довкола, явно ігноруючи його, діловито снували люди. Цього не можна було сказати про деяких жовтих курток, які звернули на нього зацікавлені погляди.
— Бляха, — пробурмотів він собі під ніс і швидкою ходою рушив на південний захід. — Піду через міст до Віденци і знайду там кравця...
З
Коли Лок повернувся до підніжжя сходів Мераджіо, водяний годинник відбивав полудень. Світлий одяг «Тавріна Калласа» зник, і тепер на Локу був темний бавовняний дублет, дешеві чорні бриджі та чорні панчохи; волосся він сховав під чорною оксамитовою шапочкою, а замість цапиної борідки (яка відклеїлася доволі боляче — колись він за звичкою навчиться носити із собою мазь, що розчиняє клей) тепер були тонкі вуса. Його щоки стали червоними, а одяг у кількох місцях уже наскрізь промок від поту. У руках він стискав згорнутий руркою чистий пергамент і, ступивши у фоє, звернувся до охоронців з легким натяком на талішамський акцент.
— Мені потрібен стряпчий, — сказав Лок. — У мене тут немає ні призначення, ні партнерів, тому залюбки зачекаю на першого доступного.
— Зрозуміло. — Знайомий уже охоронець оглянув свої списки. — Можете спробувати Даніеллу Монтеґю, громадська галерея, стіл шістнадцять. А може... Етьєн Акало, стіл тридцять шостий. У всякому разі, там є огороджена зона для очікування.
— Ви дуже люб’язні, — сказав Лок.
— Прізвище та район?
— Ґальдо Авріллен, — сказав Лок. — Із Талішама.
— Пишете?
— Ну, бува, вірші складаю, — відповів Лок.
Охоронець кілька секунд дивився на нього, аж поки один з вартових, що стояв позаду Лока, не пирхнув. На лиці чоловіка проявилися симптоми запізнілого прозріння, але він не здався дуже веселим.
— Просто підпишіть або поставте свою позначку тут, пане Авріллене.
Лок узяв запропоноване перо й зробив плавний вишуканий підпис біля напису охоронця ҐАЛЛДО АВРИЛЛІН, а потім, дружньо кивнувши, зайшов досередини.
Лок знову швидко обдивився громадську галерею, вдаючи добродушне спантеличення. Замість того, щоб сісти в зону очікування, яка була відзначена мідними поручнями, він пішов просто до гарно вбраного молодого чоловіка за двадцять другим столом, що люто шкряботів на аркуші пергаменту й наразі не мав жодного клієнта, який би відвернув його увагу. Лок сів на стілець перед столом і кахикнув.
Чоловік підвів на нього очі. Це був стрункий каморрець із зачесаним назад каштановим волоссям та окулярами над широкими чулими очима. На ньому було пальто кремового кольору зі сливово-фіолетовою підкладкою, яку можна було розгледіти на манжетах. Підкладка пасувала до його туніки та жилета; шовкові шийні хустки цього чоловіка були складені шарами кремового на темно-фіолетовому. Можливо, він на кілька дюймів вищий за Лока, але з цією проблемою можна відносно легко впоратися.
— Як вам таке, — сказав Лок своїм найвеселішим, найтовариськішим тоном голосу «Я не з вашого міста», — ваші кишені буде відтягувати вага п’яти крон із білого заліза до кінця дня?
— Я... той... п’ять... сер, здається, ви поставили мене в невигідне становище. Що я можу для вас зробити, і взагалі, хто ви?
— Мене звуть Ґальдо Авріллен, — сказав Лок. — Я з Талішама.
— Он як, — мовив чоловік. — П’ять крон, ви казали? Зазвичай я не беру стільки за свої послуги, але я хотів би почути, що ви маєте на думці.
— Ваші послуги, — сказав Лок, — тобто ваші професійні послуги — це не те, що мені потрібно, пане...
— Маґріс, Арманд Маґріс, — сказав чоловік. — Але ви, ви не знаєте, хто я, і не хочете моїх...
— Я казав про біле залізо. — Лок видобув ту саму монету, яку поклав на стіл Кореандера Превіна дві години тому. Він зробив це так, що було враження, ніби вона вискочила з його кісточок пальців й осіла там — перекочувати монету, як Санци, він так і не навчився. — П’ять крон із білого заліза за незначну послугу, хоча й дещо незвичайну.
— Наскільки незвичайну?
— Мені не пощастило, пане Маґрісе, — сказав Лок. — Я комерційний представник «Стролло і Синів», провідного кондитера в усьому Талішамі, постачальника вишуканих делікатесів і солодощів. Я сів на корабель із Талішама для зустрічі з кількома потенційними клієнтами в Каморрі — клієнтами високого рангу, ви мене розумієте. Два дони та їхні дружини чекають, щоб мої роботодавці оживили їхні столи новими смаковими враженнями.
— Ви хочете, щоб я оформив документи на потенційне партнерство чи якийсь продаж?
— Нічого такого буденного, пане Маґрісе, нічого такого буденного. Прошу, вислухайте повну міру мого нещастя. Мене відправили до Каморра морем із кількома пакунками. Ці пакунки містили цукрові кондитерські вироби неймовірної якості та делікатності — тонкощі, про які навіть ваші знамениті кухарі ніколи не мріяли. Порожнисті цукерки з алхімічною вершковою начинкою... пироги з корицею з остершалінським бренді з Емберлена для глазурі... чудеса. Я мав пообідати з нашими потенційними клієнтами та переконатися, що вони належним чином охоплені ентузіазмом щодо майстерності мого роботодавця. Лише ті суми, які йдуть на оформлення фестивальних бенкетів, ну... діло дуже важливе.
— Я в цьому не сумніваюся, — сказав Маґріс. — Здається вельми приємною роботою.
— Було б так, якби не один прикрий факт, — сказав Лок. — Корабель, який привіз мене сюди, хоч і був швидким, як обіцяли, був сильно заражений щурами.
— О боги... ваші...
— Так, — сказав Лок. — Мої вироби. Мої чудові вироби зберігалися в досить легких пакунках. Я тримав їх якомога далі від трюму; на жаль, це, здається, лише полегшило щурам доступ до них. Вони накинулися на мої кондитерські вироби з просто таки звірячим апетитом; усе, що я віз із собою, було знищено.
— Мої товари, — сказав Лок, — зберігалися разом із моїм одягом. І це остаточний сором моєї ситуації; між нападом зубів і, ах, екскрементами, якщо можна бути таким неделікатним... мій гардероб повністю знищено. Я одягнувся просто для подорожі, і тепер це єдиний повний комплект одягу, який у мене лишився.
— Дванадцять богів, оце пригода. Чи є у вашого роботодавця рахунок у Мераджіо? Може, візьмете гроші за одяг у кредит?
— На жаль, ні, — сказав Лок. — Ми розглядали це, і я довго вмовляв господарів обрати цей варіант. Але ми не маємо такого рахунку, щоб допомогти мені зараз, і моя зустріч цього вечора невідкладна. Хоча я не можу представити кондитерські вироби, то принаймні перепрошу — я не хочу нікого образити. Один з наших потенційних клієнтів, ах, дуже специфічний і вибагливий чоловік.