Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 85)
Недаремно іноді кажуть, що в Каморрі є два герцоги — Нікованте, герцог скла, і Мераджіо, герцог білого заліза.
Глава тринадцята
Орхідеї та вбивці
1
Наступного дня Лок Ламора стояв перед сходами Мераджіо, якраз тоді, коли величезний веррарський водяний годинник у фоє будівлі відбив десяту годину ранку. Падав сонячний дощ, дрібненька мжичка сіялася з біло-блакитного ясного неба. Рух на Віа Каморрацца був активний, вантажні барки та пасажирські човни змагалися за водний простір із таким ентузіазмом, який зазвичай притримують для маневрів на полі бою.
Одну із Жанових крон витратили, щоб убрати Лока (який досі носив сиве волосся та накладну бороду, підстрижену тепер до скромної цапиної борідки) в щось чисте й пристойне на зразок одежі кур’єра чи писаря. Хоча він, звичайно, не скидався на когось зі значними статками, проте був справжнім утіленням поважного працівника.
Банк Мераджіо був чотириповерховим гібридом, який увібрав у себе двісті років архітектурних примх; там були колони, склепінчасті вікна, фасади з каменю та лакованого дерева, а також зовнішні галереї: і декоративні, і функціональні. Усі ці галереї були вкриті шовковими навісами кольорів каморрських монет: коричнева мідь, жовтувато-золотий, сріблясто-сірий та молочно-білий. Навіть за межами закладу було видно сотню таких Лукасів Фервайтів, сотню ділових людей у розкішно скроєних пальтах. Будь-який такий костюм вартий п’ятирічної зарплати звичайного ремісника чи робітника.
І якби Лок торкнувся непоштивим пальцем хоча б рукава пальта, охоронці Мераджіо ринули б із дверей, як бджоли з розхитаного вулика, й почалися б перегони між ними та кількома загонами міських вартових, що крокували по цей бік каналу — переможець отримає честь вибити йому мозок через вуха кийками.
У гаманці Лока бряжчали сім крон із білого заліза, двадцять срібних солонів і кілька мідяків. Він був абсолютно беззбройний і мав лише розпливчасте уявлення про те, що він зробить або скаже, якщо його дуже приблизний план зійде на пси.
«Нечесний Наглядачу, — прошепотів він, — я йду до цієї контори й збираюся вийти звідти з тим, що мені потрібно. Мені не завадила б твоя допомога. А якщо її не буде, ну і біс з тобою. Я все одно вийду з тим, що мені потрібно».
Високо піднявши голову, задерши підборіддя, він ступив на першу сходину.
2
— Приватне повідомлення для Кореандера Превіна, — сказав він охоронцям, які чергували у фоє, й провів рукою по волоссю, щоб змахнути з нього воду. Їх було троє, одягнені в бордові оксамитові сюртуки, чорні бриджі та чорні шовкові сорочки; їхні позолочені ґудзики сяяли, але ручки довгих бойових ножів і палиць, прикріплених до поясів, були потерті від частого вжитку.
— Превін, Превін... — пробурмотів один з охоронців, переглядаючи довідник у шкіряній палітурці. — Гм-м-м. Громадська галерея, п’ятдесят п’ять. Він наче приймає без попереднього запису. Ви знаєте, куди йти?
— Був тут раніше, — сказав Лок.
— Ясно. — Охоронець поклав довідник і взяв дошку, яка слугувала підставкою для пергаменту, а тоді висмикнув з чорнильниці на столику перо. — Прізвище та район?
— Таврін Каллас, — сказав Лок. — Північний кут.
— Пишете?
— Ні, сер.
— Тоді просто зробіть позначку отут.
Охоронець простягнув дошку, а Лок видряпав великий чорний хрестик біля імені ТЕВРІН КАЛЛУС. Почерк в охоронця був кращий за правопис.
— Тоді можете заходити, — сказав охоронець.
Громадська галерея, яка займала головний поверх банку Мераджіо, була заставлена столами й конторками, по вісім упоперек і вісім у глибину. За кожним важким столом сидів купець, міняйло, писар, клерк чи інший службовець; у більшості були клієнти, які сиділи перед ними, говорили щось серйозно, терпляче чекали чи палко сперечалися. Чоловіки та жінки, які працювали за цими столами, орендували їх у Мераджіо; одні брали їх кожен робочий день тижня, а інші могли дозволити собі лише чергувати дні з партнерами. Сонячне світло лилося на кімнату крізь довгасті прозорі стельові вікна; було чути тихий стукіт дощу, змішаний із гомоном людей.
З обох боків до стелі піднімалися чотири рівні галереї з латунними поручнями. У привітному затінку цих галерей засідали могутніші, заможніші та відоміші ділові люди. Їх називали членами Мераджіо, хоча Мераджіо не ділився з ними фактичною владою, а лише надав їм довгий перелік привілеїв, які ставили їх вище (і в прямому, і в переносному сенсі) за людей, що працювали на громадському поверсі.
У кожному кутку будівлі стояли охоронці, розслаблені, але пильні. То тут, то там бігали офіціанти в чорних піджаках, темних бриджах і довгих бордових фартухах. У задній частині Мераджіо були велика кухня та винний льох, яким пишалася б будь-яка таверна. Справи людей у банкірському домі часто були надто напруженими, щоб гаяти час на те, щоб виходити чи відправляти когось по їжу. Деякі комерсанти навіть жили в цьому місці, повертаючись додому хіба поспати та переодягнутися, і то лише тому, що Мераджіо зачиняв свої двері для всіх після настання Лжесвітла.
Лок зі спокійною самовпевненістю підійшов до столу громадської галереї з позначкою «55». Кореандер Превін був стряпчим, який кілька років тому допоміг Санцам створити цілком законні рахунки Еванте Еккарі. Лок запам’ятав його як майже рівню собі за статурою й про себе молився, щоб цей чоловік не відкрив для себе смаку до ситної їжі з того часу.
— Так, — сказав Превін, який, на щастя, залишався таким же струнким, як завжди, — чим я можу вам допомогти?
Лок розглядав вільно скроєне, розстібнуте пальто цього чоловіка; воно було сосново-зеленого кольору з жовто-золотим оздобленням на розкльошених фіолетових манжетах. Чоловік мав добрий смак на модний крій і, очевидно, був сліпий, як мідна статуя, коли справа доходила до кольорів.
— Пане Превіне, — сказав Лок, — мене звуть Таврін Каллас, і в мене є незвичайна проблема, яку ви, можливо, зможете вирішити, хоча мушу вас попередити, що це дещо поза межами компетенції ваших звичайних обов’язків.
— Я стряпчий, — сказав Превін, — і мій час зазвичай вимірюють, коли я сиджу з клієнтом. Пропонуєте ним стати?
— Те, що я пропоную, — пояснив Лок, — покладе вам у кишеню не менше ніж п’ять повних крон, можливо, уже сьогодні вдень. — Він провів рукою по краю столу Превіна й зі спритністю жонглера немов із повітря дістав крону з білого заліза; його техніка могла бути дещо хиткою, але Превін, очевидно, не був знайомий із подібними фокусами, бо його брови зійшлися на переніссі.
— Зрозуміло... Я слухаю вас уважно, пане Калласе, — сказав Превін.
— Добре, добре. Сподіваюся на вашу щиру співпрацю. Пане Превіне, я представник торгового об’єднання, якого, з усією повагою, волів би не називати. Хоча я народився в Каморрі, живу й працюю в Талішамі. Сьогодні я вечерятиму з кількома дуже важливими контактами, один із яких дон, щоб обговорити справи, у яких мене відправили до Каморра. Я, ах... це дуже незручно, але я боюся, що став жертвою досить значної крадіжки.
— Крадіжки, пане Калласе? Що ви маєте на увазі?
— Мій гардероб, — сказав Лок. — Увесь мій одяг і всі мої речі вкрали, поки я спав. Господар таверни, щоб він був здоровий, стверджує, що не може нести відповідальності за злочин, і він наполягає, що я, мабуть, не замкнув дверей!
— Я можу порадити повірника, який підійде для такого випадку. — Превін витягнув шухляду столу й почав гортати пергаменти, які лежали всередині. — Ви могли б викликати господаря таверни до суду загальних позовів у Палаці Терпіння; це може зайняти всього п’ять або шість днів, якщо ви запросите офіцера, щоб він підтвердив вашу історію. І я можу оформити всі документи, необхідні для...
— Пане Превіне, вибачте мені. Це мудрий спосіб дій; у більшості інших обставин я із задоволенням пішов би таким шляхом і попросив би вас скласти будь-які потрібні форми. Але в мене немає п’яти чи шести днів; боюся, у мене лише години. Вечеря, сер, сьогодні ввечері, як я вже казав.
— Гм, — мовив Превін. — Чи не могли б ви перенести вечерю? Напевно, ваші колеги зрозуміли б, що ви зіткнулися з такою крайністю, із таким невдалим поворотом.
— О, якби ж я міг так зробити. Але, пане Превіне, як мені постати перед ними з проханням довірити десятки тисяч крон на підприємства мого об’єднання, коли мені не можна доручити навіть збереження власного гардероба? Я... мені дуже соромно. Я боюся, що втрачу цю справу й вона вислизне з моїх пальців. Дон, про якого йдеться, він... він такий собі ексцентрик. Я передчуваю, що він не потерпить такого збою, яким стала моя ситуація; боюся, якщо відкласти один раз, він не захоче зустрічатися знову.
— Цікаво, пане Калласе. Ваші занепокоєння можуть бути... обґрунтованими. Гадаю, вам краще знати характер ваших колег. Але чим я можу допомогти?
— Ми з вами одної статури, пане Превіне, — сказав Лок. — І я дуже ціную ваш вишуканий смак на крій та кольори. Пропоную позичити у вас відповідний комплект одягу, з необхідними дрібницями та аксесуарами. Я дам вам п’ять крон як гарантію за належний догляд, і коли я закінчу з ними й поверну їх, ви можете зберегти гарантію.
— Ви, а... ви хочете, щоб я
— Так, пане Превіне, я вдячний за вашу увагу. Допомога була б незмірною. Моє об’єднання теж буде вдячне.