Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 84)
— Пане Ібеліусе, — сказав Лок, коли лічець відраховував пульс Лока, як йому здавалося, тринадцятитисячний раз. — Ми з вами схожі за статурою. У вас часом нема доброго пальта? З відповідними бриджами, жилетами та всілякими джентльменськими дрібничками?
— Ах, — сказав Ібеліус, — у мене таки були такі речі, але боюся... боюся, Жан не розказав вам...
— Ібеліус поки що живе з нами тут, — сказав Жан. — За рогом, в одній із кімнат вілли.
— Покої, з яких я вів свої справи... — Ібеліус спохмурнів, і Локу здалося, що за окулярами чоловіка утворився легенький туман. — Вони згоріли наступного ранку після приходу до влади Раци. Ті з нас, хто має кровні зв’язки з убитими людьми Барсаві... нас не дуже заохочували залишатися в Каморрі. Було вже кілька вбивств. Я досі можу приходити і йти, якщо буду обережний, але... я втратив більшість своїх найкращих речей. І пацієнтів. І мої книжки! Ще одна причина щиро бажати, щоб Рацу спіткала якась шкода.
— Прокляття, — сказав Лок. — Пане Ібеліусе, чи можу я попросити кілька хвилин наодинці з Жаном? Те, що ми маємо обговорити, це... це вимагає повної конфіденційності через дуже поважні причини. Перепрошую.
— О пусте, сер, пусте. — Ібеліус підвівся й змахнув гіпсовий пил зі свого камзола. — Я буду надворі, якщо знадоблюся. Нічне повітря підбадьорить роботу капілярів і цілком відновить повний приплив збалансованих рідин тіла.
Коли він пішов, Лок провів пальцями по своєму жирному волоссю й застогнав.
— Боги, якби ж прийняти ванну, але зараз я залюбки простояв би й під дощем пів годинки. Жане, нам потрібні ресурси, щоб впоратися з Рацою. Паскуда забрав у нас сорок п’ять тисяч крон; і ось ми сидимо з десятьма. Треба вертатися в партію із Сальварою, але я смертельно боюся, що вона вщент розвалилася, особливо поки мене не було останні кілька днів.
— Сумніваюся, — сказав Жан. — Я витратив купку монет за день до того, як ти прокинувся, на дрібку канцтоварів і чорнила. Я надіслав Сальварам кур’єром від Ґрауманна записку, у якій повідомлялося, що ти кілька днів займатимешся дуже делікатною справою й того, найімовірніше, будеш недоступним.
— Правда? — Лок витріщився на нього, як на людину, яка пішла на шибеницю лише для того, щоб отримати помилування та мішок золотих монет останньої хвилини. — Ти правда це зробив? Нехай боги благословлять твоє серце, Жане. Я міг би тебе зараз розцілувати, але ти такий самий брудний, як і я.
Лок несамовито кружляв по кімнаті чи настільки несамовито, наскільки міг, досі смикаючись і спотикаючись. Змушений ховатися в цій клятій халупі, раптово відірваний від переваг, які він сприймав як належне протягом багатьох років — ні льоху, ні сховища, повного монет, ні шафи, ні маскарадної скриньки... ні банди. Раца забрав усе.
У монетах зі сховища був пакет паперів і ключі, загорнуті у промащену тканину. Ці папери були документами про рахунки в
— Прокляття, — сказав Лок. — Ми
Справді, суми за одяг і аксесуари, які він носив, коли вбирався у вадранського купця, легко доходили до сорока повних крон — стільки не нащипаєш з кишень на вулиці. Крім того, та жменька кравців, які задовольняли витончені смаки, мала крамниці, схожі на фортеці, у найкращих частинах міста, де жовті куртки нишпорили не загонами, а батальйонами.
— Сучий син, — випалив Лок, — ох я і сердитий. Усе зводиться до одягу. Одяг, одяг, одяг. Яка смішна річ нас спиняє.
— Можеш брати ті десять крон, уже як буде, — сказав Жан. — Ми ще довго зможемо прогодуватися на срібло, що в нас є.
— Ну, — сказав Лок, — це вже щось. — Він знову опустився на матрац і сів, спершись підборіддям на обидві руки. Його брови й кутики губ були опущені з тим самим виразом засмученої зосередженості, який Жан пам’ятав із юних років. По хвилі Лок зітхнув і подивився на друга.
— Якщо зможу рухатися, то, мабуть, візьму сім-вісім крон і завтра піду в місто.
— У місто? У тебе є план?
— Ні, — сказав Лок. — Ані найменшого. Ані найменшої гадки, що робити. — Він ледь усміхнувся. — Але чи не всі мої найкращі афери починаються саме так? Знайду відповідний момент... і тоді, мабуть, буду безрозсудним, як завжди.
У Каморрі кажуть, що різниця між чесною та нечесною торгівлею полягає в тому, що коли чесний комерсант когось занапащає, він чи вона не бувають такі ласкаві перерізати тому горло, щоб завершити цю справу.
У певному значенні це ведмежа послуга торговцям, спекулянтам і лихварям з Монетноцілувального ряду, чиї зусилля впродовж століть допомогли вивести теринські міста-держави (всі, а не лише Каморр) з попелища краху Теринського Трону і зробити щось схоже на жваве процвітання... для певних щасливих верств теринського населення.
Від масштабів діяльності на Монетноцілувальному ряду в більшості дрібних крамарів пішли б обертом голови. Купець може пересунути два камені на рахунковій дошці в Каморрі; потім запечатані документи відправляються в Лашейн, звідки чотири галеони з екіпажем із трьох сотень душ пливуть до далекого північного порту Емберлен, їхні трюми навантажені товарами, які годі описати. Сотні торгових караванів вирушають через увесь континент будь-якого ранку, у будь-який день, підписані й зареєстровані добре одягненими чоловіками та жінками, які плетуть торгові мережі на тисячі миль, попиваючи чай у задніх кімнатах своїх контор.
Але є також бандити, яких попереджають, щоб вони були в певних місцях у певний час, щоб караван під знаком певного торговця зникнув. Є закулісні розмови, записані без офіційних протоколів, і гроші, які переходять з рук в руки без офіційної згадки в жодній бухгалтерській книзі. Є і вбивці, і чорна алхімія, і тихі домовленості з бандами. Є лихварство, шахрайство та внутрішні спекуляції; є сотні фінансових практик, настільки хитрих і таємничих, що вони ще не мають загальноприйнятих назв, — маніпуляції з монетами та банкнотами, від яких самі наймаги вклонилися б до пояса, визнаючи їхню підступну хитрість.
Усе це і є торгівлею, і в Каморрі, коли згадують про чесну чи негідну ділову практику, коли говорять про торгівлю в найбільших масштабах, на думку насамперед спадає одне — Мераджіо.
Джанкана Мераджіо — сьомий у своєму роду; його сім’я володіла та керувала своїм банкірським домом майже два з половиною століття. Але в певному сенсі ім’я не має значення; це завжди просто Мераджіо в банкірському домі Мераджіо. «Мераджіо» став назвою посади.
Сім’я Мераджіо заробила свої статки завдяки раптовій смерті популярного герцога Страволі Каморрського, який помер від пропасниці під час державного візиту в Тал Веррар. Нікола Мераджіо, капітанка відносно швидкісного торгового брига, обігнала всі інші новини про смерть герцога, повернувшись до Каморра, де витратила все до останнього пів мідяка, скупивши повний міський запас чорного траурного крепу. Коли його перепродали за грабіжницькими цінами, щоб державні похорони могли відбутися з належною гідністю, вона вклала частину прибутку в маленьку кав’ярню на проспекті з боку каналу, який згодом називався (великою мірою завдяки її родині) Монетноцілувальним рядом.
Немовби це був зовнішній прояв амбіцій родини, будівля ніколи не залишається сталого розміру надовго. Вона несподівано розширюється через неоднакові проміжки часу, поглинаючи сусідні споруди, додаючи будиночки, поверхи та галереї, розправляючи свої стіни, як пташеня, що повільно виштовхує невилуплених суперників із гнізда.
Ранні Мераджіо зробили собі ім’я як активні торговці та спекулянти; це були чоловіки та жінки, які голосно заявляли про свою здатність вичавити з коштів інвесторів більше прибутку, ніж будь-хто з їхніх суперників. Третій відомий Мераджіо, Оставо Мераджіо, щоранку посилав яскраво прикрашений човен, щоб викинути п’ятдесят золотих тирінів у найглибшу частину Каморрської затоки; він робив це щодня безперервно цілий рік. «Я можу робити так і все одно мати більше свіжого прибутку в кінці кожного дня, ніж будь-хто з моїх колег», — хвалився він.
Пізніші покоління Мераджіо перенесли акцент сім’ї з інвестування монет на накопичення, підрахунок, охорону та позики. Вони були одними з перших, хто визнав стабільні статки, які можна отримати, ставши радше посередниками торгівлі, а не безпосередніми учасниками. Таким робом Мераджіо тепер сидить у центрі багатовікової фінансової мережі, яка фактично стала кров’ю та жилами теринських міст-держав; його підпис на пергаменті може мати таку ж вагу, як армія в полі або ескадра військових кораблів у морях.