Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 82)

— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказав Лок. — Гадаю, якщо мені необхідно обмазати груди дощовими черв’яками та скипидаром, я вельми радий, що ви... що це ви цим займаєтеся.

— До ваших послуг, сер, — сказав Ібеліус.

— Ну, Жане, — сказав Лок, — у нас, здається, є схованка, лічець і ми двоє. Які в нас ще активи?

— Десять крон, п’ятнадцять солонів, п’ять мідяків, — сказав Жан. — Матрац, на якому ти лежиш. Ти з’їв вино й випив суп. У мене, звісно, лишилися мої лихі сестри. Кілька плащів, кілька чобіт, твій одяг. І весь покришений тиньк та розбита кладка, про яку тільки могла мріяти людина.

— І це все?

— Так, за винятком однієї дрібнички. — Жан підняв срібну сітчасту маску священника Ази Ґілли. — Допомога й розрада Володарки Довгого Мовчання.

— Як у біса ти це влаштував?

— Одразу після того, як лишив тебе біля краю Казана, — відповів Жан, — я вирішив повернутися до Храмового району й зробити щось корисне.

2

У Домі Переландро ще не догоріла пожежа, коли Жан Таннен кинувся до службового входу в Дім Ази Ґілли, за дві площі на північний схід від храму, який Шляхетні Шельми називали своєю оселею.

Елдерскло та камінь, звичайно, не могли горіти, але вміст Дому Переландро був іншою річчю. Елдерскло відбиватимете концентруватиме жар полум’я, поки все в норі не вигорить до білого попелу, а розжарена спека, безсумнівно, вплине на вміст самого храму. Навколо храму товпилася бригада жовтих курток із відрами води, для них тут було мало роботи, окрім як чекати, поки вщухне спека та жахливий дим із запахом смерті, що гуготів з дверей.

Жан гатив кулаком по зачинених на засув дерев’яних дверях позаду храму Богині Смерті й молив Нечесного Наглядача допомогти йому пригадати веррарський акцент, який він надто рідко практикував останніми місяцями. Він став навколішки, щоб надати собі ще жалюгіднішого вигляду.

За кілька хвилин у дверях клацнуло і вони прочинилися на частку дюйма. Посвячений у чорному вбранні без прикрас і в простій срібній масці, такій знайомій для Жана, дивився на нього згори вниз.

— Мене звуть Таврін Каллас, — сказав Жан. — Мені потрібна ваша допомога.

— Ти помираєш? — запитав посвячений. — Ми мало чим можемо помогти тим, хто ще здоровий. Якщо тобі потрібна їжа та притулок, неподалік є дім Переландро, хоча сьогодні, здається, у них... труднощі.

— Я не помираю, і так, мені потрібні їжа та притулок. Я слуга Пані Найдобрішої, посвячений у п’яте внутрішнє таїнство.

Жан ретельно зважив цю брехню; четвертим рангом ордену Ази Ґілли було повне священство. П’ятий рівень був би реалістичним для того, кому доручили бути посильним у справах з міста в місто. Будь-який вищий ранг — і він буде змушений мати справу зі старшими священниками та жрицями, які мали б щось чути і знати про нього.

— Мене відправили з Тал Веррара до Єреша у справах нашого ордену, але дорогою мій корабель захопили єремітські бандити. Вони забрали мою одіж, посадові печатки, документи та мій Скорботний лик.

— Що? — Посвячена (а це була дівчина) нахилилася, щоб допомогти Жану піднятися. Дівча було як чверть його, і зусилля було трохи комічним. — Вони насмілилися втручатися в справи посланця Пані?

— Єремійці не дотримуються віри Дванадцятьох, сестричко, — сказав Жан і дозволив дівчаті підняти себе з колін. — Їм подобається мучити благочестивих. Я був прикутий до весла багато довгих днів. Минулої ночі галера, яка взяла мене в полон, стала на якір у Каморрській затоці. Мені доручили виливати через борт вміст нічних горщиків, а офіцери пішли на берег і влаштували гульню. Я бачив плавники наших темних братів у воді; я молився до Пані й скористався нагодою.

Єдине, про що брати і сестри Ази Ґілли рідко розповідали стороннім (особливо в Каморрі), — це про їхню віру в те, що акули були улюбленцями Богині Смерті, і що їхні таємничі приходи та відходи та їхні раптові жорстокі напади були ідеальним відбиттям природи Пані Найдобрішої. Акули були могутніми передвістями для священства в срібних масках. Верховний проктор Дому Одкровень не жартував зі своєю пропозицією, щоб Жан вільно купався в океані після настання темряви. Було сказано, що лише невірні бояться нападу у водах під Домом Одкровення.

— Темні брати, — сказала посвячена зацікавлено. — І вони допомогли тобі у втечі?

— Гадаю, не слід сприймати це як допомогу, — сказав Жан, — бо Пані не допомагає, вона дозволяє. Так само і з темними братами. Я пірнув у воду й відчув їхню присутність навколо себе; я відчував, як вони пливуть у мене під ногами, і бачив, як їхні плавники розтинають поверхню води. Мої викрадачі кричали, що я божевільний; коли вони побачили братів, то припустили, що мене скоро з’їдять, і засміялися. Я теж сміявся — коли виповз на берег цілий і неушкоджений.

— Хвала Пані, брате.

— Хвала Пані, — сказав Жан. — Вона визволила мене від наших ворогів; вона дала мені другий шанс виконати мою місію. Прошу, відведи мене до настоятеля храму. Дозволь мені зустрітися з твоїм Батьком або Матір’ю Божественною. Мені потрібені лише лик, убір та кімната на кілька ночей, поки я доведу свої справи до ладу.

3

— Хіба ти не під цим ім’ям навчався, — спитав Лок, — усі ті роки?

— Під цим.

— І що, вони не пошлють гінця? Не зроблять запит і не дізнаються, що божественна цікавість спонукала Тавріна Калласа кинутися зі скелі?

— Звісно, так вони і зроблять, — відповів Жан. — Але це забере тижні — спершу відправити запит, потім дочекатися відповіді... і я ж не збираюся прикидатися так довго. До того ж для них це буде навіть цікаво. Коли вони зрештою дізнаються, що Каллас нібито мертвий, вони можуть проголошувати всілякі видіння та чудеса. З’ява із краю тіней.

— З’ява просто з дупи чудового брехуна, — сказав Лок. — Молодець, Жане.

— Та я просто вмію говорити зі священниками Богині Смерті. У кожного свій дар.

— Я от що думаю, — перебив Ібеліус, — чи це розумно? Красуватися вбранням священників самої Богині Смерті? Чи розумно отак дати щигля... Пані Найдобрішій? — Ібеліус торкнувся обома руками своїх очей, потім губ, а потім склав на серці переплетені пальці.

— Якби Пані хотіла образитися, — сказав Жан, — вона мала нагоду розчавити мене за мої зухвалості, як позлітку.

— Крім того, — додав Лок, — ми з Жаном присягли на божественне служіння Благодійнику, Батькові необхідних приводів. Ви шануєте Нечесного Наглядача, пане Ібеліусе?

— На моєму досвіді обережність ніколи не завадить. Можливо, я не запалюю камінних свічок й не даю монет, але і... не говорю погано про Благодійника.

— Ну що ж, — мовив Лок, — наш наставник одного разу сказав нам, що посвячені Благодійника навдивовижу несприйнятливі до наслідків, коли виявляють, що їм потрібно вдавати з себе служителів інших священств.

— Я навіть сказав би, посвячених готують так, щоб вони всюди очікували на теплу зустріч, — додав Жан. — І в нинішніх обставинах для чоловіка мого зросту дуже мало практичних засобів маскування.

— Я розумію, про що ти, Жане.

— Схоже, Богиня Смерті останнім часом дуже заклопотана, — сказав Лок, — іншими людьми, а не нами. Я вже цілком прокинувся, Жане, і мені дуже зручно, пане Ібеліусе. Немає потреби вставати — я абсолютно впевнений, що мій пульс там, де я його залишив, безпечно стукотить у моєму зап’ясті. Що ти ще розкажеш, Жане?

— Ситуація напружена й кривава, але я сказав би, що капа Раца витримав її. Ширяться чутки, що всі ми мертві, крім мене, а за мою голову пропонуються добрі гроші. Мовляв, ми відмовилися присягнути на вірність Раці й спробували дати відсіч від імені Барсаві, і при цьому були заслужено вбиті. Усі інші ґарристи дали присягу; Раца не чекав обіцяних трьох днів. Найбільш непокірним сьогодні перерізали горлянки — таких п’ятеро-шестеро. Кілька годин тому буквально.

— Боги. Де це ти почув?

— Дещо від Ібеліуса — він може пересуватися по місту, якщо обережний. Дещо зі служби — я випадково опинився на Дерев’яній пустці, коли там раптом з’явилося багато людей, яким знадобилася молитва служителя Богині Смерті.

— Значить, правильні люди в Раци в кишені.

— Можна й так сказати. Вони звикають до ситуації. Усі хапаються за ножі, коли шпилька на підлогу впаде чи комар дзизне. Він осів у Плавучій Могилі, як і Барсаві. Він дотримується більшості своїх обіцянок. Важко сперечатися зі стабільністю.

— А як щодо нашої... іншої проблеми? — Лок жестом показав Шип Каморра. — Чув щось про це? Є тріщини на фасаді?

— Ні, — прошепотів Жан. — Схоже, Раца був задоволений тим, що вбив нас як крадіїв і все.

Лок полегшено зітхнув.

— Але є й інша дивина, — сказав Жан. — Минулої ночі Раца притягнув близько пів десятка людей з різних банд і різних районів. Публічно назвав їх агентами Павука.

— Справді? Думаєш, що вони таки агенти, чи це ще якась клята комбінація?

— Думаю, цілком імовірно, що таки були, — сказав Жан. — Я отримав імена від Ібеліуса, і довго розмірковував, але не знайшов нічого, що пов’язувало б їх усіх. У всякому разі, нічого примітного для мене. Отже, Раца помилував їх, але вигнав. Сказав, що в них є день, щоб навести лад у своїх справах і покинути Каморр назавжди.

— Цікаво. Хотів би я знати, що це означає.

— Може, хоча б раз у житті це не означає нічого.

— Це було б, звісно, приємно.

— І чумний корабель, пане Ламоро! — нетерпляче заторохтів Ібеліус. — Чудне судно. Жан забув про це розказати.